Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 35
- Предыдущая
- 35/161
- Следующая
У сусідній кімнаті панувало цілковите сум'яття. Ренцо намагався впіймати синьйора курато й водив руками, наче грав у піжмурки. Діставшися до дверей, він почав стукати в них, голосно вигукуючи: «Відімкніть, відімкніть-бо, не зчиняйте галасу!» Уриваним голосом Лючія намагалася спинити Ренцо, благально повторюючи: «Ходімо звідси, на бога, ходімо!» Тоніо навкарачках нишпорив руками по підлозі, щоб усе-таки забрати свою розписку. Жервазо, мов навіжений, горлав і стрибав, намагаючись вибратися й утекти, поки не пізно.
Серед цієї метушні нам доведеться зробити хвилинну зупинку для деяких міркувань. Ренцо, вчинивши шарварок у чужому домі, пробравшися туди крадькома й полонивши самого господаря в одній із кімнат, поставав ніби грубий насильник, а тим часом він, по суті, був скривджений. Дон Абондіо, заскочений зненацька, змушений тікати й нажаханий саме в ту хвилю, коли мирно займався своїми справами, поставав ніби жертва, а тим часом, по суті, саме він і був кривдник. Так часто буває на цім світі,— я маю на увазі, так бувало в сімнадцятому сторіччі.
Не бачачи ознак відступу ворога, обложений розчинив вікно на церковний майдан і заволав: «Рятуйте! Рятуйте!» Місяць світив щосили. Тінь від церкви, а за нею довга шпичаста тінь дзвіниці лежали чіткою чорною плямою на порослім травою яскраво осяяному майдані: будь-яку річ було видно майже як удень. Але, куди оком глянеш,— ніде жодної ознаки живої істоти. Однак до однієї стіни церкви, якраз з боку, поверненого до парафіяльного будинку, тулилася невеличка оселя — комірчина, де спав паламар. Пробудившися від несамовитого крику, він отямився після сну, похапцем зліз із ліжка, відчинив стулку свого віконця, вистромив голову назовні і, не встигнувши ще продерти очі, запитав:
— Що там сталося?
— Мерщій, Амброджо, на допомогу! До мене залізли в будинок! — закричав йому дон Абондіо.
— Зараз,— відповів паламар, ховаючи голову. Він зачинив вікно й, страшенно наляканий, відразу знайшов спосіб зарадити лихові — навіть більше, ніж його про те просили,— не беручи, однак, участі в бійці, хоч би яка вона пула. Схопивши штани зі своєї постелі й ткнувши їх під пахву, неначе парадного капелюха, він вистрибом спустився дерев'яними сходами, підбіг до дзвіниці, схопився за мотуз більшого з двох дзвонів і вдарив на сполох.
Бов-бов-бов! Селяни перелякано підхоплюються з ліжок; хлопці, розлігшися в сіннику, прислухаються, підводяться. «Що таке? Б'ють на сполох? Пожежа? Злодії? Розбійники?» Деякі жінки умовляють своїх чоловіків, благаючи їх лежати й не ворушитися — нехай собі йдуть інші. І все ж декотрі встають, підходять до вікна, боягузи вдають, що піддаються на умовляння жінок, і вертаються; цікавіші й хоробріші сходять донизу по вила та мотики й біжать на галас; треті тільки стоять і видивляються.
Та перш ніж одні опинилися на місці події, навіть перш ніж інші повстигали попідхоплюватися на ноги, шум долетів до вух тих, що були неподалік, уже вдягнені. То були браві, з одного боку, Аньєзе й Перпетуя — з другого. Спершу коротко розповімо про перших, про те, що вони робили від тієї хвилини, як ми їх покинули в шинку. Ці троє, помітивши, що всі двері позамикано і вулиця спорожніла, хутко вийшли з шинку, неначе раптом зміркували, що засиділися допізна, і заявили, що поспішають додому. Вони обійшли все село, аби остаточно впевнитись, що всі повгамовувалися; і справді, не зустріли жодної живої душі, не почули ані найменшого шереху. Пройшли вони з усілякими осторогами й повз наш бідний будиночок, де панувала повна тиша,— адже там уже нікого не було. Тоді вони, не гаючи часу, вирушили до халупи й доповіли про все синьйорові Грізо. Він відразу натяг на голову великого старого капелюха, накинув на плечі вощений полотняний плащ пілігрима, обвішаний черепашками, взяв у руки ціпок мандрівця й, сказавши: «Ходімо, сміливіше! Тихо, і слухати мої накази!» — першим вирушив у дорогу, решта — за ним.
Вони вмить дісталися до будинку вулицею, протилежною тій, якою пішла невелика компанія, так само вирушивши в свою подорож. На відстані кількох кроків Грізо спинив свою ватагу й рушив на розвідку сам. Бачачи, що зовні безлюдно й спокійно, він підкликав двох браві, наказав їм тихенько перелізти через стіну навколо дворика і, діставшися досередини, сховатися в кутку за густим фіговим деревом, яке він помітив ще вранці. Потому він тихенько постукав з наміром прикинутися заблудлим мандрівцем і попросити притулку до ранку. Ніхто не відповідав. Постукав дужче,— повна тиша. Тоді він покликав третього браві і наказав йому, за прикладом двох інших, перелізти в дворик і тихо зняти засув, щоб забезпечити собі вільний вхід і вихід. Усе це було виконано з великою обережністю і скінчилося гаразд. Потім, покликавши решту браві, він зайшов з ними в двір, звелів їм сховатися біля тих, що вже перелізли, безгучно наблизився до виходу на вулицю і поставив там двох вартових із внутрішнього боку, після чого, скрадаючись, підступив до входу в нижній поверх. Тут він знову постукав і зачекав, та довго б йому довелося чекати. Тоді він тихенько відчинив двері. Зсередини ніхто не спитав: «Хто там?» Нікого не було чути, одно слово, все складалось якнайкраще. Отже, вперед. «Пст!» — підкликав він причаєних біля фігового дерева і зайшов з ними до кімнати нижнього поверху, де вранці підступно випросив шматок хліба. Діставши трут, кремінь, кресало та сірники, він запалив свого маленького ліхтарика й пройшов до наступної, найдальшої кімнати, аби впевнитися, що там теж нікого немає,— і справді нікого! Грізо повернувся, підійшов до сходів і, вдивляючись у темряву, став дослухатися: безлюддя й мовчанка. Він поставив іще двох вартових на нижньому поверсі і взяв із собою Гріньяпоко. Це був браві з Бергамського краю,— тільки йому було доручено погрожувати, угамовувати, наказувати, взагалі провадити всі розмови, щоб Аньєзе, чуючи його говірку, могла подумати, що всю змову затіяно з Бергамо. Вони йшли поряд, інші ступали позаду. Грізо тихенько зійшов нагору, кленучи подумки кожну скрипучу приступку, кожен крок цих пройдисвітів, що зчиняли шум. Ось він уже нагорі. Тут заліг заєць! Він легенько штовхнув двері до першої кімнати; двері прочинилися, утворюючи щілину; заглянув туди: темно; прислухався, чи хто не хропе, не зітхає, не вовтузиться всередині: зовсім тихо. Отже, можна йти вперед! Піднявши ліхтарика до рівня обличчя, скеровуючи світло перед собою, добре все бачачи, сам залишаючись у тіні, він розчахнув двері; перед ним — ліжко, підступив до нього: постіль накрито й збито, покривало накинуто на узголів'я. Грізо знизав плечима, повернувся до товаришів, даючи їм зрозуміти, що йде до другої кімнати, а вони мають іти за ним; вступивши до сусідньої кімнати, він побачив там те саме. «Що за чортівня! — вигукнув він.— Чи не виказав нас який-небудь собака-зрадник!» Інші, вже з меншою обережністю, заходяться нишпорити по всіх кутках, перевертаючи все догори дном. Поки вони були зайняті цією справою, ті два сторожі біля виходу на вулицю зачули часті, чимраз ближчі кроки; хоч би хто то був, вирішили браві, він має пройти мимо, і, принишкнувши, вони про всяк випадок насторожилися. Але кроки затихли якраз біля входу. То був Меніко, який чимдуж поспішав із дорученням падре Крістофоро попередити обох жінок, щоб вони, ради всього святого, негайно пішли із свого дому й сховались у монастирі, тому що... ну, а чому — це вже вам відомо, читачу! Меніко взявся за скобу засува, намірившись постукати, і зауважив: засув теліпається в руці, його висмикнуто й знято. «Що за халепа?» — подумав він і зі страхом штовхнув двері — вони відразу відчинилися. Меніко з великою обережністю переступив поріг і раптом відчув, як його схопили за руки, а з обох боків пролунали два тихі погрозливі голоси: «Мовчи, бо вколошкаємо!» Він страшно закричав, але один розбійник затулив йому рота рукою, а другий витяг величезного ножа, щоб налякати його. Хлопчик затрясся, мов осиковий листок, і вже не поривався кричати, бо тієї ж миті тишу розпанахав гучний удар сполохового дзвона, а потім, один за другим, полився цілий потік ударів. «На злодієві шапка горить»,— мовить прислів'я; кожному з двох пройдисвітів вчулося в цьому бовканні його власне ім'я та прізвисько; вони відпустили Меніко й, пороззявлявши роти, розвели руками, дивлячись один на одного, а тоді кинулися в будинок, де перебувала більша частина ватаги. Меніко чкурнув геть, не оглядаючись, просто до дзвіниці, де напевно хтось та був. На інших пройдисвітів, що нишпорили в будинку, страшний сполох справив таке саме враження. Насторожившись, охоплені панікою, вони посунули до виходу, шукаючи найкоротшого шляху, наштовхуючись один на одного. А втім, усе це були люди випробувані й до всього звиклі, та й вони не могли встояти перед невідомого небезпекою, до того ж геть непередбаченою, що впала на них, мов сніг на голову. Знадобилося все самовладання Грізо, щоб утримати їх укупі й не дати відступові перетворитися на панічну втечу. Достоту як ото пес, супроводжуючи свиней, підбігає то з одного, то з другого боку до відбіглих від стада, одну вхопить зубами за вухо й затягне назад, другу штовхне мордою, погавкає на третю, яка саме в цю хвилю вибігає з рядів, отак і тут Грізо схопив за волосся одного з тих, хто вже був на порозі, й затяг його до будинку, ціпком загнав досередини ще одного, котрий був спіткнувся, вилаяв інших, що металися туди й сюди, не знаючи, куди тікати. Зрештою він зігнав усіх на середину дворика.
- Предыдущая
- 35/161
- Следующая
