Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 36
- Предыдущая
- 36/161
- Следующая
— Мерщій! Пістолі в руки! Ножі напоготові, триматися гуртом, і марш за мною! Довбешки ви дурні, хто ж зосмілиться зачепити нас, якщо ми триматимемося вкупі? Якщо ж дамо переловити себе по одному, то з нами упорається всякий селюк. Вище голову! За мною всі, як один!
По цьому короткому зверненні він став на чолі ватаги і вийшов перший. Будинок, як ми вже казали, стояв край села. Грізо пішов вулицею, що вела в поле, і всі рушили за ним у повному порядку.
Тож нехай вони собі йдуть, а ми вернімося трохи назад — до Аньєзе та Перпетуї, котрих ми залишили на стежці. Аньєзе намагалася якнайдалі відвести свою приятельку від будинку дона Абондіо, і до певної миті справа посувалася чудово. Аж враз служниця згадала, що двері не замкнуто, й захотіла повернутися назад. Заперечувати було годі; щоб не викликати зайвої підозри, Аньєзе мусила повернути слідом за Перпетуєю і піти з нею, однак намагалася затримувати її щоразу, коли помічала, що та надто розпалювалася, розповідаючи про нездійснені шлюбні задуми. Аньєзе прибирала вигляду уважної слухачки і від часу до часу, бажаючи показати, начебто стежить за розповіддю, або щоб пожвавити балаканину, повторювала: «Так, так... тепер я все розумію... чудово... певна річ. А потім? А він що? А ви?» Насправді Аньєзе думала про зовсім інше: «Пішли вони чи все ще там? І як ми пошилися в дурні всі троє, не домовившись, щоб вони подали якийсь сигнал, коли справа скінчиться щасливо? Велика дурість, але тепер уже годі що вдіяти. Як би його ухитритися і, скільки можливо, затримати її ще?»
Отак, крок за кроком, то посуваючись уперед, то зупиняючись, наблизились вони до оселі дона Абондіо, але будинку ще не було видно за поворотом. Перпетуя саме розповідала про якийсь важливий момент зі свого життя, і Аньєзе вдалося затримати її на кілька хвилин на місці, аж враз непорушне повітря серед нічної тиші прорізав розпачливий крик дона Абондіо, долинувши звідкись згори: «Рятуйте! Рятуйте!»
— Господи помилуй! Що сталося? — скрикнула Перпетуя й кинулась була бігти.
— Що, що таке? — закричала Аньєзе, хапаючи її за спідницю.
— Господи помилуй! Хіба ви не чули? — відказала та, смикнувшись, щоб вивільнитися.
— Що таке? Що сталося? — повторила Аньєзе, утримуючи її за руку.
— Відчепись, бісова бабо! — крикнула Перпетуя, відштовхнувши Аньєзе й вирвавшись, а тоді кинулася бігти. В цей час здалеку долинув, ще більш пронизливий і несподіваний, страшний вереск Меніко.
— Господи помилуй! — закричала тепер і Аньєзе й припустила за Перпетуєю. Та не встигли вони й п'ятами блиснути, як зненацька забовкав сполоховий дзвін — раз, два, три і далі, частіше, удар за ударом. Ці удари могли б ще дужче поквапити їх, якби в тім була потреба! Перпетуя підбігла до будинку на якусь хвилю раніше від Аньєзе й кинулась відчиняти двері, але вони самі розчахнулися, й на порозі з'явилися Тоніо, Жервазо, Ренцо та Лючія, які, віднайшовши сходи, вистрибом збігли донизу, а зачувши страшне бовкання сполохового дзвона, почали рятуватися втечею.
— Що тут таке? Що тут таке? — питала засапана Перпетуя в братів, але ті у відповідь тільки грубо відштовхнули її й утекли.— І ви! Як? Що ви тут робите? — спитала вона потім наших молодих, упізнавши їх. Але й вони подались геть, нічого не відповівши. Поспішаючи туди, де вона була потрібна найбільше, Перпетуя не стала гаяти часу, швидко зайшла до передпокою і, як могла, навпомацки, кинулась до сходів.
Наречений з нареченою, так і залишившися зарученими, зустрілися віч-на-віч з Аньєзе, яка підбігла до них.
— А-а, ви тут! — сказала вона, через силу вимовляючи слова.— Ну, то як вийшла справа? Що це за сполох? Я оце щось чула...
— Додому, скоріше додому,— сказав Ренцо,— додому, поки не зібрався народ.
І вони були кинулись навтьоки. Але тут прибіг Меніко і, впізнавши їх, весь тремтячи, проказав захриплим голосом:
— Куди ви? Назад, назад! Ідіть туди, в монастир!
— То це ти?...— почала була Аньєзе.
— А що таке? — спитав Ренцо. Лючія, геть розгубившись, мовчки здригалася.
— У будинку сам диявол,— задихаючись, провадив Меніко.— Я бачив їх, вони хотіли вбити мене. Падре Крістофоро сказав... і ви, Ренцо, він сказав, щоб ви також прийшли негайно, та й потім — я ж їх бачив своїми очима, на щастя, я знайшов усіх вас тут. Я розповім вам про все потім, коли виберемось звідси.
Ренцо, розгубившися менш за інших, подумав, що, хоч хай там як, а треба йти геть чимскоріше, перш ніж збереться народ, і що найкраще було б учинити за порадою, або, ліпше сказати, за настійливим проханням до смерті переляканого Меніко. А вже дорогою, уникнувши небезпеки, можна буде зажадати від хлопця більш путящого пояснення.
— Іди вперед,— сказав він Меніко.— Ми підемо з ним,— докинув він, обернувшися до жінок.
Вони швидко повернули до церкви, перетнули майдан, де ще, з божої милості, не було жодної живої душі, заглибилися в вуличку між церквою та будинком дона Абондіо, пролізли в першу, яка трапилась їм, діру в загорожі й подалися в поле.
Не пройшли вони, либонь, і півсотні кроків, як на майдан посунув натовп, більшаючи щохвилини. Люди переглядалися між собою, у кожного на язиці крутилось запитання і ні в кого не було відповіді. Ті, що поприбігали перші, кинулися до церковних дверей, які були на замку. Тоді люди побігли до дзвіниці, і хтось із них, приставивши рота до невеличкого віконця на зразок бійниці, гукнув досередини: «Який біс там калатає?» Зачувши знайомий голос, Амброджо кинув мотуза й, зрозумівши з гомону, що народу поназбиралося чимало, відповів: «Зараз відімкну». Похапцем надягши на себе принесені під пахвою штани, він пройшов ізсередини до церковних дверей і відімкнув їх.
— Що означає весь цей шум? Що сталося? Де? Хто?
— Як це де? — відповів Амброджо, притримуючи однією рукою двері, а другою оті штани, які він надяг похапцем.— Як! Ви не знаєте? У синьйора курато в будинку розбійники. Сміливіше, хлопці, на допомогу!
Усі посунули до будинку курато і, підступивши до нього натовпом, стали, дослухаючись, дивитися вгору: в будинку панувала повна тиша. Декотрі забігли з боку дверей: вони були замкнені, і ні по чому не було видно, щоб хтось їх торкався. Тоді ці в свою чергу подивилися вгору — жодного відчиненого вікна, ані найменшого шереху.
— Чи є там хто всередині? Агей, синьйоре курато! Синьйоре курато!
Дон Абондіо, котрий, щойно помітивши втечу непроханих гостей, відійшов від вікна, замкнув його і саме в цю хвилину пошепки сперечався з Перпетуєю, яка покинула його самого в такому скрутному становищі, повинен був, на вимогу натовпу, знов появитися біля вікна. Забачивши таке велетенське підкріплення, він розкаявся в тому, що викликав його.
— Що тут було? Що з вами зробили? Хто то такі? Де вони? — кричали йому гуртом голосів з п'ятдесят.
— Нікого вже більше немає. Дякую вам, розходьтеся по домівках.
— Але ж хто тут був? Куди вони подалися? Що сталося?
— Погані люди, які вештаються вночі, але вони вже порозбігалися. Ідіть додому, нікого більше немає, іще раз, діти мої, спасибі вам за ваше добре ставлення.-— І по цих словах він сховався, зачинивши вікно.
Тут одні почали бурчати, другі — наспівувати, треті — лаятися. Декотрі знизували плечима й ішли геть. Раптом появився новий чоловік; геть засапавшись, він ледве вимовляв слова. Чоловік цей жив майже навпроти будиночка Аньєзе. Коли почався шум, він виглянув з вікна й побачив у дворику переполох серед браві, яких Грізо намагався заспокоїти. Звівши дух, чоловік крикнув до натовпу:
— Що ви тут робите, хлоп'ята? Диявол не тут, а в кінці вулиці. Внизу, в будинку Аньєзе Монделли, якісь озброєні люди; вони там, в будинку; щось ніби збираються вбити якогось подорожнього. Хто знає, що там за чортівня!
— Що? Що таке? — почалась безладна нарада.— Треба йти. Треба подивитися. Скільки їх? А нас скільки? Хто вони? Старосту!
— Я тут,— озвався староста з середини натовпу,— я тут, але ви повинні допомогти мені й слухатись безвідмовно. Де паламар? Дзвони що є сили! Швидко! Біжіть хто-небудь по допомогу до Лекко! Ідіть усі сюди...
- Предыдущая
- 36/161
- Следующая
