Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 71
- Предыдущая
- 71/109
- Следующая
Вірив грошам, як вірному псові, а той пес ластився, доки не вкусив. Мой, та гроші були в його очах сила, якій рівної на світі нема, а виходить, що то пусті папери, які — ф'ють! — можна з вітром пустити чи до свічки спалити.
Не спить Штефан Курочка, ночами ока не змружить, доки не почує зятевих кроків попід вікнами, та думає, та все думає, що це сталося. Гей, що це за чудасія: війни не було, девальвація не наступила, влада не мінялася, — а гроші втратили свою силу? Може, яка відьма зайшла в хату і відібрала силу грошам, як молоко корові?
Мой, як він собі по-інакшому вимальовував своє життя з зятем!
Візьме, гадав він собі, три, чи скільки там новеньких срібних п'яток і стане перед Дмитровими очима підкидати ними у повітрі, ніби той на ярмарку кольоровими м'ячами. Курочка грається грішми і ніби не завважує, що в зятенька очі заблистіли, гей у кота.
Мой, очима проковтнув би ті п’яточки, коби можна. Подражнить його Штефан, подражнить, а потім візьме п'ятку між два пальці і покрутить нею перед очима Дмитрикові, гей кістку цукру перед собачкою.
— На, це тобі за те, щоб ти мені дитину шанував, — і бреньк йому п'ятку у жменю. — А це, — тягнеться за другою монетою і навмисно зволікає, щоб зять собі голову поламав, чого від нього тесть зажадає, — за те, аби до року мені внук пищав у колисці.
А що з того?
Пшик!
Зле зробив, кається, гризе собі, наче собака власний хвіст, що допустив до того, аби почесне з весілля опинилося в руках того лайдака.
Але як воно було? Згорнув гроші в хустину і передав Доці, а та, дурна, бери і віддай Дмитрові, рахувати, своєму чоловікові шлюбному.
А той почув, що кишеня в нього здулася, і задер ніс догори. Де ж пак! Скоро рік, як жонатий, а він ще жодного злотого, для сміху, не попросив у тестя. І так воно, Штефанику, і цукор є, і собачка є, біда лише в тому, що собачка на лапки не хоче ставати.
Думав, що заб'є баки Дмитрові ще більшим багатством, ніж те, що побачив у роді Курочок. Гадав, що переманить біду, коли зробить його самостійним господарем на млині.
Купив старий млин на Вишнянці, що не працював ще з 1916 року. Вже й такої міркував собі: має зять хати не триматись та дома не ночувати, то хай краще у млині пропадає. І честь Доцьки буде перед людьми крита, і гроші буде вода нести.
Пішов він план виробляти до староства, а тут кажуть йому, що сам пан секретар старости хоче з ним мати розмову.
— Добре, Курочко, — кажуть йому пани з староства, — буде млин, буде й позичка на млин.
— А мені позики не треба, прошу панів. Хто в позики заходить, то в мене вже не газда.
— Пусте говорите, пане Курочко, — викають і через пан (аякже ж!), — то буде така позичка, що й наші правнуки будуть цикати по злотому у місяць. То тільки так називається, що то позичка, а, по суті, то допомога, подарунок від держави яко такому, що вірно їй служить. Зрозумял пан, пане Курочка!
— А, якщо подарунок, то най буде! Я не жебрак і милостиню не брав би, але як панство хоче мені подарунок зробити, то не смію відмовитись.
— Ладнє, — каже сам секретар, — ми вам подарунок, а ви, пане Курочка, у реванш нам теж щось подаруєте.
— А що я можу таким високим панам дарувати?
— Є таке в тебе, що можеш.
І сам цікавий знати, що це таке.
— Є в тебе зять.
— Є, прошу панства. Але навіщо здався вам мій зять, простий хлоп з села?
— А ти знаєш, Курочка, що твій зять походить з польської шляхти?
— Бодай ви здорові та веселі були, пани мої, які ви смішні! То така шляхта, що спить під однією конопляною веретою як літо, так і зиму.
— А то може бути, — аніраз не дивуються пани, — може бути. Частина польської шляхти зубожіла і зрущилася, бо не було своєї держави, а тепер треба, щоб та зрущена шляхта знову повернулася до лона своєї віри і нації.
Аби багато не базікати, скажемо тобі, пане Курочко, коротко і ясно: перейде твій зять у римо-католицьке, буде концесія на млин, буде позичка, буде кільканадцять моргів поля при парцеляції (а Штефан Курочка повинен знати, що тепер землю може набувати тільки поляк — римо-католик), буде пошана і безпека, а якщо ні — то не будемо собі кумами, пане Курочка. А то сама пані Любомірська звала твого зятя до себе в покої і переконувала, щоб змінив метрику, а він, як нам поскаржилася пані графиня, опирається. А звідки ми знаємо, чи він опирається з власного дурного розуму, чи, може, тесть намовив його на таке?
Чухає потилицю Курочка, хоч і добре знає, що такого не годиться робити при панах. Новий клопіт на його голову!
— Панове ви мої гречні та учені, коли б я мав таку силу над зятем, щоб міг його намовляти, то намовив би не тільки перейти на римсько-католицьке, але й ще на щось, о! Але ви нічого не знаєте, і мо', і знати вам про такі речі не треба. Вам скажу я таке: зять в мене угурний, як молоде теля, прошу пробачення за слово. Коли я накажу йому «так», то він може навмисне мені сказати «ні»! Але я собі що інше думаю у своїй мужицькій голові: чи не могло б таке бути, щоб Курочка і Савицький залишились при своїй вірі, а лише велику прихильність до влади на кожному кроці виказували. Бо то недобре, я собі міркую отак на хлопський розум, коли на селі візьмуть в зуби і пришиють латку запроданця. Такий чоловік не має вальору[126] у громаді ані за зламаного шеляга. А що панам з такого невальорного чоловіка? То однаково, що горщик без дна.
Пани посміхаються і лише погладжують себе по животах: тонко ти прядеш, Курочко, але й ми не гірші майстри за тебе.
— Вмієш читати по-польському?
Курочка вигукує ображено: не лише по-польському, але й по-німецькому вміє він читати! Служив же у свій час при сорок восьмому полкові уланів, все село може посвідчити!
— А, то добре, — кажуть пани з староства, — з освіченими людьми завжди легше дійти до порозуміння.
— Так ось, почитай собі, пане Стефане, що тут написано. — Тичуть йому якийсь надрукований папірець в руки, але Курочка тільки глипнув, знав, що нічого з його читання не вийде. Сльози заступають очі, букви зливаються в один довгий черв'як, що мерехтить перед очима, наче живий.
— Не можу, прошу панів. Окуляри забувєм дома, — бреше, бо жодних окулярів дома немає.
Пани такі гречні, що самі читають йому вголос, хоч Курочка й небагато розуміє з тієї ученої мови. Але пани ласкаво пояснюють йому простішими словами: в Польській державі і земля має бути вся польська, — розумієш, панє Стефане? Тому, — це не сьогоднішній закон, але його тут ще раз пригадують, — набути землю може тільки римо-католик, а русин може продати землю тільки римо-католикові. Але серед місцевих русинів, як вже згадували панове, є багато зрущених поляків. Настала пора, щоб всі оті зрущені поляки знову повертались до лона католицької церкви. Поскільки це переважно зубожілі шляхтичі, то такі новонавернуті будуть користуватись всякими пільгами: наприклад, на якийсь час будуть зовсім звільнені від податків, а потім будуть платити значно менші, будуть на кошт держави брати участь у всяких народових святах у Станіславі, Львові, ба навіть Варшаві, зможуть на державні стипендії вчити дітей у вищих школах і військових закладах, а головне, при парцеляції панської землі зможуть набути по кільканадцять моргів поля на дуже й дуже вигідну виплату. Будемо говорити, панє Курочка, відкрито: хто не з нами, той проти нас. Такий час настав, що українське — то те саме, що большевицьке, а русинське — то однаково, що у згоді з владою. Отже, як бути, панє Курочка?
Курочка пробує боронитись: а яка йому різниця, прошу панів, чи він русин, чи українець? До війни був русином, по війні став українцем, а тепер може знову на русина перейти. А щодо большевиків, то прошу панів і не згадувати при ньому цього слова, так він не любить його. Самого слова чути не може!
— Добре, добре, ми тобі віримо, Курочко. А як все ж таки з зятем буде? Буде Савіцький шляхтичем, — а ти знаєш, що на загродзе шляхціц рувни воєводзе[127], — то буде і концесія на млин, і поле при парцеляції, і податків менше, сам розумієш, і спокій з боку постерункового, а в противнім випадку не чекай від нас добра. Це ми говоримо відкрито і відповідаємо за свої слова.
- Предыдущая
- 71/109
- Следующая
