Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 72

• Предыдущая
• 72/109
• Следующая

Що це за гаданнє[128], що зять в тебе упертий і не хоче слухатись? Хто господар і голова дому — Стефан Курочка чи лапсердак, що як зимою, так і літом накривався в своєї матері однією веретою? Отже, панє Курочка, яке ваше останнє слово?

Штефан знову чухає у потилицю, але обіцяє панам ще раз переговорити з зятем. Чує, що біда коло нього. Ясно йому, що коли не буде з панами в одну дудку грати, то не тільки млина не буде мати, але й може втратити те, що від тата дістав. Як же ж бути? Де той розумний, щоб дав раду? Де?

Але як тут говорити з тим зятем, коли він ніколи хати не держиться? Як половик[129], налетить іноді на хату, щоб попоїсти, і гайда далі!

Ловив Курочка зятя, чатував на нього, наче розбійник, і таки вловив. Влучив таку годину, коли Дмитро вийшов по вечері закурити на свіжому повітрі (або щоб до Доцьки не говорити). Делікатно, обережно зайшов його Курочка: так і так, Дмитрику, як ти брав мою Доцьку, то я обіцяв тобі млин, тепер хотів би я дотримати свого слова…

Лише Штефан натякнув на пані графиню, як той метнув цигарку на землю, розтолочив ногою та ще й розтер, наче черв'яка.

— То ви, як виджу, хочете, щоб я так ані разу не навертався до хати? Бо я можу.

То правда, що може.

Нещастя Штефана і його дитини в тому, що тамтой може. Сила Штефанових грошей (чисто, якби хто поробив що!) перейшла до грошей Дмитра, і тепер його гроші мають подвійну міць.

Якісь липкі гроші завернув Курочка у хустину на весіллі Доцьки, що воліла б їх у піч кинути чи у гноївку запорпати, дала вона їх Дмитрові у руки. Курочка не знає, де, в кого і скільки заробляє його зятенько, але по тому, що люди говорять, то страшні суми перепливають через його пальці!

А все то коні! Ой, коні, коні.

Коні були причиною, що взяв він того чорта до себе в наймити. Коні заважили на тому, що погодився взяти його у зяті. Коні багато винні, що той дідько хати не держиться. Коні сунуть йому гроші у руки, аби мав за що гуляти та циганок поїти.

Собачий нюх має той чорт до коней. Йому не треба ані голови сушити собі над паперами, ані спини гнути на полі. Йому вистачить поландигати по ярмарках, аби вернутись додому з набитими кишенями. Не те щоб Дмитро факторував по ярмарках чи, може, як інші, займався нечесними справами в кінськім гандлю. Зовсім не так. Що він робить? Він нічого не робить. Він собі ходить між коней, а пани самі шукають його. Сподобається панові кінь, гине пан за ним, а боїться купити, бо не знає, чи той облюбований коник не має якого скритого ганжу. Відшукає такий пан Савицького, тиче йому п'ятдесятку, а може, й більше, в руки, щоб тільки той збадав[130] коня. І як Дмитро коня перевірить, так воно є набезпечно! Трапляється, що виведе хто на ярмарок таку зачухану шкапу, що ледве на ногах держиться, а Дмитро тільки шепне панові у рейтузах з шпіцрутою: «Оце беріть», — а через якийсь час дивись, а шкапа на перегонах перша прискакала, ще й пана свого прославила.

Трапляється так, що іноді і Дмитро сам приводить такого здохляка додому. Зразу Курочка робив грезію[131] зятеві за такі штучки, а потім перестав, бо рація була за Дмитром. За кілька місяців із здохляка ставав такий цуг, що хоч до графської карети запрягай. Своєю дорогою, що Штефан ніколи не знає, за скільки збуває Дмитро таких підгодованих коней.

Хай би було все так, як є, коби хоч трохи до Доцьки навернувся.

Пробував Курочка з своєю свахою переговорити в цій справі. Не має чого сваха жалітись на нього: і червоні чоботи купив, як дочку заміж віддавала, і приношений кожух подарував, і тільну телицю пропив на весіллі зятевої сестри, і бульби на зиму завіз.

— Поговоріть ви, свахо, з Дмитром, — відколи прийшлася йому свахою, став їй викати, — аби не паплюжив моєї дитини перед чесним народом. Ви знаєте, що її вже «богородицею» на пралі називають? Як так далі піде, то я вироблю у нотаріуса, що він по смерті Доцьки не дістане і тієї п'ятої пайки, що йому належалася б, якщо дітей не буде.

Настрашилася сваха! Ще б не настрашитися! Ховає лице у хустку, вдає, що пчихає, бо не має відваги подивитись сватові у вічі.

Що буде говорити Дмитрикові? Аби її послухав і лягав з Доцею спати, як чоловік з жінкою?

Вже раз просила його. Смертю грозила, на покійного тата заклинала, і послухав. Ільчиха дякує богові бодай за те, що не дорікає матері. А втім, може, й краще, щоб дорікав. Легше було б.

А то навідається до матері, кине їй у подолок помняту п'ятку а чи й десятку, сам сяде за стіл, схопиться руками за голову — і ні слова. Ільчисі сто разів, падоньку ти мій, було б легше, якби прийшов, гримнув кулаком об стіл, замахнувся на маму, кляв навіть, ніж отакий німий, страшний докір.

Якось приніс їй десятку.

— Буваєте у місті, чи хто з сусідів… може, злагодили-сьте б щось, аби у кримінал передати.

Хіба мама не розуміє, що це означає?

Не довірила Ільчиха цієї орудки нікому. І так плещуть про її сина, що як іде селом, то тільки ноги людям бачить. Купила білої муки, тієї, що на паску беруть, спекла калачі, взяла у Мошка цукерків, тих, що вітер у роті роблять, упрятала яблук з свого саду (навмисне тільки з свого саду, аби Марічка по яблуках пізнала, хто їй пакунок прислав) і вибралася з тим всім до Нашого.

Ой падоньку ти мій, та той кримінал — то чистий вам кримінал! Може, до п'ятдесяти дверей, а у котрі постукати, кого спитатись — не знати.

Всім ніколи, всі спішаться кудись, той, що, може б, і справив її, то так само нічого не знає, як і вона.

Гадала, що вистачить знати прізвище того, що сидить у криміналі. Та де тому край! Хочуть ще, щоб їм сказати, коли, за що засуджена, якісь нумери чи параграфи треба ще знати притому. Ходила вона з своїм клунком, ходила, приставала до людей, питала. Один, як на глум, посилав її До другого. Аж з полудня змилосердився над нею ключник і витлумачив Ільчисі, що, по-перше, не можна кожного дня давати передачу, а тільки в одну п'ятницю (а була то якраз середа), по-друге, на передачу треба мати дозвіл від начальника тюрми, а по-третє, якщо та дівчина насправді відкусила постерунковому ніс, то за такий тяжкий параграф її, напевно, переведено до тюрми у сам Львів.

— А до Львова, — каже (видко, що мав чоловік сумління), — не їдьте, вуйночко, бо в тій тюрмі ще більше дверей, як тут, і ще більше люди часу не мають для таких, як ви. Видите самі, що навіть для тюрми треба вченим бути.

З тим пішла Ільчиха додому.

Чи справді Марічка у Львові, чи їздив туди її син — не знає, бо не питала його, а він сам не говорив.

Пробувала Ільчиха і з невісткою порадитись, що їм, бідним, діяти, аби Дмитра уговтати якось.

Нічого не має Ільчиха проти Доцьки. Чим довше придивляється до неї, тим глибше переконується, що то нещасна жінка, яку треба жаліти, як жаліємо каліку. Коли б знала, то сама підказала б їй, як прив'язати його до себе.

— А ти б пробувала, Доцько, поговорити з ним ладно. Отак по-доброму, як жінка з чоловіком. Сказала б йому: така вже наша доля, Дмитрику, що приходиться нам вкупі жити.

— Мамо, як мені говорити до нього, коли він глухий на мої слова? Говори до стіни, а стіна стіною, — а ви кажете.

— А може б, ти, небого, пробувала до нього веселістю підійти. А то що він чує від тебе? Одні зітхання, а бачить одні сльози. А ти постарайся так, щоб він на поріг, а ти співанкою зустріла його.

— Ой мамо, як мені співати, коли він і так не дивиться в мій бік?

— А ти не зважай, чи він дивиться, чи не дивиться. Зайди ззаду, та обійми його гарненько, та поскобочи за вухом, та притулися файно до нього…

— Ви таке говорите, що я сама не знаю, що вам сказати. Соромно мені перед вами, старшою жінкою, таке говорити, але мушу… Мамо, та він лягає зі мною у постіль тільки як п'яний, і то, не бійтеся, пам'ятає, шаную ваш сивий волос, аби в тяжу[132] не заступила. Нічого ви не знаєте, мамо…

• Предыдущая
• 72/109
• Следующая