Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 75

• Предыдущая
• 75/109
• Следующая

Товариш Зелений не поспішає з відповіддю. Та й Бронкові поки що досить, що його вислухали з добросердечною увагою.

Бронко бачить перед собою прихильне, зогріте усмішкою обличчя і відчуває реально, сказав би, намацально, як добра, тепла хвиля щирості йде від Зеленого до нього. Бронкові ясно, що та людина рідко усміхається, і тому, либонь, її усмішка здається такою дорогою.

— Отже, — запитує Зелений інтимно, — а ще, крім того, ще яка причина, чому ви хочете в Радянський Союз?

Бронкові стає трішки не по-свійськи: «Невже ж він має мене за демагога, який за високопарними патріотичними фразами скриває свою практичну причину? А може, цей чоловік має дар проникати в такі закутки людської душі, куди навіть промінь власного розуму не дістається?»

Є в тому погляді щось таке, від чого людина маліє внутрі.

— Я хотів би вчитись там…

— Вчитись можна і у Кракові або Варшаві…

— Так, але у Польщі… зрештою всюди… крім Радянського Союзу, треба мати формально закінчену гімназію, щоб поступити в університет…

— А вам хочеться диплома про закінчення вищої школи…

По прикрій хвилині вагання:

— Так…

— У вас є дівчина. Чого ж ви червонієте, Завадко? Це природно…

— Так…

— Зрозуміло. Нічого, нічого. В дечому маєте багато рації. А тепер я хотів би дати вам одну дружню пораду. Якщо не можете говорити зі мною абсолютно щиро, то дозволяю вам мовчати. Так буде більш по-чоловічому. Ви не служили при війську?

— Тепер не беруть в армію українців.

— Як яких.

— Мене не взяли.

— Таких, як ви, й не візьмуть.

Він переклав без очевидної потреби газети на столі й спитав іншим тоном, начеб хотів дати пізнати, що кожна тема вимагає і своєї окремої інтонації:

— Так. Гм… вам, Завадко, важко уявити собі Радянську Україну як конкретну державу?

Бронко поспішив з відповіддю:

— Не лише це, товаришу Зелений. Я мушу правду знати. Правду, — повторив гарячково, — інакше мені морально важко переконувати, агітувати інших. Ви повинні мене розуміти, — попросився по-хлоп'ячому, що й викликало батьківську усмішку на губах Зеленого.

— Ви маєте рацію, Завадко. І я вас розумію. Ви не можете погодитися з протиріччями, яких там не може не бути… потім ті діаметрально протилежні оцінки в пресі наших друзів і ворогів. Я згодний з вами навіть у тому, що ми інколи втрачаємо почуття міри у пропаганді, чим — знову згодний з вами — замість користі наносимо шкоду справі. Все так, Броніславе Завадко, але все це має свій причиновий зв'язок. Кавза і консеквенція — ви ходили до гімназії, правда? — причина і наслідок — і це стосується всього: економіки, політики, побуту. Крім того, — до речі, це стосується не тільки вас одного, — ви, товариші, каригідно мало читаєте теоретиків марксизму. Цитати… в цьому ви майстри… але цитати годяться для скріплення грунтовно прочитаного матеріалу, а у вас вони самоціль. Коли побуваєте самі в Радянському Союзі, тоді вам стане багато дечого ясним.

Зелений говорить в такому аспекті, ніби поїздка Бронка в Радянський Союз — певне і вирішене питання.

Зелений не міг не запримітити враження, яке викликали в Бронка його слова, бо зараз же уточнив:

— Слухайте, Завадко, не вважайте мої слова за думку ЦК. Я не хотів би вводити вас в оману. Проте мені здається, підкреслюю, це мої особисті міркування, що саме ви — підходяща кандидатура. Буду про вас говорити з товаришами. Так само відносно Еспанії. Підберіть хлопців — не більше п'ять-сім. Думаю, що вам ясно, якими вони повинні бути. І десь наприкінці, а може, ще й в середині літа, поїдете здобувати освіту. А тепер залиште мене самого. Стривайте, — завернув його, — щодо ідеї поїздки у Радянський Союз — нікому, але то абсолютно нікому ні слова. Ні натяку навіть. По-перше, це вилами по воді писане, а по-друге, на цій переправі через Збруч найбільше пасуться провокатори. А тепер ідіть. Байку про Вечора теж забудьте. Іди й не оглядайся, — пожартував.

Сталося. А власне, нічого й не сталося. Ні, сталося. Збулося в мріях. Бронко вражений дивним спокоєм у собі. Чому це так? Колись йому здавалося, що з приводу такої новини ходив би ногами догори, а тепер лише ревно, до безсилля збентежений.

Проте вистачило йому вийти в ніч на повітря, як настрій у нього відразу і різко перемінився. Оповило його цілого солодке передчуття волі й простору. Воля і простір!

Не вадив його сприйманню легендарної України над Дніпром той факт, що навкруги тулилися хата до хати, паркан до паркана, вікно до вікна, а всередині забудувань ліжко до ліжка, кухня до дверей, двері до вікон. Адже за цим згустком будинків і людей ідуть дороги. Дороги ті перетинають поля, луги, ліси, знову села й знову міста, аж за річкою Збруч поєднуються з степами України та берегами Дніпра.

Радянська Україна була для Бронка, як і для тисяч йому подібних, обітованою землею за тридев'ять земель, безмежно рідною і неуявною водночас. Добре знана з дитинства історичність змішувалася з невідомою сучасністю.

Мине кілька місяців, і він, Бронко, син старого Йосифа Завадки, уродженець міста Нашого на Покутті, галицької провінції, маршируватиме по обітованій землі, як оце тепер по нашівському тротуару. І то не буде ані сон, ані міф, ані фата моргана, а реальна дійсність.

Степовий вітер битиме йому в обличчя, куйовдитиме волосся, зустрічні люди посміхатимуться йому дружньо й киватимуть привітно головами, а він, упоєний щастям, напівпритомний від великої, нелюдської радості, йтиме перед себе з сонцем у серці, вдихаючи аромати легендарної, намріяної Тарасової землі.

Раптом наче хтось пацнув його чимсь мокрим по потилиці: схаменися, хлопче!

Таж там хмародери й важка індустрія, а ти маршируєш галицьким Поділлям, що тобі роками втовкмачував в голову Борис Каминецький… Ех ти, маломістечковий обивателю!

І треба такого збігу обставин, щоб якраз у цей момент зайшов йому дорогу Каминецький.

— Бачився?

— Ага.

Бронко вперше за все їхнє знайомство не був радий зустрічі з Борисом. Побоювався, що Борис стане його розпитувати. Дотепер у цьому відношенні не мав секретів перед своїм вчителем. Пам'ятав наказ товариша з ЦК: «Абсолютно нікому ні слова. Ні натяку навіть».

— Ви звідки, Борисе? — заговорив Бронко тим штучно збудженим тоном, яким бажаємо свого співрозмовника відвернути від неприємної для нас теми.

— Я щось не чую тебе добре, — показав Каминецький пальцем на вухо.

Бронко зрозумів його: товариш дає йому пізнати, що чекає від нього щирішого слова.

«Як же мені бути, дорогий товаришу! Я ж не можу сказати тобі правди. Маю суворий наказ мовчати. Але й нещирість супроти тебе — підлість».

Бронко поділив правду наполовину: змовчав про можливість своєї поїздки в Радянський Союз, а признався, що зустрів Вечора, як виходив від Зеленого.

Не чекав, що ця, на його думку, благенька вістка зробить таке сильне враження на Каминецького. Ніколи ще не бачив його Бронко таким неопановано розгубленим.

Борис почав його пильно й детально розпитувати про зовнішність Вечора, вислухав, зітхнув полегшено:

— Ти помилився, то не міг бути він.

Бронко так само не повірив Каминецькому, як перед часинкою Зеленому. Ніяк не міг зрозуміти, про що їм ідеться? Адже той чоловік — справді Вечір. Так і залишився з нез'ясованим почуттям, що поступив невластиво, а найголовніше — непоправимо.

Передчуття цим разом не завели Бронка: був це початок трагічних подій, що розігрались пізніше.

Не захотіла доля (аякже ж, доля, не буде цей порядний соціаліст на кожному кроці покликатися на бога!) дати скуштувати Йосифові Завадці солодкого напою помсти.

Так він, слухайте ви мене, обмірковував собі, так представляв собі у своїй уяві, так вимальовував перед очима душі, як то він, відповідальний редактор, прошу я вас, буде гоцкати[135] по черзі Зілінського, Вайнштока, Філіпчука, а притому пригадувати їм, мовляв, прийшла коза до воза і сказала «ме-е», коли з усіх його побожних мрій (знову бог приплентався звідкись!) вийшов пшик!

• Предыдущая
• 75/109
• Следующая