Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 76
- Предыдущая
- 76/109
- Следующая
Невгамовний Юлько Скиба, коректорина нещасний, не порадившись з відповідальним редактором (відразу й видніше, що шмаркач не служив при війську й поняття не має, що таке субординація), не спитавши його думки, хоч би про людське око, сам відніс рукописи у друкарню Філіпчука.
А воно, може, й добре так, бо, по-перше, як-не-як Бронко там працює, а по-друге, і Кость уже не такий бутний та фудульний, що колись.
І справді, відколи Філіпчукові стало відомо, що у Нашому планується газета українською мовою (але не українська, — підкреслював Кость) і що обидва Завадки мають безпосереднє відношення до неї, він явно, без усякого дипломатичного переходу, змінив свою тактику відносно Бронка.
Першим конкретним доказом цього було звільнення Рудого з роботи. Дістав двотижневе попередження і відійшов без помруку[136] протесту, з підібганим під себе хвостом, наче копнутий собака.
— Завадко (звертанням на прізвище шеф, очевидно, хотів підкреслити своє ставлення до Бронка як дорослого чоловіка), я це зробив винятково задля тебе, і ти, прошу я вас, повинен оцінити це…
— А я що? Недооцінюю хіба? Лише те… але це, може, вам і не перешкоджає… що не вірю вам анітілечки, що… чорне за нігтем… А поза тим, що мені? Можу бути, як і колись, вашою правою рукою, я не проти…
Грубить йому шмаркач, і найкращою відповіддю був би заушник, аби йому аж свічки в очах стали, коли б для цього, крім сили, на якій ще не збуває Костеві Філіпчукові, не потрібно було б ще й здорових нервів. А нерви у Бронкового шефа стали слабенькі. А може, той лайдак навмисно провокує його, щоб шеф зірвався (від такого босяцюри можна всього чекати), і, власне, тому, йому навмисне, Кость ще раз запанує над собою. Хоч таке самопанування теж чимало здоров'я коштує.
Ось на що зуживається в наш час цінна енергія ініціативної, без фальшивої скромності, скажемо, небуденної на нашім галицькім смітті людини!
— Я не знаю, що тобі на це й казати, Бронику. Ти нагадуєш мені — ану, на, приклади свою руку мені на серце, як воно товчеться, товкли би тобою чорти в пеклі… не хочеш, не треба, — нагадуєш мені, прошу я вас, знаєш кого? Погану жінку. Відьму, прошу вас. Чоловікові раз в житті повсковзнулася нога, а та відьма, прошу я тебе, буде йому ціле життя випікати очі тим одним грішком. Слухай, коли так розібратись по-справедливому, то хто ти? Шмаркач проти мене — так чи ні?
— Допустимо!
— Та не допустимо, тут нема що допускати, бо це ж факт! Факт, прошу я вас! То для тебе, шмаркача, прошу я вас, не досить того, що старший від тебе чоловік, на добавок твій шеф, який дає тобі хліб…
— А я йому свою працю…
— Бронику, ти заткаєшся чи ні? Дає тобі хліб і працю, признається, що зле зробив… тобто… не те, що зле, а необдумано поступив, коли у свій час замінив тебе Рудим, — то тобі ще мало цього?
— Пане шефе, мене дуже зворушує ваш батьківський тон, але, проте, не люблю, як ви маєте мене за хлопчика. Ви Рудого звільнили не задля мене, але тому, що він вам не потрібний став. Знаєте, мавр своє зробив, мавр може відійти.
— А все ж таки який ти неможливий, Завадко. Щоб людині у вічі говорити такі неприємні речі, то, пробач, треба добрим хамидлом бути.
— В кого вчився, пане шефе!
— Я знаю, Бронику, ти хочеш, щоб я тобі дав позавуш, але я не дам. Навмисне не дам.
— Дарма, пане шефе. Ви ж колись навчали мене.
— Нічого я тебе не вчив.
— Нє, я хотів сказати, що ви колись…
— Мовчи!
— Можу.
— Гавкаєш, прошу я вас, хоч прекрасно знаєш, що значить тепер звільнити безпідставно робітника з роботи. Понаплоджувалося тепер тих опікунів працюючого люду… ти добре знаєш, що я ризикував, прошу я вас, коли звільняв Рудого.
— Пане шефе, говоримо сам на сам, — кому ви пускаєте блахмана у вічі? Чим ви ризикували, чим?
— А доброю маркою фірми? То мені треба, щоб там який-небудь ваш лівий писака обмалював мене в газеті, що я експлуатую бідного трудового, ссу кров з нього, як цитрину. Та що я буду говорити, ти, прошу я вас, краще за мене знаєш…
— Пане шефе, а ви що? Ви хіба числитесь з тим, що про вас писатимуть ліві писаки? Раніше я не помічав цього за вами…
— Ага, не помічав, а тепер впіймав, що? Філіпчук, прошу я вас, філяр здорової національної думки…
— Націоналістичної, може?
— То все одно, прошу я вас. Став оглядатись, став прислухатись, що про нього комуністи говорять, так? Такого би ти хотів, що? Отже, я тобі скажу: шкода, що хочеш. Так не є, і ніколи, запам'ятай собі, цього не буде. Якщо і роблю деякі поступки, то тільки заради доброго реноме фірми. Тільки заради фірми… тільки добро підприємства може склонити мене трохи в той чи інший бік, але сам Кость Філіпчук, як такий, ні на півсантиметра не змінив своїх позицій. Ні на півсантиметра… Запам'ятай собі це й передай таким, як ти сам!
— Так, розумію: «Я не винний, вуйна винна». Нічого, слово честі, щиро говорю, непоганий хід конем. Незручно трохи, що й фірма, і пан Кость Філіпчук — це та сама особа. Коби та фірма хоч ще одного спільника мала…
Філіпчук напустив на Бронка довгий, вдумливий погляд.
— Маю це розуміти… як натяк з твого боку, Бронку Завадко?
— Ні, розумійте без алегорій.
Філіпчук примкнув очі. Не хотів, щоб тамтой лайдак добачив в його очах біль від розчарування. Кость Філіпчук давно вже був примушений визнати перед собою, що єдиним дійсним рятунком для друкарні була б спілка з Завадками.
Це приниження власної і фірменної гідності, це ідейний відворот, це плювок, коли вже на щирість пішло, колишньому своєму «я», але це єдиний розумний вихід в ситуації, в яку застрягла фірма.
Та ба — той молодий лотр[137] не хоче спілки з ним. Він жадає його погуби.
— Ти що, дістав партійне доручення знищити мене?
— Тепер я вас запитаю, пане шефе, це ви що — натяк на націоналізацію? Передчасний…
— Ти ще пожалкуєш, Бронку.
— Щось мені не віриться…
— А я тобі кажу, що пожалкуєш…
— Я знаю, що ви цього хотіли б, але, може, краще для вас було б не хотіти.
— А то чому?
— Тому, що шкода хотіти, пане шефе. Але ми поговорили собі з вами, а тепер скажіть, чого мене звали: маєте яку справу до мене?
Вже хотів сказати, що «так», треба їм поговорити з собою, але в останній хвилині роздумав і сказав несподівано для себе не те, що замірявся:
— Підеш по раз третій до мого тестя за грішми, але на одній нозі.
«Старий вижив з розуму», — подумав Бронко без злоби, але й без співчуття.
Ніхто з сестер не здивувався, коли минулої осені Неля сповістила, що збирається до матері Івашкова десь аж на Гуцульщину, до гірського сільця, куди і поїзд не доходить.
Крім того, кожна з дівчат була зайнята своїми особистими справами, а всі вони разом звикли вже дивитись на Нелю як на людину, від якої можна всього чекати.
Романик чомусь не дуже вірив, що ідея провідати матір походить від самого Івашкова. Нелю така безпідставна підозра образила. Все ще не переконаний, він хотів ткнути Нелі гроші на дорогу, але вона з обуренням, що здавалося нелогічним, відкинула папірці від себе.
Романик засунув руки в кишені і зі спокійним нахабством розглядав Нелю.
— Яка ви смішна, — сказав нарешті, — це не з моєї кишені. Гроші дає вам Комітет допомоги політичним в'язням. Якщо Маркіян дійсно хоче, щоб ви провідали його маму, то витрата ця лягає на комітет. Це робиться не для вашої приємності, а тому, що цього бажає політв'язень. Чому не хочете цього зрозуміти?
Розуміла прекрасно, але почувала інакше. Неля соромилась, та і не хотіла признатись, що Маркіян Івашків поволі стає її особистою справою. Ця поїздка розкрила перед Нелею новий життєвий сенс, якого вона досі не помічала.
Перш за все дивувалася сама собі, як могла до цього часу жити в такій карикатурній духовній несамостійності. Навіть не в залежності, а саме не в самостійності.
Хто б повірив, що вона, маючи двадцять років, оце вперше самостійно купує квиток в залізничній касі, вперше без проводиря збирається в дорогу у незнайомий край, вперше зупиняється на станції, де ніхто не чекає її, і ще щось для неї вперше: перший раз несе сама собі валізку і ніхто не повчає її, щоб надто не висуватися з вікна, щоб сиділа лицем у протилежний бік по ходу поїзда, щоб не виходила з поїзда раніше, ніж він зупиниться.
- Предыдущая
- 76/109
- Следующая
