Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 77

• Предыдущая
• 77/109
• Следующая

Ліворуч від місця, де Неля зійшла з поїзда, в долині, оточеній лісом, наче у велетенській мисці, лежало село. Нелі треба було повернути праворуч, але в цьому напрямку нічого не було видно, крім горба, посмугованого чорно-зеленими пасами людських нивок, які своїми кривими лініями нагадували дитячі малюнки.

Неля вирішила триматися битої дороги, хоч з розмов людей, що їхали з нею, зміркувала, що тут десь, за горбом, біля шлагбаума повинна бути якась поперечна, яка перетинала дорогу і вела просто на Заріччя. Дорога, яка досі вела стернями, за горбом звернула круто на захід, у ліс. Точніше, ліс щільною стіною притулявся лише з одного боку дороги, а з другого, ліворуч, відкривалась галявина.

Краєвид був такий приємний, такий лагідний для ока, що Неля сповільнила ходу.

Так давно не дихала лісовим повітрям.

Ліс був смерековий, видно, планово саджений, бо смереки заступали одна одну, як солдати в рядах, і творили своєрідні тунелі. Земля під кронами дерев, що вгорі спліталися між собою, була акуратно, немов навмисно, вистелена вируділою глицею, і все це справляло враження якоїсь трохи бутафорної нарочитості. Праворуч, по той бік дороги, панував зовсім інший світ, здавалося, що ця завширшки у п'ять метрів смуга, сторована ногами і колесами, стала кордоном, який проліг між двома рослинними світами, не даючи їм злитись. Тут росла огнищами висока, буйна, висохла вже трава, яка свідчила про надзвичайну родючість грунту.

Росли тут якісь не знані Нелі рослини, подібні своїм квіттям до пухнастих головок кульбаби: стрункі, на високих стебельцях, квітучі, панували тут над усім. Вдалині самітно маячили поодинокі дерева, переважно граби, що чітко вирізьблювалися на тлі дуже блідого неба своїми буйними кронами, які розросталися більше вшир, ніж у висоту, либонь, від того, що дерево звідусіль мало вільний доступ сонячного світла. Якийсь птах ширяв по вершках і видавав з себе сварливий напасницький звук.

Неля звела голову вгору. Птах був великий, темний, з зеленуватим полиском на крилах.

Нелі зробилося якось моторошно в цьому безлюдді. Прискорила крок. Обминувши краєм ліс, побачила село над річкою і щойно тепер переконалася, скільки зробила зайвої дороги. Треба було тільки повернути у ліс, і через кільканадцять кроків була б перетяла стежку якраз навпроти села. Аж не вірила, що село над потоком і є Заріччя, яке шукала. З цього місця, де тепер опинилася, до села було досить далеко.

Стояла посеред поля і безпорадно розглядалася, чи не надійде хто, в кого могла б розпитати дорогу.

Побоювалася, що, заки хто з'явиться на цьому безлюдді, короткий осінній день зникне перед очима. Не було навколо й живої душі, якщо не врахувати гайвороння і хатини, приліпленої до групи дерев ген під лісом, ніби опеньок до пня. Дорога в напрямі хатини була досить неприступна. У мулистому грунті видніли на півметра завглибшки вибоїни від коліс, просочені водою. Високим берегом поміж обсохлим іванком-прорізником і тугими батогами бузькового вогню бігла вузька, на одного чоловіка, стежка. Але іншого вибору не було. Тією стежкою, долаючи осипи і набираючи в черевики піску, зайшла Неля аж під ворота хатини під лісом.

Чомусь сподівалася, що обсяде її зграя напіводягнених, брудних, з бубнявими животиками дітей, і була приємно вражена, коли до воріт (були зачинені на закрутку) вийшла середніх років низька жінка. Була така тоненька і вузькоплеча, що, не дивлячись на обличчя, можна було прийняти її за підлітка.

— Як мені дістатись до Заріччя?

— До Заріччя?! — наче вухам своїм не повірила жінка. Вона мовчки дивилась на Нелю великими, у темних заглибинах, скорбними очима (так зрозуміла цей погляд Неля), немовби хотіла зрадити їй якусь таємницю чи застерегти від якогось тільки їй відомого нещастя.

Жінка беззвучно поворушила губами. Тоді Неля спитала:

— Чи не знаєте, де живе там Івашків, той, що має сина Маркіяна?

Обличчя жінки відразу заясніло, проте голос, яким запросила Нелю до хати, був стриманий. В хаті (ворота знову на закрутку) засипала Нелю змовницьким, низьким шепотом: чи ба не зустріла кого Неля по дорозі? Ба чи не питала часом кого дороги? Ба чи не зрадилась перед ким-небудь, що до Івашкових їй потрібно? Поліціянти з постерунку, любко, мають на оці їхню хату. Тепер, коли ніг не витягнеш з болота, їм задалеко аж сюди ходити. Проте вони, не бійся, надсилають сюди тих псів побережників та гайових.

Неля, ледь притомна від несподіванки, на всі запитання матері Івашкова відповідала: ні, ні, ні.

Маркіянова мати заспокоїлася і наче втонула сама в себе. З-під споловілої хустини визирало коротке, темне, як у сина, до вух втяте волосся, була боса. Малі ноги були порепані, як у пастушки.

А втім, усі враження, що безпосередньо не стосувалися нічної розмови з матір'ю Маркіяна і його щоденника, були поверхові. Неля, наприклад, схопила оком обчімхані смереки біля воріт, але не могла у своїй уяві, коли вже сиділа у вагоні, відтворити обличчя Маркіянового батька.

Яке воно було? Молоде ще чи покарбоване зморшками? Проте з самим батьком познайомилась Неля досить грунтовно. Він, як і Маркіян зі своїм щоденничком, увійшов у Нелину свідомість насамперед за посередництвом лапідарних, важких слів матері.

Слова ці не зв'язували, тільки утверджували: батько, чи то пак старий, був такий і такий. Та він іншим і не міг бути. Як же людина може бути іншою від себе самої?

Маркіян знову ж був таким і таким, тобто повною протилежністю батька, але й він не міг бути іншим від того, яким був. Це була примітивна філософія, яка не заглиблювалася у причини явищ, а стверджувала самі наслідки і погоджувалася з ними, як з чимсь готовим, чого вже змінити не в силі.

Згодом, уночі, відбулася сердечна розмова між Нелею і матір'ю Маркіяна. Поки що Неля була сильно розчарована цією зустріччю. Насамперед була вражена; ця думка просто не вміщувалась в її голові, що ота маленька змучена жінка породила Маркіяна Івашкова! Не мала вона ні в своїй постаті, ні у виразі очей, ні у тоні голосу нічого з того, що, на думку Нелі, повинно б позначувати матір мученика. Це була просто пригнічена злиднями, втомлена працею, зайнята своїм мізерним господарством селянка. Така, як і тисячі інших.

Ах, це не Марія з «Неофітів»[138], хоч мала всі дані, щоб нею бути.

— Я привезла вам привіт від сина, — промовила нарешті Неля у пустку, і серце заклекотіло в неї, як голуб у жмені. — Маркіянові хотілося, щоб я вас провідала.

Слова ці можна було сприйняти як виправдання Нелиних відвідин, які вона починає відчувати як зайві.

Маркіян — звідкіль таке ім'я в її сина? Селяни на Покутті не звикли так називати своїх дітей.

Може, це якась помилка?

Та коли мова про помилку, то вона перш за все в тому, що Неля опинилася в цій хаті.

Мати майже не звертає на неї уваги. Вона дуже ретельно, так ретельно, що Неля аж дивується цій, на її думку, не притаманній селянам охайності, полоще картоплю, кладе її в закопчений чавунчик, кидає туди ложку кам'яної солі, розрізану начетверо цибулину, поправляє хмиз під плитою і хапає віник підмести долівку. І це в той час, — це для Нелі рішуче незрозуміло, — коли її синові загрожує кара смерті.

Нарешті мати заговорила:

— Ви самі виділися з ним? Він дуже змарнів? Завжди під осінь він хворіє на горло.

— Я була в нього, але якось не помітила, щоб у нього була закутана шия.

— Та хіба ж там є чим шию замотати?

І знову мовчанка.

В Нелі починає наростати претензія не до Маркіяна, що намовив її на цю зустріч, а, звісно, на себе саму за те, що так безоглядно послухала його.

Кому яка користь чи полегшення від того, що вона зазнала сорому і приниження в канцелярії Янічека? Потім той, спеціально для жандармського ока, поцілунок з «коханим» — чи потрібно його було? А ще далі — смішна (тільки тепер Неля бачить, яка перебільшена нею) важність своєї місії.

Врешті, як вінець усього, задумана карикатурна надія на якесь інтимне порозуміння матері-героїні з дівицею — захисницею її сина.

• Предыдущая
• 77/109
• Следующая