Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 78
- Предыдущая
- 78/109
- Следующая
І всіх цих неприємних зусиль потрібно для того, щоб сидіти тепер як щось зайве, навіть чужорідне, на сосновому ослоні в цій низькій хаті і дивитись або у вікно, з якого видно купу гною перед стайнею і краєчок лісу, або на матір, яка, щоб не гаяти часу, поки звариться картопля, взялася за лущення квасолі.
Неля зовсім розгубилася. Незручно — дурна ситуація, в якій опинилася, породжувала в ній злі роздуми. Ось ця чужа жінка з квасолинням у подолі, яка може зі смаком напихатися картоплею тоді, коли її син очікує вироку смерті, — це і є уособлення того народу, того меншого брата, що має стати вищою ціллю життя таких, як Неля?
Неля схильна думати, що і тут хтось підвів її. Який це жонглер світляними фразами представив їй цей народ поетичним, чуйним до горя і краси, трохи що не єдиним в своєму роді на всій земній кулі? Хто дав право тим моральним злодіям стільки років живити її отруєною стравою?
А може, ця бездушевна жінка — страшний виняток, може, це тільки життя поглузувало з Нелі, наштовхнувши її саме на цю жінку?
До хати увійшов батько. Блиснув вогник від кресала і заграв на сволоці. Потягнуло самородним тютюновим димом. Батько був, без сумніву, високий. В хаті відразу немов стало людно. Присутність батька заповнила собою, здавалося, всі кути. Появу Нелі мати пояснила батькові коротко: панна приїхала з міста і привезла привіт від Маркіяна.
— А-а? — кивнув батько. — Маркіян! Добре вже виробив і собі, й нам.
Мати поставила перед батьком миску картоплі, потрусила сухою бринзою і підсунула одну ложку батькові, а другу Нелі. Згодом згадала щось і підсунула Нелі тарілку з вимальованими півниками на дні, а замість дерев'яної ложки поклала не уживані у цій хаті почорнілі виделки.
— Просимо, споживайте, — промовив батько, а сам устав і щедро перехрестився до образів.
Нелі страва була несмачною. Коли батько відклав ложку, у матері розв'язався язик:
— А чи чував хто таке? Невинну дитину (мати сказала: богові духа винної) відірвати від книжок, як якогось бандита, посадити в кримінал, а потім ще привіти передавати бідній матері.
«Хто, — запитують стуманілі Нелині очі, — хто посадив, а хто привіти перевозить? Невже ж вона ототожнює одних з другими?»
Налягає присмерк, а все ще не світять лампи.
Батько неквапливо останній раз облизує ложку і відкладає її набік.
Мати, яка вийшла була, щоб внести в'язку квасолиння, знову почала торочити своє, невідомо для чиїх вух призначене. Слухаючи материні ремствування, можна подумати, що це не дорослий мужчина, а якийсь зелений безвільний підліток, якого, всупереч його бажанню, силоміць втягнули, намовили і наказали йому виконувати чужу волю. Несвідоме дитя, подумав би хто, яке стало жертвою злих сил. Притому (принаймні таке враження винесла Неля) мати не робила ніякогісінької різниці між тими, які його насильно втягнули в підпільну терористичну роботу, і тими, що його карають за неї.
Злодії, грабіжники, душогуби в її очах і ті, й другі.
Жодного, бодай підсвідомого натяку на якісь ідейні спонуки того страшного самого по собі вчинку, ніякого, хоч би туманного уявлення про ідейні переконання сина. Саме лише скімлення самиці, в якої відняли мале і посадили в загратовану клітку. Неля вже майже переконана в тому, що мати Маркіянова не виняток, а, на жаль, характерне явище. В неї вже немає сумніву, що українські селяни у своїй масі, власне, і є такими сліпими, егоїстичними створіннями.
Як же зрушити цю безпросвітну масу, коли рух цей вимагатиме молодих умів, молодих сердець і молодих дужих рук, а кожна з тих самих руками і зубами чіплятиметься за своє дитинча?
Маркіян там, на другому березі, чекає її повернення. Що вона принесе йому? Якби хоч могла здогадатись, для чого просив її їхати сюди. Кінчиком язика Неля зволожує уста, зовсім пошерхлі від вітру, внутрішньої гарячки.
З-поза гребеня лісу одним рогом визирає молочний молодик.
Стає без слів скорботно. Тікати звідсіль! Утікати від цих людей, від цього місця, від цієї природи, що виплекує людей з камінням у грудях замість серця.
В хаті так і не світять лампи. Невже аж такі ощадливі?
— Ну, спати, — командує мати. — Тобі треба рано вставати, а дівчина здорожена.
Мати бере Нелю за плече і веде поміж діжками у сінях до світлиці, до так званої Маркіянової хати. При місячному світлі показує їй високе, як катафалк, ліжко.
— Це Маркіянове, тут будете спати.
Мати виходить навшпиньках, наче в хаті важко хворий, і Неля залишається сама-одна. Десь поблизу ліжка мусила бути незачинена скриня, бо дуже тхнуло залежаним лляним полотном.
Пізніше, на другу ніч, як сиділи поруч на Маркіяновому ліжку, сталося те, чого прагнула Неля з хвилини, коли дізналася, що поїде до Заріччя.
Нарешті зрозуміли одна одну.
Зближення прийшло зовсім не з того боку, що його собі надумала Неля по дорозі. Прийшло воно від основного непорозуміння. Мати Маркіяна прийняла Нелю за дівчину, яку любив, а може, й досі любить її син. Чи говорив Маркіян з матір'ю коли-небудь про своє кохання? Важко уявити собі, що така розмова мала місце між дорослим сином і матір'ю-селянкою. Власне, селянкою, яка в таких справах, як правило, відгороджується від дітей певною відстанню, що випливає з селянського розуміння материнського авторитету.
Одне певно. Мати знала про існування тамтої в житті Маркіяна, хоч, треба було припускати, не бачила навіть її на фото, бо тоді не сплутала б Нелі з жінкою Славка Ілаковича.
А може, бачила мати і Орисю, тільки збаламутила її краса Нелі, як і багатьох інших? А може, важко було їй повірити, що чужа, непричасна до життя її сина дівчина зробила такий світ дороги?
У всякому разі, Неля не спростовувала цієї помилки. Але навіть ця помилка матері, на думку Нелі, мало що з'ясовувала: звідки таке раптове довір'я до чужої дівчини? Звідки певність, що її прислав син, а не, скажімо, ворог його? Питання це спростовувалося під час розмови між обома жінками. Мати розповідала:
— Коли ви сказали, що зійшли на Мокрій, я враз здогадалася, що ви їхали від нього. Вбив собі хлопчисько в голову, що з Мокрої коротша дорога, ніж з Берестів. І хоч усі люди, кому треба до Заріччя, висідають у Берестах, він все висідав аж у Мокрій. Але ви не слухайте його. На другий раз злізайте в Берестах і просто, просто попід ліс, а там уже здалека видно нашу хату. Ви лише стали коло наших воріт, а мене зразу щось шпигнуло: вона.
Оце речення, яке не було ще в той час правдою, а тільки наче якимсь передчуттям тієї правди в майбутньому, і ті важкі мамині слова про душогубів не раз пізніше згадувала Неля. Не вміла тільки раціонально пояснити собі цього явища: які сили керували матір'ю і спонукували її говорити недійсні в сучасному, але навислі над найближчим майбутнім речі? А втім, можливо, що ті речі вже тоді були дійсні, тільки не доведені до Нелиної свідомості.
Мати виявилася балакучою. Вона і тепер найбільше говорила про Маркіяна, але не так, як у присутності батька:
— Старий мій не хоче, щоб при ньому згадувати Маркіяна. Сам роз'юджує в собі злість і гнів на хлопчиська, бо йому здається, що від цього буде менший біль у серці. А я вже не можу витримати; буває таке, що і хлоп не може помістити болю в своєму серці, тоді хоче, щоб я, мама, переконувала його, що наш нічого не винен, що це його інші втягнули в біду.
В кімнаті, що колись належала Маркіянові, панував нелад, який постає з застояного повітря і від відсутності живого людського духу. На стіні на цвяху висів темно-сірий, припалий порохом капелюх так, як Маркіян повісив його тому рік чи більше. Під високим, вкритим куцою веретою ліжком стирчала пара лижних черевиків. На одному з них був приліплений пласт жовтої глини. Ця деталь нагадала Нелі Славу, яка так само любила мандри.
На столі лежав аркуш колись білого, тепер пожовклого від сонця записаного великою буквою «О» паперу. Неля не могла стриматися, щоб не розпитати про дитинство і юність Маркіяна. Хотіла знати про нього все до найменших подробиць. Бачити його, так би мовити, в кількох планах.
- Предыдущая
- 78/109
- Следующая
