Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 53

• Предыдущая
• 53/118
• Следующая

— А що вам обіцяли батьки за гарне свідоцтво? — запитує директор по-батьківському.

М'який, лагідний тон цієї доброї людини відкриває перед Даркою всю глибину її негідного вчинку проти батьків. Як насмілилася вона прийняти подарунки за гарне свідоцтво, коли напевно знала, що свідоцтво буде з двійкою?

Її напружені нерви не в силі довше опиратися. Щаслива, що знайшла когось, кому може довірити найболючіше місце у своєму серці, Дарка напівшепотом, плачучи признається:

— Прошу пана директора! Татко не знає, що я маю двійку… Вони мені стільки подарунків накупили, що я не могла зробити їм тієї прикрості й признатися… Але, прошу пана директора, я й справді не винна за цю двійку…

— Так?! — совається директор, аж стілець порипує під ним. — То ви тому не признавалися батькам про двійку, щоб не робити їм прикрості? Так? Чи це так аж дуже боліло б батькам? Чи, може, ви боїтесь кари? — хоче все-таки знати цей батько — не директор.

І Дарка признається в усьому:

— Мене ніколи дома не карають. Може, навіть не лаяли б мене за це… Тільки мамі було б дуже прикро… І татові…

Директорові жаль Дарчиної мами:

— Гм… можна б ще виправити лихо. Я міг би, може, ще якось впросити пана професора, щоб простив вам за таку невідповідну поведінку в класі… гм… А з самого предмета… чи ви румунську мову усно добре підготовили?

— Я все… все… кожний вступ, кожний віршик знаю! — зраділа Дарка.

Вона вже погодилася з цим і звикла до думки, — як зрештою звикаємо до кожного нещастя, коли воно тягнеться довго, — що це свідоцтво — останнє в житті. Але тим упертіше проявляється таке близьке Дарчиній вдачі бажання, щоб мати це останнє свідоцтво чисте. Ніхто, може, і не спитає про оцінки її останнього піврічного свідоцтва. Це Дарка розуміє. А проте це свідоцтво мусить бути без жодної двійки. Страх, смертельний, блідий страх перед маминим докором, що Дарка, мамина дитина, збрехала мамі, палить вогнем Дарку.

Дарка знає і те (чого лише вже не знаємо в тому віці!), що багато дітей бреше своїм батькам. Дарка, коли б захотіла, могла б навіть з власного життя пригадати чимало випадків, коли треба було змалювати мамі трохи інакше ту чи іншу справу, ніж вона в дійсності була. Але перед самим народженням Славочки виникло між мамою і Даркою щось таке, що наче з'єднало їх жили і змішало їх кров. Є ж такі хвилини в житті людини, коли серце з серцем зливається так, мов крапля води з своїми сестрами. В таку хвилину Дарка присягнула мамі завжди говорити їй правду. Ніколи-ніколи не брехати. І тому Дарка менше боїться смерті, ніж почути від мами: «І ти знала заздалегідь про двійку і замовчала про це передо мною? І ти обманювала свою маму?»

Ніколи не зрозуміє мама, що ця брехня, що ці думки, які Дарка перетерпіла, — це все було тільки для спокою маминого серця. Дарчине серце не знає дешевих жертв. Не знає половинчатості у своєму захопленні, стриманості у своїй відданості. Вона хоче кинути на жертовник справи такий самий гідний дар, що й татко! Якою дешевою ціною було б свідоцтво з двійкою! Чи ж не мав би права перший-ліпший зробити їй докір, що вона тільки тому дала себе втягнути в цю змову, щоб з честю вийти з своїх двійок? О, Дарка Попович мусить мати право, хоч би довелося його зубами вибороти, сказати тим усім, що питатимуть, чому вона не ходить до школи: «Дивіться! Ось тут моє останнє свідоцтво! Воно бездоганне! Я могла б перейти з ним до вищого класу, але я жертвувала усім для справи!»

Директор, здавалося, придумав щось:

— Гм… Можливо, що можна буде ще щось зробити. Але учениця мусить пригадати собі і сказати мені, тільки мені, хто наговорив учениці, що Буковина — тільки тимчасово окупована королівським урядом… Що українські патріоти не повинні вивчати поезій Тудоряну… Що настануть ще зміни на Буковині… Не пригадуєте собі, хто таке говорив? Де ви чули щось таке? Це не мусило бути в школі. Могло бути і поза школою…

Дарка схиляє голову: сміхун цей директор! Та це ж її татусь говорив! А хіба тільки татусь? Дивно, дійсно, дуже дивно і якось наче підозріло… І Дарці в одну хвилину стає ясно, що тепер вона не сміє нічого пригадати.

— Десь я чула щось таке, про що пан директор говорять, але не можу пригадати собі. Ніяк не можу… Думаю і не можу…

Може, нарешті скінчаться ці допити? Чого він хоче від неї? З великої прихильності до Дарки позбавити татуся посади?

Тому, що директор мовчить, Дарка підводиться з крісла: отак чкурнути з цієї канцелярії, щоб аж закурілося за нею.

Директор знову садовить її в крісло:

— Ви вільні на цю годину, не кваптеся.

Хтось стукає в двері. Це сторож:

— Панна Оріховська з п'ятого може йти на урок чи хай зачекає?

— Хай зачекає в кабінеті!

Дарка зривається мимохіть: Наталка! Хоч би одним словом перекинутися з нею, хоч би крізь шибу побачити вираз її обличчя.

Директор бере Дарку за підборіддя. Щось у Дарці починає шептати: «Вважай, вважай, вважай!»

— Чи ви, Попович, випадково не чули десь про те, що українська гімназія не повинна брати участі в концерті на честь пана міністра? Не було мови про щось таке в нашій гімназії?

Ще малою дитиною Дарка впала раз з яблуні. Тепер виразно відновилися ті враження: перед очима замиготіли чорно-жовті плями, уся кров, аж до краплинки, збігла з лиця і рук у ноги. Дарка відчула холод, що вдарив на неї з її безкровного лиця. Директор в ту мить мов гачком підхопив Дарчине збентеження:

— Я бачу, що і ви чули про це! Правда, яка дитячість! Пан міністр цікавиться станом шкільництва і тим, як учні вчаться, а не музикою… Га-га! Чи це не смішно! Не співати в хорі! Що мені за співаки! Їм здається, що пан міністр був би помітив, що їх група не співає! Мене цікавить, хто придумав таке «мудре»? Але мені тут щось інакше здається… Мені здається, що хлопці інакше говорили, а були б зробили інакше на самому концерті. Вони, мабуть, тільки хотіли до цього нерозумного кроку намовити дівчат з нашої гімназії, щоб осміяти їх перед паном міністром. Мовляв, в український жіночій гімназії немає жодної музикальної дівчини! Го-го-го! Ці хлопці не раз вдаються до різних хитрощів, щоб тільки дошкулити дівчатам! Я ж сам був колись учнем! Як… як він зветься, цей учень, що намовляв Попович до цього? Хтось мені казав… Я вже знав прізвище того махера[31], але якось вилетіло мені з голови…

Дарка не знає вже, чи це вона сама конає на кріслі, чи тільки стоїть коло когось, страшенно стомленого страхом, і мучиться від того, що не може йому допомогти. Чує тільки, як щось тепле котиться вниз поміж лопатками. Рештками зусилля, якого ще не поглинув страх, вона змушує повторювати себе:

«Орест… Орест… не скажу… не скажу… не скажу…»

— Чи ви скажете кінець кінцем прізвище цього бешкетника? — допитується директор нібито й не дуже серйозно.

— Я не знаю… я… — якось так незручно почала захищати себе Дарка, що зразу відчула, як виказала себе.

Директор тільки засміявся з такої невмілої гри:

— Чи це така велика таємниця? Я ж кажу, що я вже знав прізвище цього хлопця, а тепер воно якось вилетіло мені з голови… Ох, ви, дівчата, не маєте ані на шеляг гордості! Хлопці змовилися, щоб вас у дурні пошити, а ви ще захищаєте їх! Отже, як зветься той «герой»?

Дарка заплющила очі, знітилася в клубочок, і тільки вистукує думка: «Не скажу, не скажу, не скажу!»

Директорові, видно, вже набридла та теляча впертість. Він насупив брови, мов казковий прудивус, і запитав ще раз по-доброму:

— А як я попрошу пана професора, щоб викреслив вам «погано» з поведінки і ще раз запитав з румунської мови, пообіцяю вам, що навіть панові директорові з чоловічої гімназії не скажу прізвища того учня… Ви тоді скажете мені, хто то?

Спокуса така велика, що Дарка відвертає голову вбік, щоб не чути цього голосу, щоб не бачити тих очей, які так багато обіцяють. Вона вже нічого не бачить перед собою, тільки два тунелі маминих очей. Раз — як ті очі дивляться на неї, коли Дарка кладе перед ними те нещасне свідоцтво. Другий раз — як ті очі читають ще раз і ще раз. Дарчине свідоцтво без двійки. Ці тунелі підсуваються під Дарчині очі щораз ближче. Дарка на мить затуляється ліктем, щоб розвіяти примару маминих очей. Вона повертається лицем до директора, хоч очима не сягає вище своїх черевиків, і каже:

• Предыдущая
• 53/118
• Следующая