Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 54

• Предыдущая
• 54/118
• Следующая

— Я не можу його назвати.

Тільки це сказала і зразу, немов визволена, відчула, що кинула останню ставку — всі свої сумніви і вагання. Тепер вже напевно не проговориться. Щось, наче автоматичний замок, заскочило там всередині, викинуло всі її боязливі думки по той бік директорової кімнати. В одну мить зрозуміла, що має перед собою запеклого ворога.

Ворог, одвертий ворог, що не потребує більше вдавати дипломата. Він гримнув долонею по столу, аж папери на ньому і Дарчине серце в грудях підстрибнули від того.

— Що значить — «не можу»! Чи ви знаєте, що тут школа і учениця мусить сказати, коли її питають? Нечуване зухвальство так говорити до свого зверхника! Я вам наказую зараз же сказати прізвище того учня!

Дарка мовчить.

— Ти чуєш, що я тобі кажу! — гримнув директор з таким ревом, що аж Мігалаке вибіг з сусідньої кімнати. Вибіг запінений, закукурічений, прискочив до Дарки, вхопив її своїми руками, наче яструб кігтями, і потяг її до шафи, аж скляні ампулки в ній задзенькотіли.

— Ти скажеш чи ні?!

— Я нічого не знаю!.. Ніхто мені нічого не говорив!.. І прошу тут не битись!.. Ніхто не має права тут штовхати…

Дарка відчуває, що тільки б скочити до цієї худенької шиї, наче в курки-голошийки, і вона скрутила б її.

— Ласац, домнуло, ласац (залишіть, пане професоре, залишіть!), — опам'ятовує його по-румунському директор. — Ми знайдемо на таких впертих учениць інший спосіб…

— Можеш іти геть! Забери свої книжки і більш не показуйся мені на очі! Можеш більше не приходити до школи! Ми зуміємо приборкати таких упертюхів! Марш звідси!

Директор власноручно виштовхує Дарку за двері. Гаразд. Тільки чого ці дурні сльози котяться по лиці? Хіба Дарка не знала ще перед святками, що їй, можливо, доведеться розстатися з школою?.. Це правда, але можливість така пов'язувалася з героїчним, патріотичним вчинком… А тепер проганяють її, як битого пса! О, від цього, мабуть, такий нестерпний біль у серці і ці нестримні сльози.

В коридорі тихо, як у домовині. Від дверей канцелярії відбиваються слабі відгуки чиєїсь розмови.

«Тепер черга на Оріховську», — пригадує Дарка і припадає, безсила, до стіни. І знову ця лиховісна, мертвенна тиша. Від неї ще голосніше клекотить якийсь заблуканий біль у серці.

Аж ось чиїсь кроки дудонять у другому кінці коридора. Хтось іде, прискорює ходу, видно, помітив Дарку. Дарка чує цокання чийогось годинника, запах тютюну від чийогось віддиху.

— Що сталося? Чого ви плачете, Попович?

Дарка по голосу впізнає вчителя Сліпого, свого професора. Відриває долоні від очей.

— Що з вами? Таж ви зовсім запухли! — говорить пошепки професор. — Ідіть зараз до крана і обмийте собі лице!

Холодна вода дійсно допомагає. Дарка бодай очуняла настільки, що може через п'яте-десяте розповісти вчителеві про свою пригоду з директором.

— І ви не сказали прізвища того учня? — очі вчителя дивляться в Дарчині так довірливо, що аж їй дивно, що він перед нею не називає Ореста Циганюка тим учнем, хоч знає його прізвище так добре, як і Дарка.

— Ні! Ні! — видихає Дарка.

— А чи ви певні, що ваші подруги також будуть так триматися? — нахиляє свої губи до Дарчиного вуха і питає тим шепотливим голосом, що в'яже і зближає, як присяга.

— Ні! Ні! Напевно ніхто не зрадить!

Учитель застережливо хапає її за руки:

— Тихше, вже хтось зрадив, але тихо про це. Ці там добре тримаються.

Дарка догадується, що мова — про хлопців з чоловічої гімназії.

— А чи ви знаєте, що ваших подружок з шостого класу допитують у чоловічій гімназії?

Ні, вона нічого не знає. Все розраховано так, щоб їм не було часу порозумітися поміж собою.

Учитель Сліпий похитує головою. В цьому журливому русі є і докір за брак довір'я до нього, і співчуття до їх невдачі, і журба за їх долю. Дарку знову огортає страх. Вже не за себе, але за тих незнайомих співтоваришок, співвинних у цій справі: чи будуть досить сильні, досить завзяті, щоб не сказати правди, коли товктимуть їх головами об стіну?

Немов шукаючи оборони перед ворогом, вона хапається руками за вчителеві плечі. Чи можна думати в таку хвилину про те, чиї це плечі? Є тільки те підсвідоме, інстинктивне почуття, що тут можна безпечно сховати свою голову і серце, що тут тебе не викажуть.

Учитель пригортає її на мить до своїх грудей, наче повертаючи Дарці її сердечний порух, і м'яко відштовхує її на пристойну відстань, як і слід між учителем та ученицею. Це сталося так неймовірно швидко, що Дарка, може, була б і не повірила в це, коли б не очі вчителя, які дивилися на неї теплим довірливим поглядом.

— Будьте спокійні! Нічого злого не станеться!

— Як не станеться? Як не станеться, прошу пана професора?

Учитель не любить, коли учениця перечить його словам.

— Кажу ж вам, Попович, що нічого не станеться. Іду з чоловічої гімназії, бачте, без капелюха, і ще повторюю: нічого поганого не станеться. Можете мені вірити. Тепер спокійно ідіть до класу і я вас не бачив коло крана і не говорив з вами. Розумієте?

Дарка затуляє долонями обличчя:

— Як я можу так до класу іти?.. Що я їм скажу, коли спитають? — Її нітрохи не бентежить офіційний тон учителя. Її серце сприйняло, як подарунок, його довірливий погляд і тепер не дасть уже себе обдурити тим офіційним тоном.

— Скажете правду подругам… Скажете, що маєте двійку з румунської, — так підкреслює вчитель слова, що навіть Дарчина немузикальна уява може договорити собі решту:

«Тільки про двійку говорити! Решту мовчати… мовчати…»

Все ж таки учитель не хоче, щоб Дарка погано зрозуміла його. Він кладе руку на її голову. Потім ця рука гладить ласкаво Дарчине обличчя…

Дарка всувається в клас з похнюпленою головою. Хоч Мірчук в самому розпалі викладання латинської граматики, хоч це година не кого-небудь, а самого Мірчука, проте всі очі і голови в класі повертаються до Дарки. Ці очі аж іскряться з цікавості. Дарка мовчки хитає головою вліво і вправо: трохи потерпіть! Потім вона все розкаже. Під час перерви, тільки двері зачиняються за вчителем. Дарка стає на підвищення.

— Слухайте! Я маю двійку з румунської і «погано» з поведінки, — цілком опанувавши собою, складає Дарка звіт про своє горе. — Директор хотів, щоб я дуже просила Мігалаке, він казав, щоб я…

— Дарко! — скрикує за її спиною Стефа. Пересторога, щось більше, ніж пересторога, — погроза, жах вихоплюються з її грудей. Вона не має навіть часу знайти якесь потрібне слово, щоб зупинити її. Одним стрибком опиняється коло Дарки, хапає її за плечі і стискає їх, як кліщами. — Що ти робиш, божевільна! — сичить їй на вухо.

Дарка заспокоює її усмішкою: «Не бійся! Я не скажу більше ніж треба!»

Щоб не накликати на себе підозру класу, вона відсуває від себе Стефу і говорить далі:

— Він сказав, щоб я ще раз опрацювала матеріал, може, ще раз Мігалаке запитає мене.

— А ти? Ти його перепрошувала? — хоче знати кінець справи Лідка.

Дарка розмахує руками, але відразу опускає їх скромно, бо треба поступитися місцем на підвищенні Мігулеву, керівникові класу. Клас не вибухає радісним гомоном, як звичайно, коли любимий учитель заглядає до нього поза службовими годинами. Мігулів сьогодні суворий і неприступний. Здається, навіть голос у нього інший, чужий:

— В нашій школі трапилися деякі події, які треба глибше обговорити. Тому що всі панове професори будуть два дні зайняті на конференції, два дні не буде навчання. Прийдете до школи аж у п'ятницю. Тільки як прийдете, то не розходьтеся по класах, а зберіться відразу всі разом з учнями з чоловічої гімназії в спортовому залі. Тепер помолимося!

Стефа ще встигла шепнути Дарці:

— Не виходь разом зі мною… За нами будуть стежити… Після обіду хтось буде в тебе.

Близько четвертої години дня прилітає тітчин Гиньо. Краватка перекручена глузливо набік, а на нижній губі так і закостеніла після обіду пляма від жовтка. Його очі горять. Руда чуприна розкуйовджена, немов з собаками борюкався.

• Предыдущая
• 54/118
• Следующая