Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 71

• Предыдущая
• 71/118
• Следующая

І Дарка в'їжджає у Веренчанку, сповнена по вінця блаженним спокоєм.

Біля воріт рідного дому Дарку привітала бабуся з Славочкою на руках, чи, вірніше сказати, Славочка у бабусі на руках. Мала дівчинка була причепурена на честь приїзду старшої сестрички, як лялечка. На ній було рожеве з прозорого фулярду платтячко у численних воланчиках і бантиках. Славочка в ньому була ніби сповита хмаринкою.

Крізь дрібне листя акації, що під нею стояла бабуся з Славочкою, просвічувало сонце, наче обсипало малу золотими горошками. Дарка відразу помітила, що личко сестрички набуло виразності. Носик, очі, розріз уст набрали вже окресленої форми, і тепер зовсім певно можна було сказати про Славочку, що вона батьків портрет. Дарка не без болю ствердила, що цей батьків портрет є і гірким обвинуваченням життю: ось яким був колись наш татусь, а що ти з нього зробило, жорстоке життя!

Дарка простягнула руку Славочці. Мала заглянула в очі бабусі, наче спитала, чи можна, а потім, схиливши кокетливо голівку до плеча, віддалася Дарці в руки.

І коли Дарка, підтримуючи за потиличку, тулила до себе те приємне тільце, вона відчула дивне враження, ніби Славочка не тільки сестра їй. Була хвилина, коли Славочка здалась їй дочкою. Було це немов повторення тих почуттів, що їх вона раніше зазнавала до своїх ляльок.

Дома нічого не змінилося, хоч все здавалося Дарці оновленим. Після сірих, аж білих від спеки міських мурів трава й листя дерев у садку були особливо зелені, квіти на грядках особливо яскраві, особливо запашні.

Першого дня бажання простору було таке непереможне, що вона, незважаючи на пересторогу бабусі перед протягами в хаті, повідчиняла вікна й двері: повітря, свіжого повітря!

Навіть пес Циган, який, згідно з фізіологічними законами, мусив досить уже постаріти, зважаючи на недовгий собачий вік, був у Дарчиних очах таким самим, як і рік тому. Дарка відчула вдячність до нього за те, що він відразу впізнав її. Вірний друг!

Ні, нічого не змінилося тут ні в людях, ні в речах. Тільки у мами від ніздрів до вуст протяглася тонесенька, як біла нитка, риска, якої ще на різдво не було. Коли мама сміялася, риска поглиблювалася, і тоді видно було, що це не біла нитка, а зморшка. Напевно, ні татко, ні бабуся, що бачать маму день у день, не помітили цього, але Дарчині очі вловили вже цей перший сигнал старості, що наближалася до мами.

Мама була така сама вродлива, рожево-біла, з гарними зубами і з світлими товстими косами, але вже десь, сама не відчуваючи того, переступила межу, за якою кінчається розквіт і починається прив'ядання. Прийде такий день, коли мама загляне в дзеркало і не схоче повірити йому.

Добу пожила Дарка серед своїх, а ніхто з них і словом не заїкнувся про свідоцтво. Скінчився й другий день, а вдома, здається, забули про те, що всі учні у цілому світі в кінці шкільного року одержують табелі з оцінками. Третього дня Дарку почала вже гнітити надмірна делікатність. Невже ж вони не розуміють, що чим довше зволікають з цією справою, тим гірше і для них?

Довелося Дарці першій порушити це питання. Скористалася тим, що всі зібралися в їдальні за столом, витягла з книжки те злощасне свідоцтво і, розпростерши його на столі, щоб усі могли прочитати, сказала досить нескромним голосом:

— Ось яке я свідоцтво дістала, — і трохи не вихопилося: «Полюбуйтесь ним!» Ото був номерочок! Насамперед усі троє зразу начебто злякались чогось, а потім, як слід навіть не прочитавши документа, в один голос почали розраджувати Дарку, мовляв, таке по людях ходить, і не варто надто близько до серця приймати цю історію. Всі знають, як несправедливо поступили з Даркою і чому.

Татко міцно притиснув її до своїх задимлених тютюном грудей.

Хто-хто, але татко добре знає, що його дочка своїми знаннями заслуговує на кращі оцінки. Знав татко й те, що більшість трійок поставили Дарці професори під терором Мігалаке.

— Так, — промовив нарешті татко, — ти повинна ще пам'ятати й те, що цим свідоцтвом б'ють не тільки по тобі. Вони хочуть, щоб ти стала за відстрашуючий приклад і для інших… Ну що ж, такий час настав, дитино…

Дарка дивилася на батька розжалобленими потемнілими очима:

«Мій татусь — як він мене розуміє! І як це сталося, що в деяких справах татко ближчий мені, ніж мама? Може, це тому, що ми з ним — це два «мужчини», які повинні охороняти спокій нашої трійки жінок? Татко — тому, що він голова родини, а я… Я мушу співдіяти з ним, бо більш витримана за мамцю, бабцю і Славочку, разом узятих. Часом мені здається, що я в дечому міцніша за самого татка. Він, певно, дуже радий, що я так по-чоловічому переношу удари, які падають на мою голову, ніби шишки з сосни. Мій дорогий, дорогий татусь! Чи знає він, що я ще багато більше можу перенести в ім'я його душевного спокою?»

Бабця важко зітхнула. Вона старенька вже, тому і дипломат з неї нікудишній.

Бажаючи розрядити важку атмосферу, вона по своїй старечій наївності випалила просто з мосту:

— Та то, Даруню, таке… ми подивилися на твоє свідоцтво ще першого вечора, як ти приїхала. Так що нема що багато тепер говорити про це. Псів обдирати їм, а не вчити людських дітей!

Мама подивилася з докором на бабцю, а та, не знаючи, як замазати свій невдалий виступ, схопила Славочку під пахви й заставила її танцювати по столі:

— Танцю-танцю-танцю!

Тато, ніби не дочувши бабциних слів, з поважним виглядом узяв свідоцтво і сховав його до скриньки з родинними документами. І зараз же вийшов надвір. Захотів, бідолаха, дихнути свіжим повітрям. Вийшла й Дарка.

Знайшла татка в садку. Ходив поміж деревами та відмірював для чогось кроками простір поміж ними.

— Що татко задумав?

— Задумав, дитинко, викорчовувати старі дерева, а на їх місце посадити нові, але вже за іншим методом.

Дарка не могла уявити собі, як виглядатиме хата без цього пишного озеленення. До того ж молоді деревця деякий час здаються такими несамостійними, такими жалюгідними.

— Не треба їх викорчовувати, татку. Хай всихають і вмирають собі поволі, як люди.

— В тім-то й справа, що дерева, як і люди, рідко коли вмирають від старості. Переважно вкорочують їм віку, як і людям, різні хвороби. Треба буде з почестями відправити їх на той світ… Ми їх зрубаємо і спалимо в наших грубках, як у крематоріях. А крім того, бачиш, вони через цю свою старість і ліниві, химерні, родити не хочуть, а догляду вимагають великого.

— Все ж таки як це жорстоко поводитися отак з деревами тільки тому, що вони старі!

— Нічого, донечко, на їх місце прийдуть молоді. Чого хочеш? Такий уже закон природи, що одне заміняється іншим.

«Одне заміняється іншим…»

— Татку, а що з домнулом Локуіцою? Де він тепер?

— Поїхав від нас до своєї сестри, кудись у Штефанешті. Потім, розуміється під іншим прізвищем, дістав я листа від нього з Яссів. Видко, що таки рішився жити у великому місті. Чесна, щира душа… І от — виїли його вороги.

— А хто тепер на його місці?

Питання не випадкове. Від особи, що зайняла місце домнула Локуіци, багато в чому залежала родина Поповичів. І перш за все — хліб, посада самого батька.

— Та… сталося те, чого ми справді найбільше боялися. Дали на нашу голову румуна-гвардійця. А як же ж інакше? Локуіца був невідповідний, значить, треба було його замінити таким, що буде догоджати… І догоджає, ой догоджає! То ще наше щастя, що п'є до непритомності! Оце перед самими канікулами десь потягнув собі тієї браги й прийшов до мене сюди-о п'яний, як стодола. Прийшов і став вихвалятися переді мною, що написав отакенний донос на мене до сигуранци… Розсівся у кімнаті, як свиня у фотелі, плював, де попало. А ти знаєш, як бабуся «любить», коли смітити на підлогу… Ну, і тоді «по щирості» й признався, що матеріалами на мене допомагав йому і дехто з місцевих…

— Хто? — спитала Дарка, переводячи віддих.

Тато подивився на неї уважно:

— Менше знатимеш, легше тобі буде… Між іншим, Манілу проговорився, що тепер дістав від своїх господарів завдання втягнути у свою роботу й учнів старших класів. Так розходився наприкінці… Бабця по своїй наївності почастувала його ще порічковим вином, а той почав танцювати чардаш і далі з сльозами на очах почав мене просити, щоб я допомагав йому фактами з мого життя… Чула ти чудасію? Бо, каже, як не справлюсь з роботою, то мене проженуть з учителювання, а в мене немає диплома — куди ж я тоді подінуся? А найсмішніше, що на другий день прийшов уже тверезий і почав клеїти дурня, нібито він навмисно вдавав п'яного, щоб випробувати таким чином мою дружбу… Дружив би ти з тим, що в болоті водиться, а не зі мною! Так ось кого ми дістали на місце нашого Локуіци. Щастя в нещасті бодай те, що тепер я вже знаю, з ким маю справу. Бо в таких випадках, я тобі скажу, викритий ворог уже півворога. Тепер його можна буде якось укоськати, щоб не пакостив. Головне, якось пережити, може, дочекаємося кращих часів…

• Предыдущая
• 71/118
• Следующая