Повнолітні діти - Вільде Ірина - Страница 72

• Предыдущая
• 72/118
• Следующая

«І більше нічого? І вже все?» — розчаровано думає Дарка. Та погляд її впадає на засмалені сонцем впадини на татковому обличчі, на його передчасно зігнуту спину, і внутрішній голос вмовкає.

У татка не вистачало вже сили на відкриту боротьбу. Може, й ніколи не було в нього цього гатунку сили. Може, він з тих натур, що в нормальних, спокійних умовах можуть досягти вершин, але для війни вони не годяться.

Одне було вже давно ясним для Дарки, що її татко не з породи Локуіців. Не був з тих, у яких невдачі і перешкоди породжували ще більше завзяття. Локуіца міг вдарити кулаком об стіл і крикнути: «Треба щось робити!» — і вірилося, що він справді почне якусь дію.

Обнишпоривши всі закутки в саду й городі, надивившись досхочу на схід і захід сонця, побродивши вдосталь по холодній сизуватій росі удосвіта, Дарка погасила свою першу тугу за селом. Було так, ніби дійшла знеможена до джерела й випила першу пригорщу води.

Тепер Дарку більше цікавила хата. Переглянула («переревізувала», як казала бабуся) всі закутки, всі закоморки, всі шафи, всі шухляди у шафах, добралася навіть до бабусиної скрині на горищі, де бабуся зберігала пам'ятки своєї молодості (віяльця з слонової кості, пелеринки з страусового пір'я, смішні очіпки з двометровими бантами, якісь листи), але й це заняття вкінці приїлося Дарці.

Тоді почала Дарка займатися «вищою освітою» Славочки. Брала малу в сад, розстеляла там рядно, сідала на нього й клала Славочку перед собою. І тепер починалася наука: Дарка торкала ручкою Славочки її носик, повторюючи при тому: «Носик, то — носик», а потім вела ручкою до ока, приговорюючи за кожним таким рухом: «А то очко». Після десятого разу питала: «Де у Славочки очко? Ну, де очко? Покажи пальчиком очко!» А коли дитина показувала на ніс, то Дарка з терпеливістю професіонального педагога поправляла її лагідно, але вперто: «То носик, а очко ось тут. Там носик, а це очко. Очко. Де у Славусі очко?»

І так без кінця. На третій день Славка, на велику радість усіх домашніх, вміла прекрасно відрізняти ніс від ока.

Та ця педагогічна робота згодом теж набридла Дарці. Дарка відчувала, що їй скучно від того, що немає справжньої роботи. Її одірвали від нормального, щоденного верстата — праці, якою було для неї навчання.

Перша радість від волі, від простору, від свідомості, що їй не треба більше боятися двійки, поволі переходила у нудьгу.

Крім усього, від Дарки не відступав підсвідомий, десь прихований у звивинах мозку страх, з яким вона прокидалася майже кожного ранку: час втікає, а вона не вчиться.

Звичайно, вона могла дістати румунські книжки й читати їх для вправляння. Вона ніколи вороже не ставилася до румунської мови, бо це була мова домнула Локуіци, яку вона з чужих мов любила й поважала найбільше. Але думка про те, що вона, Дарка, читала б ці книжки з наказу Мігалаке, вбивала всяку добру волю в цьому напрямі.

Бракувало їй товариства. Десь забарилися Данко і Ляля. Орися з Уляничами не приїхала. І так з минулорічної їхньої братії у Веренчанці були поки що тільки Костик, Празький. Розповідали, що Костик і Празький напівголі валандаються над ставком з вудками, але сама, слава богу, не зустрічалася з ними ні разу. Дарка свідомо уникала цієї зустрічі. Минулого літа вони ставилися до неї, як до дитини, трохи смішної тим, що намагалася грати роль дорослої. Тепер, очевидно, все повинно змінитися у їх взаємовідносинах. За цей рік Дарка так вигнала вгору, так змужніла, що навіть чужі люди у крамниці чи у трамваї зверталися до неї на «ви».

І тому Дарка хотіла б, щоб це нове її знайомство з Костиком і Празьким відбулося непомітно, в більшому гурті. Хай поки що ловлять рибку на здоров'я, а вона почекає на Лялю, Ориську і Данка.

Єдиною подругою залишалася тепер для Дарки Санда. Але вона вийшла заміж і, згідно з прийнятими на Буковині звичаями, не мала вже права танцювати на данци[41], а лише на весіллях, та й то в спеціальних танцях для заміжніх. У церкві стояла у кутку, призначеному для бабів, і навіть коли поверталася з церкви додому, то трималася старших жінок.

Санда, як і всі заміжні жінки, носила тепер червоний рогатий фез[42]. Коло хати ходила в самому фезі, але коли виходила хоч би за ворота, то на фез обов'язково накидала хустку.

Дарку, правду сказати, найбільше цікавив чоловік Санди. Мамця говорила, що Санда зразу не хотіла йти за нього, але коли виявилося, що у молодого є повен льох картоплі, то погодилася вийти за нього. Картопля у ту голодну зиму збереглася у нього не тому, що він був розумніший від інших, а навпаки. Коли всі люди сподівалися заробити на цукрових буряках, Сандин чоловік, лінивий і вайлуватий, замість того щоб і собі вхопитися за цю новину, засадив свою ниву, як і завжди, картоплею. Виявилося, що він зробив найрозумніше.

Чоловік Санди був з давно не стриженою головою кольору соломи. Своїми ясними, широко відкритими очима і невеликим, таким контрастним для всієї фігури личком він нагадував дурника з казки. Різниця була лише в тому, що в казці дурники звичайно одружуються з королівнами й самі стають згодом мудрими королями, а цьому так і судилося на ціле життя залишитися в дурнях. Інша справа, що Санда поруч з ним виглядала, ніби справді королівна з казки.

— Як ти могла за нього піти? — запитала Дарка, хоч добре знала, яка це безтактність — гудити перед дружиною її чоловіка. — Це ж, Сандо, на все життя! Ціле життя матимеш ту стріху перед очима…

Санда червоніє злегка і здвигає плечима:

— Овва!

Вона статечно, наче хтозна-як довго господарює вже, запрошує Дарку, немов якогось поважного гостя, у велику хату.

Велика хата — це навіть не кімната, а сховище парадного одягу, взуття, зерна, прядива тощо. Насамперед тут ніхто ніколи не живе. Тільки у незвичайні для родини події, як весілля, хрестини чи смерть, сім'я користується великою хатою. На чисто застеленій постелі лежить гора, рогами догори, вишитих заполоччю подушок, на яких ніхто ніколи не спить. Вони недоторканні. Сплять у малій хаті, на подушках, напханих вівсяною соломою. В головах постелі, на всю її широчінь, стоїть залізом кована скриня у червоних півниках з неприродно великими голубими очима. Піч, розмальована у пави й квіти, така чиста, що здається навіть якоюсь бутафорською. На печі, тобто на місці, що служить звичайно за ліжко, стоять мішечки із збіжжям, вузлики з мукою. В хаті, незважаючи на спеку за вікнами, було холодно й сиро, як у льоху. Через маленькі шиби, обліплені кольоровими, вирізаними мереживом папірцями, не доходить сонце.

Дарку починає вже бентежити поведінка Санди: звідкіль й навіщо така церемонія поміж давніми подружками-сусідками?

Дарці хочеться якимсь чином розірвати цю штучну заслону поміж ними. Їй здається, що коли вона заговорить щиро-щиро до Санди, то та не витримає і знову стане її подружкою, якою була колись.

— Сандо, — каже Дарка голосом, що не говорить, а співає, — чого ти до мене якась така?.. Хіба ти мене забула, відвикла від мене за той рік, що мене не було вдома? Мені тебе так жаль, Сандо!

Дарці жаль Санди тому, що вона вбачає якусь далеку аналогію поміж Сандою і своєю незавидною долею.

Та Санда невблаганна. Вона робить на Дарку враження людини, в якої після важкої хвороби відібрало пам'ять. Дарчині щирі слова наче пролетіли повз Сандині вуха, не зачіпають її серця.

— Не говори мені, Дарко, «ти», бо я вже віддана… Не пасує, знаєш. Я теж буду тобі викати, бо ти, рахувати, вже панна. Якби хто почув, що ми собі тикаємо, то з нас люди сміялися б. Аякже ж!

— Та що тобі бог дав, Сандо? Що з тобою сталося? Та де ж би я тобі «ви» говорила! Сандо, ти забула… таж ми виросли разом. Та з нас не тільки люди, а й кури сміялися б, якби ми ні з сього ні з того почали раптом викати. Яка ти дивна стала, Сандо… Я тебе не впізнаю.

— Не пасує, панно! Що не пасує, то не пасує! Так могло бути, доки я ще дівчиною була, а молодиці тикати все ж не пасує, хоч ви й панна собі… Адіт, я навіть у рідної сестри буду тримати дитину до хреста, аби ми собі викали. Вже кумі ніхто не зможе «ти» говорити.

• Предыдущая
• 72/118
• Следующая