Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 19

• Предыдущая
• 19/95
• Следующая

Проте, незважаючи на весь тягар болю, що давив його серце, Забейко відчув полегшення від того, що знайшов у собі мужність сказати правду своїй дитині. Це була ота чесність, якої завжди прагнув у відносинах з людьми. Коли пройде перший біль від розчарування, мала поміркує і визнає, що батько мав рацію…

1937

Якби був травень і цвів бузок, то молодій людині можна б пробачити її божевілля. Але це була осінь. Сльотава, захмарена.

Якби молодий парубок дістав підвищення платні бодай на яких десять злотих, можна було б, махнувши рукою, сказати: радість на мозок вдарила неборакові.

Але де ж хто чував таке, щоб за нинішніх часів підвищували платню бухгалтерові в гарбарні! А проте Романові вдарила в голову думка одружитись. Отак знічев'я, як декому ні звідти ні звідси з'являється охота покінчити з собою або напитись до непритомності. Буває. Пишуть у книгах, що «душі і моря не вичерпаєш долонею». Можливо, так би мовити, психологічною основою цього раптового й несподіваного рішення виявилась та обставина, що в Романа було кохання. Давнє і, як то кажуть, випробуване.

Таке собі ні занадто гарне, ні погане русяве дівчатко, що майже не вимовляло букву «р», ходило колись до учительської семінарії, а тепер цілими днями висиджувало над гаптуванням для крамниці і було розумне, тобто не мало, бідне, претензій до Романа за те, що той не жениться. Воно й розуміло: з чим? З тими мізерними вісімдесятьма злотими на місяць? Сказати правду, то вона вже не раз у думці обертала тими вісьмома десятками злотих на всі лади. Розтягала їх, як швець шкіру, але все одно ніколи не могла звести кінці з кінцями. На їжу і дуже-дуже погану кімнатку ще вистачило б, а далі? Що далі, коли довелося б колиску справити до тієї дуже поганої кімнати? Чим тоді було б дихати? Ні, ці мрії не для таких, як вони з Романом. А втім, хіба вони перші, що не можуть побратись тому, що їм до місячного бюджету бракує кільканадцяти злотих? Десятки, сотні — що сотні! — тисячі отаких, як вони, молодих пар заздалегідь засуджені на вічну молодість і вічне кохання.

Так думала Туся. Це відчував і Роман і тому був просто безпорадний почати з Тусею балачку про свій намір. Це було щось більше, ніж відвага. Це було зухвальство. Більше за зухвальство: це була, одверто кажучи, образа для порядної дівчини. Дивіться: жених, чоловік, голова родини, батько дітям — з вісімдесятьма злотими на місяць! І до того ж людина з претензіями на інтелігента!

Та почати якось треба було! І Роман вибрав такий пункт:

— Знаєш, мала, я зробив один дуже цікавий експеримент!

Очі дівчини піднялися над шитвом.

— Я випробував на собі, що людина може їсти тільки двічі на день. Розумієш? Їсти пізніше обід, а потім без вечері лягати спати… Чудово спиться!

Туся не захопилась відкриттям:

— Такий рецепт добрий для тих, що хворіють на ожиріння серця. А такому сухореброму, як ти, не шкодило б і п'ять разів на день їсти…

Ця відповідь трохи охолодила Романа. Зле. Дівчина надто логічно міркує. Спробує з іншого боку.

— А чи м'ясо тепер дороге?

Туся запитливо глянула на нього.

— Чому питаєш? Так, дороге. Минулої суботи знову подорожчало.

Роман чомусь раптом дуже зрадів:

— От бачиш, м'ясо дороге, а люди дурні не знають, що його можна чудово квасолею замінити. Розумієш: і м'ясо, і квасоля мають в собі білковину. А квасоля ж куди дешевша…

— Так, але не забувай, що м'ясо, крім того, має ще жир.

— Ага, жир!

Романа вже охоплювала розпука. Коли оця Туся буде і далі так до ладу думати, то з його освідчин нічого не вийде. Але ще не здавався.

— Твій светр має ще пристойний вигляд. Тусю… як довго ти вже його носиш?

— О-о! Щось уже два чи три роки. Чому ти питаєш?

Роман збентежився: аби хоч воно, бідненьке, не подумало, що він хоче новий светр купити! І скоренько пояснив:

— То я, бачиш… хвалю тебе за те, що ти так шануєш речі. Бо речі треба шанувати, Тусенько, о, треба!

Тусю наче вразило таке зауваження:

— Знаєш, Романе, до цього часу ти ще мені нічого не купив, отже, я гадаю, що така твоя увага…

Момент випав чудовий. Хіба дурень не скористався б з нього.

— Тусю, лишім пусту балачку… говорім щиро… Як думаєш, це було б дуже смішно, коли б ми поженились?

— Ромусь, а… підвищення платні?

Романа в піт кинуло: таж він повинен був від цього почати, що ніякого підвищення не одержав і нема надії, щоб його коли-небудь одержав. Руки йому так упали, що він навіть нездатний був приголубити дівчину.

— Нема підвищення… Тому я й питаю тебе, чи не буде смішно…

— Як ти маєш відвагу, Ромусь, то спробуймо! А там — побачимо!

Роман був невимовно вдячний дівчині за те, що вона так просто, тактовно пристала на його пропозицію. Оцінював і те, що вона в той урочистий вечір з олівцем і папером не стала обчисляти їх майбутнього бюджету.

Кохана, солодка, мицявка. Ще того самого вечора вирішив якось винагородити її за це. Навіть годиться зробити дівчині якийсь подаруночок з нагоди їх заручин. Покійна мама любила хвалиться тим, що батько з оказії заручин купив їй золоту браслетку. Ну, браслетки Роман їй не купить. Раз, що тепер не в моді такі речі, по-друге, тепер загалом не випадає витрачатись на коштовні дарунки, а по-третє… по-третє, легко здогадатись…

Але п'ять злотих таки вирішив протратити для своєї дівчини. Півмісяця не куритиме, та слово є словом. Тільки що він купить їй? Так багато речей на світі коштує по п'ять злотих. І пара коштовних панчіх, і два кіло помаранч, і флакон духів, і торт можна мати за ті гроші, ще й з написом «від нареченого», і…

Ходив біля вітрин, оглядав, думав, а в кінці вирішив, що сам ні до чого не дійде. Наче між ними не може бути беззастережної щирості й одвертості?

— Мицявко, з вдячності, що ти так без церемоній згодилась бути моєю жінкою, я хотів тобі щось купити — ось на суму п'ять злотих, але ти мусиш сама собі вибрати, бо я не годен.

Туся закинула йому руки на шию (ви знаєте, яким солодким жестом вміють робити це декотрі жінки, ставши навшпиньки трохи?).

— Мій коханий дурнику, як ти вже на таке рішився, то я тобі щось скажу. Слухай! Я буду дуже ощадною жінкою. Будемо їсти квасолю замість м'яса, пити сік з моркви замість помаранчі, буду п'ять років ходити в одному плащі на правий бік, а п'ять років на лівий, але…

— Але?

— Але тепер дозволь мені на одну витрату, одну буржуйську забаганку, чи люксус, чи… назви це, як сам хочеш…

— Про що тобі йде, мицявко?

— Приїхав театр зі Львова… ходім… туди — але раз на… перші місця.

Роман засміявся, геть-чисто роззброєний.

— Яка ти ще дитина! Так тобі залежить на тім, щоб сидіти між панством на перших місцях? Мицявко, та ти ще дітвак!

— Ні, не дітвак. Зрозумій… ціле життя оті місця в театрі були для мене чимось недосяжним. Ціле життя, як не стоячи «на бантах», то останні крісла… А тепер, раз у житті, як твоя наречена, хочу сісти там, де я ніколи не могла мати доступу. Розумієш тепер мене?

— Трохи розумію, але небагато…

А вертаючись вже досить пізненько додому, Роман філософствував: «От тобі і мицявка. Таке шепелявеньке, таке скромне, що ніколи собі волосся не закучерявить, і нараз воно тобі — перші місця. Жінка… була і вмре жінкою. Не дурний те вигадав».

Роман не хотів псувати Тусі настрою і не признавався, що він погано почуває себе на першім місці. Кололи здивовані очі різних титулованих паниськів, що цілком безсоромно питали: чоловічку, ти не заблудив часом? Неприємно було зриватись раз у раз і кланятись різним людям з перших місць. Принижувало до живого те, що як хто шукав своє місце, то відразу розганявся до їх крісел, переконанний у тому, що саме вони зайняли чужі місця. Прикрим було те, що треба було тримати ноги під кріслом, бо напереді було надто багато світла, щоб зважитись виставити свої черевики з латками. (Тим паче, що черевики сусідів відповідали першим місцям). Чув, як з задніх крісел хтось здивовано витягав шию. Причувався йому навіть шепіт:

• Предыдущая
• 19/95
• Следующая