Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 20

• Предыдущая
• 20/95
• Следующая

— Ти, та це Шершень там сидить! Здурів хлоп, чи що?

З того всього сорочка прилипла до тіла і в голові дзвонило, як у телеграфному стовпі. Видавалось йому, що Туся, хоч весь час намагається мати усміхнене лице, теж не почувала себе звично. Примітив, що вона не може дати раду своїм рукам. То тримала їх на колінах, то хотіла, щоб вони залишились на спинці крісла, а раз навіть підперла була ними підборіддя і, опам'ятавшись, злякано опустила їх. Мучилась бідна дівчина, а він їй нічим допомогти не міг, бо кінця п'єси як-не-як, а досидіти треба було. Враз на Романа вогні вдарили: з третього ряду кланявся йому директор фірми «Новітня гарбарня». В марній надії, що, може, той чемний уклін не його стосується, Роман поквапно оглянувся навкруги. Тоді директор ще раз усміхнувся йому.

— Ромусь, ти бачиш, він тобі перший уклонився…

— Дай спокій, заступило мені, що я не бачив його перший. Наварив я собі пива.

Рука Тусі легенько торкнулась його:

— Чого ти такий переляканий, Ромашку? Я не розумію… Побачив тебе в товаристві жінки і — це ж зовсім природно — перший привітав тебе.

— Тихо, мицявко, тихо… дай, хай подумаю… Ні… це не було вітання… він кланявся мені…

По добрій важкій хвилі:

— Він може заборонити тобі женитись зі мною?

— Аж такого права він до мене не має… Уважай… Зараз починається, — сказав Роман.

— Рухайтесь, пане Шершень, рухайтесь! Цей підрахунок треба було ще тиждень тому зробити, але ви тоді були в думках театром зайняті…

«Скоро почнеться», — подумав Роман і вдав, що не розумів, до чого цей вступ. Схилився над столом і почав сортувати листи на пошту. В душі благословив нагоду, що дозволяла йому саме тепер зникнути з очей директора.

— Ви куди? — затримав його нещиро здивованими очима директор.

— На пошту.

— Дайте спокій! Я не дозволю… чи ж то до лиця такому панові, що сидить у театрі на перших місцях, і то з дамою, на пошту ходити з листами! У щасливому ви становищі, бо я, наприклад, не можу собі дозволити піти до театру разом з родиною. Хто та дама, що сиділа з вами в театрі, коли можна знати?

— Це моя наречена, пане директор, і, власне, ми…

— Хотіли, може, мене на весілля просити? Облиште, в мене пуста кишеня на презенти… Так… Так, жіночки вміють ставити собі ціну… Тепер перше місце в театрі… а потім хутро з куниць… А потім дивується суспільність, чому стільки злочинців, попросту сказавши, злодіяжків серед бухгалтерів…

Роман відчував, як на висках виступив йому піт.

Не випускаючи листів з рук, він оглянувся, немов шукаючи щось таке, що мусило десь на підлозі лежати. Піт з'явився навколо губ.

Директор змінив маску. З обличчя спливла облесна чемність, і воно стало якимось більш людським. Голос його був уже інший, ніж перед хвилиною:

— Так не може бути, пане Шершень. Престиж фірми вимагає, щоб була якась різниця між вами і мною… Але навіть не це, пане Шершень. Ви дуже добре знаєте, що наша фірма клопочеться про позичку. Нарікаємо, розписуємо на всі сторони плаксиві листи, погрожуємо банкрутством, начебто робимо все можливе, аби тільки захопити ту позичку… А тут наш молодий бухгалтер бере собі дамульку «де пахе» і сідає з нею на перші місця в театрі! Я проти вас особисто нічого не маю, не підозріваю вас у злій волі… Але чи ви бодай здаєте собі справу, як пошкодили ви фірмі вашим дурацьким виступом?

— Пане директоре, прошу мені вірити…

Директор не дав йому докінчити:

— Я вам вірю, що ви не хотіли пошкодити установі, де працюєте. Це я вам вірю, але що мені з того? Чи ви знаєте, як обурений вашим вчинком голова контрольної комісії нашої фірми, пан доктор Стефанів? Чи ви знаєте, — директор наблизився до Романа і майже шепнув йому, — що вам загрожувало звільнення.

— Пане директоре! — рука мимоволі пошукала стола, і Роман сперся на нього.

— Так, пане Шершень… Я вашої вдячності не потребую, але можете знати, що тільки завдяки мені ви надалі залишилися в нас.

— Пане директоре, я не знаю, як маю вас…

Директор знову перебив його:

— Зачекайте з надто гарячою подякою, бо мушу вас повідомити, що лишаєтесь на своїм давнім місці, але з платнею на п'ятнадцять злотих менше… Така ухвала контрольної комісії… Фірма мусить якось покрити шкоди, що ви їй, безперечно, завдали своїм вчинком, а крім того… Але що ви таке лице зробили? Що з вами, Шершень? Шершень!

Роман дивився на директора затуманеними очима.

— Нічого, трохи запаморочилася голова…

Директор торкнувся його плеча:

— Знаєте що, пане Шершень? Ідіть на пошту! Свіже повітря вам добре зробить. Тут трохи душно. Ідіть, пане Шершень.

Свіже повітря, дощ, люди з чорними парасолями над головами, дзенькіт трамвая, що не міг чогось рушити з місця, спантеличили Романа зовсім. Він, замість того щоб пуститися в напрямі пошти, зупинився на розі тротуару. Намагався ще раз у думці відновити свою розмову з директором, хотів себе уявити в новому становищі, в якому перед хвилиною опинився, але якось не міг. Бачив навіть, як краплини дощу падають на верхній конверт, замазують адресу на ньому, і не міг знайти в собі сили, щоб сховати конверт у кишеню. «Туся!..» — закликав її на поміч, але замість неї насувала така безнадійність, така чорна й грізна, що угинався під нею, як під залізною брилою. І враз… ніби щось надвоє розкололося в ньому, і ні з цього ні з того захотілось йому сміятись… Здавалося, що він уже сміється так, аж антени на дахах колишуться. Проте він навіть не сміявся. Він лише посміхнувся широко, але й цей усміх піймав якийсь старий громадянин і не то заздро, не то здивовано оглянувся на Романа.

— Щасливий чоловік, — сказав до когось з перехожих. — Що то є — молодість!

1940

Якось так сталося, що у плановому відділі нашої міськради я доводжусь начальником моєму чоловікові. Звичайно, він досить свідома, людина, щоб з цього приводу почувати себе морально погано. Іноді тільки вдома, як зайде між нами якась суперечка, він любить додати жартома:

— Не забувай, будь ласка, що ти мені можеш наказувати тільки на роботі. Тут, у хаті, ти моя дружина, і ми рівні…

Але я хотіла сказати про інше.

Сиджу оце в конторі і чую в суміжній кімнаті незвичний рух. Хтось вбіг до кімнати, кинув якісь слова і ще швидше вибіг. Зараз же після цього почулось шарудіння, наче хто похапцем перегортав папери, совання стільцями, одне слово — метушня. Я в цей час перевіряла виписані наряди на дрова для лікарень і потребувала спокою. Встала, щоб глянути в сусідню кімнату і закликати наших дівчат до порядку, як оце почулися кроки і, поки я отямилася, у дверях моєї кімнати з'явився високий русявий чоловік у чорних рогових окулярах. Чоловік був собі як чоловік — у пальті, з шаликом на шиї і з портфелем у руці, але я чомусь відразу відчула, що це людина не з нашої парафії, як то кажуть. За незнайомим з'явився наш директор і ще один чоловік, якого я досі знала як адвоката.

Директор звернувся до мене:

— Дозвольте вас познайомити, Олено Йосипівно. Це — англійський журналіст, містер Сміт, а це — наш перекладач, адвокат Кузьменко. Гість приїхав до Львова, щоб ознайомитися з досягненнями Радянської влади в нашому місті. Містер Сміт оглядає нашу установу.

Гість пильно поглянув на перекладача. Так багато було сказано, а він нічого з того не зрозумів. Адвокат Кузьменко передав йому слова директора. Тепер усміхнувся містер Сміт і в свою чергу заговорив щось до Кузьменка. Кузьменко переклав:

— Пан Сміт каже, що він хоче не тільки оглянути установу, але й познайомитися з людьми, причому новими, тобто місцевими українцями. «Старих» радянських громадян пан Сміт знає з часів свого перебування в Москві ще перед війною. Тепер йому цікаво пізнати галичан, їхнє ставлення до Радянської влади, їхню участь у творенні нового.

— Які ці чужинці цікаві до всього, що в нас діється! Ми, наприклад, — сказала я, — не дуже цікавимось, що їхні люди їдять на обід, — але, вкрай зніяковівши, враз прикусила собі язика.

• Предыдущая
• 20/95
• Следующая