Выбери любимый жанр

Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 38

Перейти на страницу:

Изменить размер шрифта:

Якщо автор висвітлив виключно свої погляди на справу, то півбіди лиха, але якщо за цим маловідомим прізвищем ховається, що зрештою дуже правдоподібно, думка самого воєводи, то гірша справа.

Як звичайно, коли у душу вкрадаються сумніви щодо правильності власних думок і вчинків, молодий суддя вдавався до єдиного, на його гадку, рятівного джерела політичного розуму й правди — до писань маршала Пілсудського. Гортаючи знайомі томи, Матіясек і цим разом, як завжди, знаходив у них нові, варті того, щоб їх виписати, думки.

Застосовуючи й у цьому випадкові свій метод розгортання плаценти, Матіясек прийшов до висновку, що вбивство польського інтелігента на східних кресах — це перш за все наслідок обмеження компетенції влади на місцях та відсутність спеціальних кресових законів для населення непольського походження. Атмосфера неактуальної в наш час демократичності й лібералізму з боку урядових чинників[82] і призводить до того, що бацили політичного розкладу дають ось такі конкретні паростки.

Уряд Польщі, як держави, яку на сучасному етапі її розвитку чекає велика історична місія на Сході, повинен послухатися тих політичних діячів, які радять законсервування конституції на певний час «і введення довшого перехідного періоду, протягом якого максимум повноважень був би зосереджений в руках виконавчої влади. Була б це тимчасова диктатура з виховною метою».

Чи не ідея?

Під нею Матіясек підписався б обома руками.

Органик українських націоналістів, який офіціально виступав тепер проти польського уряду, з приводу вбивства провокатора необачно розкрив свої карти:

«Ми, українці, маємо перед собою тільки один ідеал: незалежну самостійну Україну з Києвом над Дніпром. Хід історичних подій поставив нас у такі умовини, що ми опинилися поруч з поляками перед обличчям спільного ворога — комунізму.

Українці в Польщі при теперішньому стані речей, власне, й не мають чого втрачати. Хіба не можна до українського населення в рамках Польської держави застосувати прислів'я: «Втікай, голий, бо тебе обдеру»? Навпаки, на випадок воєнної завірюхи ми маємо деякі шанси виграти, тоді коли Польща може опинитись перед загрозою четвертого розподілу.

Сьогодні однією з найбільших загроз, що нависла над Польщею, є комунізм. Тому тим більш незрозуміла каригідна млявість, з якою покликані до цього чинники борються з проявами більшовицького деструктивізму.

Агенти червоної Москви позбавили життя польського інтелігента, активного борця проти войовничого комунізму, а злочинець і досі не викритий.

Виникає підозра, що слідчі органи нашого міста з відомих їм причин не хочуть входити в конфлікт з комуністами Нашівщини. Чи розцінювати це, як страх перед сильнішим противником, чи як далеко йдучу політичну (?) передбачливість?»

Нашівський кореспондент польської жіночої газетки, що виходила у Львові, писав з приводу згаданого вбивства:

«В ім'я матері-старушки, вдови, синів-сиріт і братів зрадницько замордованого святої пам'яті Владислава Мундика польські патріоти вимагають від слідчих органів негайного викриття, а від суду найвищого покарання вбивці.

Смерть за смерть!

Тільки так може реагувати польська патріотка на цей нечуваний злочин».

В погоню за вбивцею включилася і старша генерація української інтелігенції консервативного напрямку, яка теоретично, тобто юридично, не визнавала за Польщею права на західноукраїнські землі, але тепер, супроти спільного ворога — комунізму, солідаризувалася з бруковою польською пресою. (Практично ця генерація діяла протилежно своїм переконанням, слідуючи за принципом: «Головою муру не проб'єш»).

Національні незлагоди поступилися перед спільними становими інтересами.

У висвітленні цього прошарку українського суспільства справа вбивства провокатора набрала нового забарвлення. Голота, шумовиння, вулиця зводили рахунки, можна сказати, тільки поміж рівними (за соціальним станом) собі. Не було великого лиха, коли голота-націоналісти побили голоту-комуністів або навпаки. Тепер комуністична голота стала добиратися і до інтелігенції. А втім, це їх давня заповітна мрія: знищити, як у Росії, інтелігенцію, щоб потім самим стати на чолі народу.

Покійний магістр прав Мундик був провокатором? У відношенні до кого? До ворога, в боротьбі з яким всі засоби допустимі? Наївно і смішно так думати! Втім, де певність, що голоті не заманеться завтра пришити ярлик провокатора черговій своїй жертві, на цей раз — з-поміж української інтелігенції?

Коли рік тому пішла поголоска по Нашівщині, що комуністи вбили отця Річинського, то, між богом і правдою сказати, мало хто вірив в її правдивість, хоч і кожен, хто причисляв себе до світу Річинських, старався, щоб побрехенька ця охопила якомога ширше коло.

У відповідь на цю акцію комуністи випустили летючку, в якій було сказано, що вони проти індивідуального терору, але вбивали й на майбутнє вбиватимуть тільки провокаторів.

Хто тоді з нашівського вищого товариства надав будь-якого значення цим погрозам?

Адже комуністи не раз уже загрожували летючками, промовами з імпровізованих трибун, резолюціями на своїх таємних зборах, в останньому слові у суді перед виголошенням вироку про смертне покарання змести з лиця землі існуючий лад, а проте старий світ не лише стояв на місці, але й поволі рухався вперед за течією часу.

Здавалося, існувала нікому не шкідлива паралель: тамті влаштовували демонстрації голодних, а ці — раути[83] та полювання; тамті співали «Повстаньте, гнані і голодні», а ці «Нєх жиє, жиє сто лят», і від цього начебто не порушувалася гармонія суспільного ладу в цілому.

Кому спадало тоді на думку, що не мине й року, як голота насмілиться від погроз перейти до дії?

Крім того, для багатьох тепер стало ясним, що вулиця, скуштувавши насолоди впиватися кров'ю, не зупиниться на одному цьому вбивстві.

Вбивство на Вузькій, яке викликало стільки галасу в Нашому — тихому місті, не могло не знайти свого відгомону і в родині Річинських.

Тітка Клавда сиділа в їдальні у Річинських, з ногами в тазу з теплою водою (жару переносила важче, ніж холод), і метикувала:

— Ти знаєш, Гелюню, я не з тих, що з найменшої причини трясуть штанами. Коли у двадцятому році більшовики зайняли Чортків, вся нашівська буржуазія спакувалася і була готова до виїзду за кордон. А дехто таки й втікав, аж патинки губив, а я — ніц, мої любі. Я сказала собі: доки не побачу першого живого більшовика, доти мені ані десь не гримить евакуація. І на моє вийшло. Покійний Аркадій теж не боявся їх, хоч, правда, він трохи наївно дивився на речі. Йому здавалося, що більшовики — це ті самі «ребята», що квартирували у Вишні у чотирнадцятому. А ви чого, сикси, повитріщувалися на тітку? У тихому Нашому стали вбивати людей серед (хотіла сказати «серед білого дня», але впору пригадала собі, що Мундика вбито вночі)… вулиці, а ви сидите собі в хаті, ніби мухи на сирі, і какаєте (тітка Клавда вжила рішучішого виразу) преспокійно. «Гамай, какай і ніц не балакай». А що Філько каже? Ге, Філько! — кряче хриплим голосом старої ворони. — Добре, що хоч дитину змайстрував Катерині, бо наш вождь і того не потрапить. Гелюню, Гелюню, не роби такої згіршеної міни! Твої панни, повір мені, більше знають від тебе. Давай, Нелько, сірника, хай тітка запалить собі фаєчку. Злодій Фелікс обіцяв мені дістати якусь екстразапальничку, але чи не обмане? Приємний димок, дівчатка, що? Хай вам, бідненьким, хоч тільки запахне мужчиною в хаті. Сидорко не приїздив? О, цей напевно буде щось знати. Повинен би знати! Ви дивіть, як воно склалося. Все маємо у своїй родині: і попа, і лікаря, і філософа, і… А, не буду!

— Тітка огидна, — каже Неля на вухо Олі. — Ти дивись, як стирчать ті волоски з бородавок. Могла би їх втяти.

— Пс-с-с.

— Кузен Сидір повинен би ось-ось приїхати. І не сам, а з Наталею. Ублагав її, щоб та хоч ззовні дала оглянути себе Фількові, бо Наталя наперед застерегла, щоб, боронь боже, жодних рентгенів, баріїв, шлункових соків і т. п. Погано з нею, а ніяк не хоче датися збадати. А що її бракує? Таж вона настільки молодша від мене!

вернуться

Чиновників.

вернуться

Бали.