Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/102
• Следующая

— Якщо Крез почне війну, то зруйнує велике царство.

Лідійський цар знову відчув себе колишнім непереможним Крезом, улюбленцем богів. Може, даний прапрадідові Гігу оракул уже повністю збувся? Може, те невідоме мстиве божество виявилося не таким злопам'ятним і вирішило більше не правити за Гігів гріх? Відплата за нього мала спостигнути Гігових нащадків у п'ятому коліні, але ж хіба це коліно зазнало мало нещасть? «Я втратив улюбленого сина й лишився, вважай, сиротою, — сказав собі Крез, — і тепер не маю кому передати царство. Або хіба то легкий удар, коли мій другий син онімів і не годен вимовити божого ймення? Хіба цей удар дістався не мені? А що я скарав на горло рідного брата? Тяжкий незамолимий гріх, його не спокутуєш ніякими гекатомбами, бо рідна кров — то ж таки не вода... Й моя рідна сестра Арієніс належить до нашого проклятого п'ятого коліна, спокута за Гігів гріх наздогнала і її — мусить на старості потерпати від рідного онука. Жоден із нашого коліна не уникнув кари мстивого божества, то, може, воно вже й наситилося?.. Може, недаремно могутній еллінський бог Аполлон заохочує мене до раті? Може, то він мовив і вустами моєї сестри, що треба братися до меча, поки не пізно? Все належне собі небожителі з нас уже стягли, а тепер зглянулися й вирішили допомогти Лідії, бо хто ж їм приносить багатші жертви, ніж ми?»

Ця думка додала Крезові надій і так його захопила, що він знову вирядив у Дельфи священних послів.

— Запитаєте в оракула, — доручив він їм, — коли над нашою державою нависне невідворотна смертельна загроза?

За три тижні посли вернулися й поклали перед Крезом навощену дощечку з відповіддю Дельфійського божества:

Коли побачиш у персів мула на царському троні,

Ти, струнконогий лідійцю з-над швидкоплинного Герму,

Забувши про славу й гордість, чимдуж поспішай до Сард.

Тепер у Сардах не було щасливішої людини. Крез остаточно зміцнів і піднісся духом. Ніколи мул не підніметься на царський трон, отже, нам не страшна ніяка Персія, — радів Крез, цілком певний своєї перемоги над персами.

Але ні він, ні хтось інший у Сардах і гадки не мав про те, що його стара сестра Арієніс уже давно підкупила Дельфійську піфію: Аполлонова провісниця щоразу говорила такі слова, яких від неї вимагала позбавлена трону мідійська цариця. Облудні двозначні слова. У першому випадку піфія сказала Крезові: «Якщо ти почнеш війну, то зруйнуєш велике царство». Тепер кожен передчував: ожиріла розпещена Лідія не витримає натиску молодої розбійниці Персії. Але Крезові хотілося по-своєму витлумачити ці туманні слова. Коли ж піфія заявила в другому випадку, що Лідія загине тоді, як мул умоститься на перському троні, Крез теж нічого не зрозумів. А піфія називала мулом Куруша-Кіра, бо його мати була мідійка, а батько — перс.

Я дивився, як ці вбрані в шкіряний одяг люди тягають од моєї пекарні в'язки дров, і думав, що людина вчиться все життя, а так і помирає дурною. А я ж мав себе мало не за найрозумнішого від усіх. За найщасливішого з-поміж смертних. А де був мій розум тоді? Чому я не вірив, чому нехтував усі прикмети, які мені чи не на кожному кроці підкидало прихильне до мене божество?..

Свою сестру я мав би зрозуміти з самого початку: вона нічого не програвала у війні, до якої мене підштовхувала. Коли б я переміг перського царя, то повернув би сестрі відібране в неї царство. Навіть коли б вирішив залишити його собі, як вона й пропонувала останнім часом, то мене ж усе одно не порівняєш із цим кровожерним перським «пастухом» — її любим онуком. Та й коли б цей «пастух» мене переміг — сестрі моїй не було б від того ні гірше, ні краще. Отож не слухай поради того, хто хоче мати від тебе користь. Вік живи — вік учись...

Чому я не зважав на прикмети?..

Давно минули ті благословенні часи, коли боги являлись людині у власному образі, тепер же вони розмовляють із нами тільки незрозумілою мовою прикмет. Невже такою незрозумілою?.. Коли я цієї весни привів своє військо до прикордонної річки Галісу і вирішив трохи перепочити на її берегах, серед ночі знялася така жахлива буря, а з гір линула ціла стіна води, мої перелякані вої кинулися втікати, кожен третій вершник позбувся коня. Тож хіба важко було збагнути, що означає цей божий знак?

А я так і не звернув на нього уваги. Заплющив очі на прикмети й наступного дня, коли під час переправи втонув мій перший воєвода. Я призначив замість нього іншого й звелів іти вперед, щоб завоювати все південне узбережжя Понту Евксінського, яким раніше володів чоловік моєї сестри, а тепер перехопив цар Персії. Під містом Птерія я дуже легко розбив місцевих сірійців і кількатисячний перський полк, а потім пограбував місто й усіх працездатних продав у рабство.

Одразу довідавшись про моє вторгнення до його володінь, перський цар Куруш приспів аж з-під Вавілона, якого марно облягав іще з початку зими. Що тепер про це говорити, я ж саме того й хотів... Коли вивідники повідомили, що перси днів за чотири будуть тут, я з усіма воєводами поїхав оглянути поле по той бік Птерії, де ми вирішили перестріти перського царя. Й тут у невеличкому оливковому гайку ми побачили дивне видовище. Посеред гаю мелькав смугастими боками величезний тигр, неначе намагався виборсатись із липучої сірої павутини, — то були тисячі голохвостих скельних пацюків. Тигр шарпав їх зубами й роздирав пазурами, він уже закидав ними півгайка, але пацюки вперто й сліпо лізли й лізли на нього. З тигра теж текла кров, а я стояв і зачаровано дивився на те страшне змагання, аж поки тигр знесилів од утрати крові й поволі вкляк. По обіді ми верталися назад знову попід тим самим гаєм. Там уже не було жодного пацюка, але не було й того величезного красеня-тигра, між двома оливами лежав чистий білий кістяк.

Тепер я знаю: цю прикмету дав мені якийсь дуже прихильний до мене бог, але я і її знехтував. Ось чому перські вої носять від моєї пекарні в'язки дров...

Ми чекали рать перського царя за тим оливковим гаєм, Куруш не мав іншої ради й став навпроти нас. Кривава січа тривала з передобіддя до пізнього вечора, коли вої вже не могли відрізняти чужих од своїх, і ми врешті розчепилися. Цілу ніч я не спав і думав про тигра в гаю. «Невже тигр мусив поступитися тій живій пацючій лавині?» — сам себе запитував я.

Вранці сурми в перському стані не закликали до січі, і я аж неначе полегшено відітхнув: тигрові не доводилося ганебно втікати від пацюччя.

Не було в світі могутнішої й відважнішої за мою рать, але персів виявилося несподівано багато: Куруш підняв проти мене всі підкорені ним народи й племена. Я покликав своїх союзників: єгиптян, вавілонців і лакедемонян. Тигр мусив угамувати царську гордість і покластися на розум.

Я повернувся до Сард, попросивши союзників прибути до мене в перший день літа. Ну, а свою рать я вирішив розпустити до весни, хоча мав би зважити на дуже дивну прикмету: всі поля навколо моєї столиці заполонили тисячі тисяч гадюк, яких коні чавили копитами й з несподіваною охотою поїдали, мов найсоковитішу траву.

Лідійським тлумачам знамень прикмета видалась дуже втішною, але я все-таки послав вісника до тельмеських тлумачів, які славилися на все моє царство.

Вісник мій не встиг. Я вже потім і без тлумачів здогадався, яку ж прикмету явило мені добре божество. Змія — то творіння доморосле, змія народжується й помирає на рідній землі, а кінь — прийшлий: отож моїй землі загрожувала ворожа рать.

А я вже встиг розпустити до весни половину своїх воїв...

Цар Куруш — хитрий боєць. Тепер я певен, що він і на царство свого діда Астіага напав зумисне тоді, коли я справляв роковини по синові й не дивився в бік Мідії та Персії. Тепер вивідники донесли йому, що я скликаю союзників аж на перший день наступного літа, а своїх воїв розпускаю по домівках до самої весни. І я побачив усю перську рать на п'ятий день після нашого повернення до столиці. Звістку про нашестя Куруш приніс мені сам...

• Предыдущая
• 28/102
• Следующая