Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 29
- Предыдущая
- 29/102
- Следующая
Тепер він сидить на моїй терасі й дивиться на своїх воїв, що поліно до поліна вимощують посеред акрополя величезне багаття. Мудрий молодий шакал. Хоча, може, правильніше було б назвати його молодим тигром або левом. Який полк я міг вислати назустріч йому? В Сардах лишилося тільки три тисячі царської варти, а навколо Сард немає мурованої стіни, укріплений тільки акрополь. Я майже напевно знав, що після січі під Птерією в Куруша лишилося добрих тридцять тисяч лучників і мечоносців, тож мене можна було витягти з акрополя за півтора-два дні.
Нам трохи допомогли наші небожителі. Три дні Куруш вагався й не йшов на приступ Сард, тим часом до нас ночами таємно пробралося чимало тих воїв, що я їх був розпустив до весни: почули про перса й поспішили нам на спомогу. Тепер я вже міг пошукати щастя в чистому полі й сам повів свою рать.
Троє персів не могли вистояти проти одного мого вершника, кращої за лідійську кінноту в світі не було, до того ж перси лишалися внизу й стояли проти сонця; і все-таки перський цар зумів звести всі мої переваги нанівець. Коні бояться верблюдів і не зносять їхнього духу та вигляду, а Куруш за порадою мідійця Гарпага зробив саме так: зібрав з усього війська в'ючних верблюдів і виставив їх попереду, давши кожному погоничеві лук або спис. Коли верблюди побачили тисячі моїх коней, що неслись на них із горба, над долиною знялося страшенне ревище, коні здибились і повернули назад, збиваючи інших коней і вершників, які ще нічого не бачили й гнали вниз, і це самопобивання тривало доти, поки перси вихопилися на пагорб і вклинились у наші розколошкані, зім'яті лави. В жухлу осінню траву покотились лідійські голови, землю вслали трупи моїх коней і моїх людей, аж тоді ми позіскакували з сідел і почали битись пішки проти піших. На кожного мого воя тепер насідало по четверо й п'ятеро воїв перського царя. І все-таки перси відчули опір і перестали так тиснути. Та це вже не могло тривати без кінця, сили були дуже нерівні, я скористався з того невеличкого послаблення й звелів одступати до брам, поки дорога туди ще була вільна.
А тепер он обидві брами стоять навстіж, як бувало в мої найщасливіші дні, коли Сарди справляли чергову перемогу...
Курушеві не просто було вигнати мене із Сард, у мене ще лишалося досить воїв для тривалої оборони, та й хліба я мав у засіках акрополя на цілий рік, хоча в акрополі зібралося все населення столиці. А Куруш не міг довго годувати таку численну рать, навіть якби пограбував усі навколишні лідійські села.
Сарди було взято через потурання божества.
Акрополь у Сардах збудовано відразу після падіння Трої, першим царем тут став онук Геракла Мелес, у нього було багато жінок і наложниць, одна з наложниць породила левеня. Мелес послав до тельмеських тлумачів запитати, що то за знак і якої користі чи шкоди слід від нього сподіватися в теперішні й майбутні часи. Тлумачі звеліли обнести левеня вздовж мурів акрополя, тоді мури будуть неприступні на всі віки. Мелес виконав їхню волю, не обніс левенятко тільки там, де в акрополі немає муру, бо в цьому місці неприступний кам'яний схил, а тепер саме цим схилом перси й проникли до мого акрополя...
Був у їхньому війську якийсь мардієць Геріад. Після чотирнадцятиденного марного приступу Куруш оголосив серед воїв: хто перший забереться на мури Сард, матиме стільки золота, скільки піднесе. Бо Куруш уже бачив: приступи нічого не дають, харчів нестає, — тож доведеться незабаром знімати облогу. Сміливців знайшлося тисячі півтори, але всі вони тепер лежать у ровах за мурами. Лежить там і той мардієць Геріад, але йому все-таки пощастило протриматися якийсь час на мурі. А забрався він туди ось як: котрийсь мій воїн упустив із муру шолома, шолом упав між трупи в рів. Тоді воїн лише йому відомими приступками зліз із акрополя тією прямовисною скелею, бо персів там поблизу не було, в цьому місці перси й не намагалися лізти на приступ. Туди випадково заблукав лише мардієць Геріад. Він вистежив мого воя й тим самим слідом забрався в акрополь. Поки цього Геріада скинули в рів, на мури вже вибралось кілька десятків персів. Так справдилося віщування тельмеських тлумачів божих прикмет: Сардський акрополь виявився приступним тільки у тому місці, яке перший лідійський цар не обніс левеням. У цьому я теж убачаю помсту Мелеса за свого останнього нащадка Кандавла Геракліда, якого вбив мій прапрадід Гіг Мермнад. Знову все окошилося на нашому нещасному п'ятому коліні, котре мусило розплачуватися за чужі гріхи, бо небожителі злопам'ятні...
А може, гріхи були не тільки чужі?.. За яку провину я звелів продати рабами сто сімнадцять тисяч каппадокійських сірійців? А скількох оборонців Птерії наказав потім розіп'ясти на хрестах? Або невже необхідно було так люто катувати й стратити рідного брата і його матір? Незабаром по тому онімів мій молодший син Мах, а потім загинув старший. Після його смерті я звірився в тальмеських тлумачів знамен, чи не позбудеться німоти мій молодший, а вони навіщували мені таке: той день, коли німий заговорить, стане найчорнішим днем твого життя.
Я не розумів їхнього віщування, збагнув його аж тоді, коли перси вдерлись в акрополь. То справді був мій найчорніший день. Цар Куруш звелів нікого не щадити, привести живим лише лідійського царя. Акрополь був закиданий трупами, перси вишукували й добивали живих. Я вже не боронився, смерть не видавалася чимось неприйнятним і страшним, я байдуже дожидався, коли в мене теж угородять кривавого меча. Тут нарешті підскочив перський воїн, який не чув про наказ свого царя, щоб мене лишили живого, й замахнувся мечем. І тут справдилося віщування тельмесців. Мій німий син Мах підбіг до перса й закричав: «Не проливай царської крові, персе!..»
Моя мрія почути голос рідного сина збулася тоді, коли з цього вже не було кому тішитись.
Перський цар Куруш був лютий на мене й на всіх нас, бо здолав не силою меча й не доблестю, а лукавством і допомогою підступного божества, тож вирішив упитись моїми муками. Мене й чотирнадцятьох моїх найкращих витязів закували й мали спалити живцем, але мені й це було байдуже, я ввесь наче змертвів, єдине, що бодай трохи пов'язувало мене з життям, — та й то з неначе давно минулим і безповоротно втраченим, — був мій син Мах, який мусив зараз піти у вогонь разом зі мною.
Посеред акрополя вбили в землю п'ять сирих пальмових паль, щоб якнайдовше не піддавались вогневі, й почали обкладати їх стосами дров і товстих полін, що їх мої раби заготували були для пекарні та поварні. Після вчорашньої січі все дворище акрополя було в суцільних плямах кривавих калюж, де-не-де кров'ю були залиті й мур та стіни хорому, але Курушеві того здавалося замало й кортіло ще людських мук у пречистому вогні.
Навколо стовпів уже виросли кладки дров у два людські зрости, довгий суцільний дров'яний вал; перси приставили до нього драбину й почали заганяти нас гарячими смолоскипами нагору, а потім поприв'язували бронзовими ланцюгами до паль. Цар Куруш дивився на мене вогняними очима й квапив своїх жерців-магів, які довго заклинали священний вогонь. Нарешті маги повстромляли між поліна безліч смолоскипів, і я подумав про те, що людині не досить лише жити: треба ще й з гідністю зустріти смерть — неминучу й завжди таку несподівану. З-під наших вимостів поки що валував тільки смоляний дим, цар Куруш на моїй терасі щось комусь промовив, і до мене підбіг перський тлумач: «Якщо злижеш порох із чобіт Царя над царями, то Цар над царями подарує тобі життя!»
Я навіть не глянув на цього лакизу, але перед очима в мене мовби дивом божим постав один знайомий афінський мудрець Солон. Казали, його давно нема живого. Він колись мені говорив: «Щасливою людину можна назвати тільки по смерті». До мене аж тепер дійшли його слова. Це було приблизно так само, як ото юнак не вірить у свою неминучу смерть. Мене тепер так упекли слова того афінянина, що я забув про вогонь у себе під ногами й голосно простогнав: «Ой, Солоне, Солоне!..»
До мене знову підбіг отой самий тлумач: «Цар над царями запитує: якого бога ти закликаєш у передсмертну мить?»
- Предыдущая
- 29/102
- Следующая
