Золотий Ра - Білик Іван Іванович - Страница 47

• Предыдущая
• 47/102
• Следующая

В'язень тільки відмахнувся, мов од набридливого травневого комара. «Я знав її ще ось такенькою. — Крез нахилився й показав собі рукою на стіні, якою завбільшечки він пам'ятав Роксану. — Таке було веселе й стрибуче, мов козеня, та й виросло на гарненьку кізочку...»

Потім Роксану видали заміж за тисяцького воєводу кінних стрільців. «Дуже він був їй до пари, — проказав собі Крез, — обоє молоді й такі гарні, наче намальовані на єгипетських саркофагах лики померлих душ». Таке порівняння здалось Крезові дуже вдалим, і він уже голосно його повторив, зиркнувши на важкі куті двері:

— Наче намальовані на саркофагах лики єгипетських мерців.

«А він звелів убити Роксаниного чоловіка, хоч той йому доводився сином рідної материної сестри, а Роксану взяв собі жінкою», — спогадував старий Крез. Сам того не усвідомлюючи, він любив царівну ще й через те, що вона йому нагадувала дружину його давно загиблого сина Атіса, лише була чорнявіша за ту.

«Як побивалася бідолашна за чоловіком! — похитав головою Крез. — А як не хотіла виходити за брата Камбіса — вона люто ненавиділа його. Вдалася навіть до царських суддів: чи дозволено персові брати жінками зразу двох своїх рідних сестер?» Але чим є царські судді — те Крез добре знав і сам. Судді постановили: такого закону справді нема, зате є інший; він дозволяє цареві робити все, як той уважає за краще. «Царські судді бояться прогнівати свого володаря й завжди чинять йому на догоду», — тепер уже вельми сердито покрутив головою Крез, який теж був царем і знав удачу царських суддів.

«Камбіс узяв Роксану з собою в єгипетський похід. А вона скільки жила в цьому Єгипті, — зітхнув Крез, — стільки й плакала».

Якось після вечері Камбіс наказав привести левеня й молодого песика й нацькувати їх одне на одного. Після досить довгого змагання гору почало брати левеня. Тим часом брат того цуценяти гавкав і намагався зірватися з повідка, тоді таки зірвався, кинувсь допомагати братикові. Вдвох вони зрештою задавили левеня. Всі царедворці були задоволені, весело розважався й сам цар, тільки Роксана чомусь гірко плакала.

— Я її спитав, чому вона плаче, — вголос промовив Крез, — може, стало шкода левеняти? А вона тихо каже мені: «Як то добре мати брата! Брат завжди пособить. А нам немає від кого чекати спомоги...»

«А я їй кажу, — повів Крез уже мовчки, — мовляв, нікуди не дінеться ваш брат Бардья, царевич — не камінчик у морі, ось приїде з Персії черговий гонець... А Роксана одно плаче та й плаче: «Ой, ні... Ой, ні...» Та Камбіс почув її нарікання, бо як розмахнеться та як ударить Роксану по обличчі навідліг — вона й змертвіла...», Крез тільки спогадував ту подію й навіть подумки не розмовляв, аж поки уява перенесла його в інший день і в інші обставини, тоді він підвівся на старечі ноги й почав поволі ходити кліттю з кутка в куток.

Після тієї розваги з левеням минуло місяців чотири. Був сухий спекотний день, цар з царицею та всім почтом сиділи під зробленими зі страусового пір'я парасолями в Сесострісовому палаці. Камбіс їв кіпрський виноград, а Роксана потяглася до глечика біля ніг і взяла з нього дві пишні квітки білого лотосу. Обскубши з першої квітки всі пелюстки, вона махала нею доти, аж поки цар перестав їсти свій виноград.

— Який з цих двох лотосів ліпший? — спитала вона в царя.

— Отой необкарнаний.

— А цей? — удруге спитала вона. — Він тобі нічого не нагадує?

Камбіс побагровів, хоч і не міг збагнути натяку, Роксана ж раптом заплакала й пригорнула обшарпану квітку до грудей.

А ми всі дивились і мліли зо страху, — спогадував колишній лідійський цар, нинішній раб царя перського. — Я хотів був підійти до Роксани й заспокоїти її, але Камбіс уже завівся й напосідав: «То кого ж має мені нагадувати той лотос?!» А досі така лагідна й полохлива Роксана також зайнялась, глянула на Камбіса та й каже:

— Той понівечений лотос нагадує нашу сім'ю! Ти її геть понівечив і розшарпав!..

Вона крикнула ще якісь слова, щось наче знову про їхнього брата, — самими губами без голосу проказував Крез, — але хто ж міг у таку хвилину розібрати...»

Крез удруге навіть подумки замовк, тільки безтямно дививсь у вузесеньке віконечко, крізь яке не пролізла б навіть дитяча голова, до того ж за віконцем нічого не було видно. Крез довго не міг здобутися на нові слова, бо вони мали бути жахливі, а лише заціпеніло споглядав ожилі тіні того дня.

Аж коли за віконечком запала ніч і в тісній кам'яній кліті стало свіжіше, Крез півголосом прожебонів:

— Я сам замолоду накоїв багато зла й набачився найжахливіших жахів, але таке довелось побачити вперше в житті...

Він випнув шию й прислухався. За дверима хропів Мітрадат. Це розізлило Креза, й він підійшов і грюкнув у двері кулаком, та навіть сам не почув того тихого старечого грюкоту.

— Що таке? — озвався спросоння Мітрадат.

Крезові перехотілося зганяти злість на безневинному сторожеві. Сівши на вичовганий кам'яний поріг, він висидів там до самого ранку, висидів потім ще цілих десять чи дванадцять днів і ночей, а за дверима так само незмінно висидів його вірний сторож. Одного ж вечора за важкими дверима почулися голоси, Крез підвівся на неслухняні ноги, ще раз прислухався й відступив на крок, щоб душогубам було зручніше. «Щоб не схибила його рука, так і йому, й мені менше клопоту», — самими губами прошелестів він. За ці нескінченні дні Крез уже звик до цієї думки й змирився з нею. «Я й так занадто довго жив, хоча мав би стати тінню ще перед двадцятьма чотирма роками, коли Куруш узяв мою столицю й лаштувався спалити мене живцем».

Крез хотів був лягти на кам'яну підлогу, потім роздумав і таки не ліг, бо з лежачим було б важче впоратися.

Та коли грюкнув засув і розчахнулися двері, до кліті вдерся веселий начальник сторожі й по-діловому збуджений Мітрадат.

— Найясніший звелів привести тебе до нього! Я наче знав! — радів не криючись начальник сторожі. Тоді взяв Креза під руку й повів з кліті до освітлених смолоскипом сіней, а вже вивівши з в'язниці, нахилився йому до вуха й затуркотів, часто киваючи довгою чорною бородою: — Це ж я врятував тобі життя. Бо найясніший наказав ще тоді вкоротити тебе на голову! Ну, а тепер ти мені віддяч: хай найясніший посадить мене правителем котрогось єгипетського нома!

Крез неохоче кивнув. Він навіть не радів такій раптовій зміні в своєму становищі. Камбіс і справді зрадів:

— Як добре, що ці телепні тебе не вбили! Ти ж у божих ділах знавець? Маєш мені порадити...

Днів зо п'ять тому він звелів одкрити гробницю передостаннього єгипетського фараона Аб-мосе, коштовності забрати до царської скарбниці, а мумію кинути у вогонь. Такого блюзнірства не дозволяли собі навіть кочовики-гіксоси. Камбіс остерігався заколоту жерців, які могли збаламутити ввесь Єгипет.

Ненавидячи за це сам себе, колишній лідійський цар домовився з жерцями храму Осіріса, звичайно, за царськи багату пожертву на храм, що ті оголосять, нібито Аб-мосе був дуже хитрий фараон, він передбачив і таку подію, тому звелів поставити в гробниці мумію свого раба, а мумію самого Аб-мосе сховати під плитами підлоги.

Владнавши цю справу неврівноваженого перського царя, Крез повертався через два дні до Мемфіса. На головній брамі хтось висів. Крез упізнав начальника царської сторожі.

— Хто його повісив і за який гріх?

Біля повішеного стояло на чатах двоє перських воїв, — один з них упізнав царського раба-дорадника й сказав:

— Він не виконав якогось наказу найяснішого. А по той бік брами побачиш іще одного.

Крез пройшов попід брамою й побачив другого повішеного. То був простий сторож Мітрадат, який так і не встиг убити людину, котра вже була колись царем, а тепер стала царським невільником.

Перський цар був, як завжди, п'яний і не переставав пити, раб-виночерпець уже кілька разів, покірливо сутулячись, підходив і доливав у цареву чару вина, радники та перші люди царства трималися ближче до кутків та лискучих кам'яних пілонів, а за мурами Сесострісового палацу вдруге за останні чотири роки йшов дощ. Коли боги лили з неба воду — то був для Мемфіса лихий знак. І Мемфіс поза мурами палацу гомонів злякано й загрозливо. Цей моторошний гомін накочувався хвилями й змушував стискатись людські серця, тільки Камбіс так само куражився й ходив од одного гуртика царедворців до іншого, хлюпаючи на білу кам'яну підлогу червоним вином.

• Предыдущая
• 47/102
• Следующая