Выбери любимый жанр

Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 44


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

44

— Ернсте! — раптом гукнув хтось позад нього.

Він обернувся. Перед ним стояв одноногий чоловік на милицях. На мить Греберові здалося, що це інвалід з Гакенштрасе. Потім вій упізнав Мутціга, свого однокласника.

— Карл, — промовив Гребер. — Ти? А я не знав, що ти тут.

— Вже давно. Майже півроку.

Вони дивились один на одного.

— Хто б міг подумати, правда ж? — промовив Мутціг.

— Що саме?

Мутціг підняв милиці і знов опустив їх.

— Ось це.

— Ти хоч вирвався з отого лайна. А мені знов туди…

— Це як подивитись, — заперечив Мутціг. — Якщо війна триватиме ще кілька років, то це для мене щастя, а якщо через півтора місяця закінчиться, то це страшенне невезіння.

— Чому це через півтора місяця вона має закінчитися?

— Не знаю. Я лише кажу: якщо…

— Ну звичайно.

— Чому ти до нас не навідаєшся? — спитав Мутціг. — Бергман теж тут. Обидві руки по лікті…

— А де ви тепер?

— У міській, лікарні. Ампутаційне відділення. Все ліве крило наше. Зайди коли-небудь.

— Гаразд, зайду.

— Справді? Всі обіцяють, а потім жодне падло не появляється.

— Неодмінно зайду.

— Добре. Тобі буде приємно. У нас веселе товариство. Принаймні в моїй палаті.

Вони знову поглянули один на одного. Вони не бачилися три роки, але тепер сказали все, що могли сказати.

— Ну, бувай, Ернсте.

— І ти, Карле.

Вони міцно потиснули руки.

— А ти знаєш, що Зіберта вбито? — спитав Мутціг.

— Ні.

— Півтора місяця тому. І Ляйнера…

— І Ляйнера? Я й про це не знав.

— Ляйнера і Лінгена. Того самого ранку. Брюнінг збожеволів. А ти чув, що Гольману теж не поталанило?

— Ні.

— Бергман чув. Ну, бувай, Ернсте! І не забудь нас провідати.

Мутціг пошкандибав далі, «Йому, здається, дає насолоду розмова про вбитих, — подумав Гребер. — Мабуть, так він забуває про власне нещастя». Він подивився вслід товаришеві. Нога в того була ампутована вище коліна. Колись Мутціг був найкращим бігуном у класі. Гребер не знав, чи жаліти його, чи заздрити йому. Мутціг мав рацію: все залежить від того, що їх чекає попереду.

Коли він увійшов, Елізабет сиділа на ліжку в білому купальному халаті. Рушник, яким вона обвила голову, скидався на тюрбан. Заглиблена в роздуми, принишкла і гарна, дівчина була схожа на великого світлого птаха, що залетів у вікно і відпочиває перед тим, як знову полетіти.

— Я витратила гарячу воду за цілий тиждень, — сказала вона. — Це була розкішна купіль. Фрау Лізер знову зчинить галас.

— Хай галасує. Вода їй ні до чого. Справжні націонал-соціалісти купаються рідко. Чистота — це єврейський гандж.

Гребер підійшов до вікна і виглянув надвір. Небо було сіре, вулиця тиха. Навпроти біля вікна стояв зарослий чоловік у підтяжках і позіхав. З іншого вікна долинали звуки піаніно, і різкий жіночий голос співав гами. Гребер утупив погляд в розчищений вхід по підвалу і згадав про той дивний холодний страх, що охопив його на вулиці перед дзеркалом. По тілу знову пробіг мороз. «Що ж залишиться? — думав він. — Адже що-небудь мусить залишитись — якийсь якір, котрий тебе утримує, щоб ти не загубився і не вернувся назад. Але що? Елізабет? Хіба вона моя? Я знаю її так мало і знов залишу на цілі роки. Чи вона не забуде мене? Як мені зберегти її і себе в ній?»

Гребер обернувся.

— Елізабет, — промовив він. — Ми повинні одружитися.

— Одружитися? Чому це раптом?

— Тому, що це безглуздо. Тому, що ми знаємо одне одного всього кілька днів, і тому, що через кілька днів я знов поїду звідси; тому, що ми не знаємо, чи хочемо бути разом і за такий короткий час і не взнаємо цього. Ось чому!

Вона пильно дивилася на нього.

— Ти гадаєш тому, що ми самі, зневірені і в нас більше нічого немає?

— Ні.

Вона помовчала.

— Не лише тому, — додав він.

— Тоді чому ж?

Гребер. звів на неї очі. Він бачив, як вона дихає. Несподівано вона здалася йому зовсім чужою. Її груди підіймалися й опускались, її руки були не схожі на його, її думки, життя… Ні, вона його не зрозуміє, та й як вона зрозуміє, коли він сам не розуміє, чому йому цього раптом захотілося.

— Коли ми одружимося, тобі вже не треба буде боятися фрау Лізер, — сказав він. — Ти будеш дружиною солдата, і ніхто тебе не зачепить.

— Невже?

— Так. — Гребер трохи розгубився під її пильним поглядом. — Принаймні це тобі хоч трохи допоможе.

— Це не підстава. З фрау Лізер я впораюся й так. Одружитися! У нас навіть часу для цього немає.

— Як це немає?

— Для цього потрібні всілякі папери, дозволи, свідоцтва про арійське походження, довідки про здоров’я і хтозна ще що. Це триватиме кілька тижнів.

«Кілька тижнів… — подумав Гребер. — Вона так легко про це говорить. Де я буду в той час?»

— Для солдатів усе робиться інакше, — заявив він.— Все можна оформити за кілька днів. Я довідався про це в казармі.

— І там тобі прийшла в голову ця думка?

— Ні. Я подумав про це сьогодні вранці. Але в казармі часто розмовляють про такі речі. Багато солдатів одружуються у відпустку. А чому б і ні? Коли одружується фронтовик, його дружина має право щомісяця одержувати допомогу в розмірі двісті марок. Навіщо їх дарувати державі? Коли вже судилося накласти головою, то чому принаймні не взяти те, на що маєш право? Тобі вони знадобляться, а так їх залишить собі держава. Хіба я не маю рації?

— Коли все це справді так, то, може, й маєш.

— Я теж такої думки, — сказав Гребер з полегшенням. — Крім того, є ще весільна позичка, здається, тисячу марок. Можливо, тобі, коли вийдеш заміж, більше не доведеться ходити на твою швейну фабрику.

— Навряд. Одне одного не стосується. Що ж мені тоді цілий день робити? Самій.

— Твоя правда.

Гребер почував себе якусь мить зовсім безпомічним. «Що вони тільки з нами роблять, — думав він. — Ми молоді і повинні бути щасливими, залишитися разом. Яке нам діло до війни, яку затіяли наші батьки?»

— Скоро ми станемо самотніми, — сказав він. — А коли одружимось, то не так відчуватимемо самотність.

Елізабет похитала головою.

— Ти не хочеш? — запитав він.

— Ми будемо все одно самотніми, — сказала вона. — Навіть іще більше.

Гребер знову почув голос співачки з будинку на протилежному боці. Вона перестала співати гами і перейшла до октав. Її спів скидався на крик, якому відповідала тільки луна.

— Це ж не навіки, коли ти так тривожишся, — сказав він. — Якщо захочемо, ми завжди зможемо розлучитися.

— Тоді навіщо ж одружуватись?

— А навіщо що-небудь дарувати державі?

Елізабет підвелась.

— Вчора ти був інший, — промовила вона.

— Тобто як це інший?

Вона ледь усміхнулася.

— Давай більше не розмовляти про це. Ми разом, і цього досить.

— Ти не хочеш?

— Ні.

Гребер здивовано глянув на Елізабет. Щось у ній ніби замкнулося і сховалося від нього.

— Прокляття, — мовив він. — А я ж не мав на увазі нічого поганого!

Елізабет знов усміхнулася.

— В тому-то й справа. Не слід так мріяти. У нас ще є щось випити?

— Є ще сливовиця.

— Та, що з Польщі?

— Так.

— А немає чого-небудь не трофейного?

— Десь була ще пляшка тминної. Німецької.

— Тоді подай її.

Гребер пішов на кухню по пляшку. Він був злий на себе. Якусь мить він стояв перед посудом та дарунками Біндінга в напівтемному приміщенні, пропахлому рештками їжі, і почував себе спустошеним і ніби вигорілим. Потім повернувся назад.

Елізабет стояла біля вікна.

— Яке сіре небо, — мовила вона. — Буде дощ. Шкода!

— Чому шкода?

— Це наша перша неділя. Можна було б погуляти. Там, за містом, весна.

— Ти любиш гуляти?

— Ні. З мене цілком достатньо, коли фрау Лізер немає вдома. Але для тебе було б краще піти на прогулянку, ніж сидіти в кімнаті.

— Мені це теж байдуже. Я не мало пожив на природі і можу довго обійтися без неї. В моїй уяві природа — це нерозбомблена, затишна кімната з цілими меблями. Вона в нас є. Це найбільша радість, яку я можу собі уявити, і тому я ніяк не можу натішитися цим дивом. Але тобі, можливо, воно вже набридло. Якщо хочеш, ми можемо піти в кіно.

44
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело