Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 45
- Предыдущая
- 45/78
- Следующая
Елізабет замотала головою.
— Тоді залишимося тут і нікуди не підемо. Якщо підемо, день розпадеться на шматки і мине швидше, ніж тоді, коли ми залишимося тут. Так він триватиме довше.
Гребер підійшов до Елізабет і обняв її. Він відчув волохату матерію її купального халата. Потім побачив у її очах сльози.
— Я наговорив дурниць? — спитав він. — Перед цим?
— Ні.
— Але щось я, мабуть, зробив не так. А то чому б ти плакала?
Він міцно її пригорнув. Через її плече було видно вулицю. Зарослий чоловік в підтяжках зник. Кілька дітей залізли в дірку, що вела до підвалу розбитого будинку, і гралися у війну.
— Давай не будемо сумувати, — промовив Гребер.
Співачка навпроти завела знов. Тепер це була пісня Гріга. «Я люблю тебе! Я люблю тебе! — верещала вона і поїм пронизливим, деренчливим голосом. — Я люблю тебе вічно, хоч би там що. Я люблю тебе!»
— Ні, ми не будемо сумувати, — сказала Елізабет.
Після полудня почався дощ. Рано смеркло, і небо дедалі більше затягувалося хмарами. Вони лежали в ліжку, було темно, вікна стояли розчинені, а дощ падав навскісними блідими потоками, зливаючись у суцільну водяну стіну.
Гребер услухався в монотонний шум. Він думав про то, що в Росії тепер почалося бездоріжжя і все просто потопає в непролазному баговинні. Повернувшись, він ще застане грязюку.
— Мені ще не пора йти? — спитав він. — Фрау Лізер напевне скоро заявиться.
— Ну й нехай заявляється, — промурмотіла Елізабет сонним голосом. — Хіба вже так пізно?
— Не знаю. Але, можливо, через дощ вона повернеться раніше.
— А може, саме тому вона повернеться пізніше.
— Може, й так.
— А то й завтра вранці,— додала Елізабет і поклала голову йому на плече.
— А може, вона навіть попаде під вантажну машину. Та це було б для нас завелике щастя!
— А ти не дуже гуманний, — пробурмотіла Елізабет.
Гребер дивився на сірі потоки за вікном.
— Якби ми були одружені, мені б узагалі не треба було йти від тебе, — промовив він.
Елізабет не поворухнулась.
— Навіщо тобі на мені одружуватись? — спитала вона. — Ти ж мене майже не знаєш.
— Я знаю тебе досить давно.
— Де там давно! Кілька днів.
— Не кілька днів. Я знаю тебе понад рік. Цього достатньо.
— Як це — понад рік? Дитинство ж не можна брати до уваги. Це щось далеке-далеке.
— А я й не беру. Але за два роки на фронті я одержав майже три тижні відпустки. Тижнів два я вже тут. Це відповідає десь, п’ятнадцятьом місяцям фронтового життя. Отже, я знаю тебе вже добрий рік, якщо брати до уваги два тижні відпустки.
Елізабет розплющила очі.
— А я про це досі й не думала.
— Я теж ні. Це спало мені на думку перед цим.
— Коли?
— Як ти заснула. Коли йде дощ, а навкруги темрява, в голову приходять всякі думки.
— Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?
— Ні. Але так інакше думається.
— А тобі більше нічого не спало на думку?
— Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки для того, щоб стріляти і кидати гранати.
Вона повернула до нього обличчя.
— Чому ж ти не сказав мені про це сьогодні вдень?
— Вдень про такі речі не скажеш.
— Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.
Гребер підвів голову.
— Це те саме, Елізабет, тільки я висловив його іншими словами.
Вона пробурмотіла щось нерозбірливе.
— Слова теж інколи багато важать, — сказала згодом. — Особливо в таких справах.
— Я не вмію їх вибирати. Але деякі я все-таки знайду. Мені потрібно лише трохи часу.
— Часу… — Елізабет зітхнула. — А в нас його так мало, правда ж?
— Так. Вчора було ще багато. А завтра ми думатимемо, що в нас його було багато сьогодні.
Гребер замовк. Голова Елізабет лежала на його руці. Її темне волосся розливалося по світлій подушці, а тіні від дощових струменів перебігали по її обличчю.
— Ти хочеш узяти мене заміж, — мурмотіла вона. — А чи ти певен, що любиш мене?
— Звідки ми можемо це знати? Адже для цього треба багато часу прожити разом.
— Можливо. То чому ж ти хочеш на мені одружитись?
— Тому що я більше не уявляю своє життя без тебе.
Елізабет хвилю помовчала.
— А тобі не здається, що таке саме, як оце зі мною, в тебе могло б статися і з іншою? — запитала вона перегодя.
Гребер усе ще дивився на мерехтливий сірий килим, що його ткав за вікнами дощ.
— Можливо, таке саме сталося б у мене і з іншою, — мовив він. — Хто це знає? Але тепер, після того, як це сталося між нами, я просто не можу собі уявити, що замість тебе могла б бути інша.
Лежачи у нього на руці, Елізабет ледь повернула голову.
— Ти дечому навчився. Тепер ти говориш не так, як сьогодні вдень. Але це ніч. Гадаєш, що я біля тебе ціле життя чекатиму, доки настане ніч?
— Ні. Я вчитимуся далі. І вже не згадуватиму про місячну допомогу.
— Але ж нехтувати нею теж не варто?
— Ким?
— Та допомогою ж.
Гребер на мить затамував подих.
— Отже, ти згодна? — запитав потім.
— Коли ми знаємо одне одного понад рік, то навіть повинні це зробити. До того ж ми будь-коли зможемо розлучитися. Чи ні?
— Ні.
Вона пригорнулася до нього і знов заснула. Він ще довго лежав, прислухаючись до дощу. Тепер він знав багато слів, які хотів би їй сказати.
XVII
— Бери все, що душа, бажає, Ернсте, — кинув Біндінг через двері.— Вважай, що ти вдома.
— Добре, Альфонсе.
Гребер випростався у ванні. Його військова форма лежала на стільці в кутку — зелена, вицвіла і жалюгідна, немов старе лахміття, а поруч висів синій цивільний костюм, який для нього позичив Ройтер.
Ванна кімната Біндінга була простора, викладена зеленими кахлями, скрізь поблискували нікельовані крани та фарфорові ручки — просто рай проти казармених душів, що наскрізь просмерділися дезинфекційними препаратами. Мило було ще з Франції, рушники та простирадла лежали поруч високими купками, водопровідні труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання — велика пляшка з аметистовими кристалами.
Гребер лежав розслаблений, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб, тиша і довіра до власного тіла. Решту відпустки він вирішив провести саме так — без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію — вдруге відпустку одержиш не скоро.
Гребер відсунув стілець зі своєю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино і делікатеси, вечори з Елізабет.
Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.
Гребер уже стояв одягнений, а його усе ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса і зброї. Він зазирнув у дзеркало і знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.
— У тебе вигляд хлопчика, що йде на перше причастя, — заявив Альфонс. — Але не солдата. Що сталося? Чи не надумав ти одружуватись?
— Авжеж, — відповів Гребер приголомшено. — Як ти про це здогадався?
Альфонс засміявся.
— У тебе такий вигляд. Інший, ніж раніше. Ти більше не скидаєшся на собаку, що розшукує кістку, яку сам сховав і забув де. Ти справді хочеш одружитися?
— Так.
— Але ж, Ернсте! Ти зважив усе як слід?
— Ні.
Біндінг здивовано втупився в нього.
— Уже багато років я не маю часу зважувати що-небудь як слід, — відповів Гребер.
Альфонс ошкірився. Потім підвів голову й принюхався.
- Предыдущая
- 45/78
- Следующая