Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 61

• Предыдущая
• 61/78
• Следующая

— Не будьте таким марнославним, — тихо сказав Йозеф.

Гребер здивовано звів на нього очі. Він нічого не зрозумів.

— Ніхто не говорить про зневагу, — пояснив Йозеф. — Лише ви. Чому це для вас так важливо? Хіба я зневажаю Польмана? Або тих людей, які мене переховують, щоночі ризикуючи власним життям? Чи я б іще жив, якби їх не було? Який ви наївний!

Він знову несподівано усміхнувся. Це була якась примарлива усмішка, яка промайнула на його обличчі і безслідно зникла.

— Ми відійшли від теми, — сказав він. — Не треба багато говорити. І багато думати. Ще не пора. Це розслаблює. Спогади теж. Ще не настав час для всього цього. Коли загрожує небезпека, треба думати лише про те, як урятуватися. — Він показав на консерви. — Це справді допомога. Я її приймаю. Спасибі.

Він узяв банки і сховав їх за книги. Рухи його були на диво незграбні. Гребер помітив, що пальці у нього понівечені і на них немає нігтів. Йозеф завважив цей погляд.

— Невеличкий спомин про табір, — пояснив він. — Один шарфюрер по неділях полюбляв розважатися. Він називав це різдвяними свічками. Заганяв під нігті застругані сірники. Краще б він робив це з пальцями на ногах. Було б не так помітно. А так мене відразу ж упізнають. Не можна ж скрізь носити рукавиці.

Гребер підвівся.

— Чи допоможе вам моя стара уніформа і солдатська книжка? Якщо треба, ви зможете там усе змінити. Я скажу, що вона згоріла.

— Дякую. Не треба. Поки що я буду румуном. Це придумав і влаштував Польман. Він таке добре вміє робити. З вигляду він на такого не схожий, правда ж? Я буду румуном, членом «Залізного фронту» і прихильником партії. Адже я скидаюся на румуна. І моє каліцтво так буде легше пояснити. Постраждав від комуністів. Ви хочете забрати постіль і валізи?

Гребер збагнув, що Йозеф хоче його позбутися.

— Ви залишаєтеся тут? — запитав Гребер.

— Чому ви запитуєте?

Гребер підсунув до нього свої консерви.

— Я можу взяти ще. Я піду ще раз і принесу більше.

— Це й так багато. Я не можу мати при собі важкої ноші. А тепер мені пора. У мене більше немає часу.

— Сигарети. Я забув про сигарети. Їх там багато. Я можу принести.

Вираз Йозефового обличчя змінився. Воно стало майже ніжним.

— Сигарети, — проказав він, немовби пригадавши щирого друга. — Це інша річ. Це важливіше, ніж їжа. Я, звичайно, почекаю.

У критій галереї церкви святої Катаріни зібралося вже чимало людей. Майже всі сиділи на валізах і кошиках чи й просто серед вузлів та пакунків. Були це переважно жінки і діти. Гребер приєднався до них зі своїми речами — постіллю та валізами. Поруч сиділа стара жінка з конячим обличчям.

— Коли б нас тільки не вивезли, як біженців! — зітхнула вона. — Ходять такі чутки. Бараки, недоїдання, а селяни скупі й сердиті.

— А мені байдуже! — відповіла худорлява дівчина. — Я хочу вибратися звідси. Це краще, ніж смерть. Ми втратили все своє майно. Нехай тепер про нас потурбуються.

— Кілька днів тому проходив ешелон біженців з Рейнської області. Який у них був вигляд! Вони їхали в Мекленбург.

— Мекленбург? Там заможні селяни.

— Заможні селяни! — Жінка з конячим обличчям люто засміялася. — Вони примусять працювати на себе, доки м’ясо не відпаде від кісток. А їсти дадуть ложку баланди. Фюрер повинен про це знати!

Гребер подивився на коняче обличчя і на худу дівчину. Позад них, у кінці відкритої романської колонади, було видно свіжу зелень церковного саду. Біля підніжжя кам’яних статуй цвіли нарциси. На скульптурі, що зображала бичування Ісуса Христа, сидів дрозд. Він співав.

— Вони повинні поселити нас безплатно, — заявила худа дівчина. — В тих людей, у яких усього вдосталь. Ми жертви війни.

Прийшов причетник. Це був високий тонкий чоловік з червоним гачкуватим носом і опущеними плечима. Гребер просто не міг собі уявити, що в нього вистачало сміливості переховувати людей, яких розшукувало гестапо.

Причетник впустив людей у церкву. Він давав кожному за його речі номерок, а записки з такими самими номерами чіпляв до клунків та валіз.

— Увечері приходьте не дуже пізно, — попередив він Гребера. — У церкві мало місця.

— Мало місця?

Церква святої Катаріни була дуже велика.

— Авжеж. Адже неф використовувати для притулку заборонено. Лише приміщення під ним та бічні галереї.

— А де ж ночують ті, що запізнюються?

— В галереях, які ще вціліли. А дехто просто в церковному саду.

— Приміщення під нефом надійно захищені від бомб?

Причетник поблажливо глянув на Гребера.

— Коли будували церкву, про такі речі ще не думали. Це було в суворі середньовічні часи. — Його червононосе обличчя нічого не виражало. Він не виказував своїх почуттів жодним порухом. «Ми таки добре навчилися приховувати свої думки, — промайнуло в Гребера. — Майже кожен, хоч невеличкий, а все-таки майстер цієї справи».

Він вийшов надвір. Церква була дуже пошкоджена; одна з її веж упала, і денне світло пробивалося всередину. Широкими світлими смугами воно краяло похмуру напівтемряву. Частина вікон були вибиті. В них сиділи і цвірінькали горобці. Приміщення духовної семінарії, що стояла поруч, було зруйноване дотла. За церквою містилося бомбосховище. Гребер зайшов у нього. Це був спеціально обладнаний давній винний погріб, який раніше належав церкві. В ньому ще збереглися підставки для бочок. Повітря тут було вологе, прохолодне, духмяне. Запах вина, що панував тут віками, здавалося, долав запах страху, який залишився після нічного бомбардування. У глибині сховища на стелі з важких кам’яних плит Гребер побачив важкі ковані кільця. Він згадав, що це підземелля, перш ніж стати винним погребом, було в’язницею, де катували відьом і єретиків. Їх підвішували за руки, прив’язавши до ніг тягар, розпеченими кліщами виривали в них м’ясо, поки вони не визнавали за собою провину. А потім страчували в ім’я бога і християнської любові до ближнього. «Як мало все змінилося, — думав Гребер. — Кати з концтаборів мали чудових попередників. А син столяра з Назарета має дивовижних послідовників».

Гребер ішов по Адлерштрасе. Була шоста година вечора. Цілий день він шукав яку-небудь кімнату, але так нічого й не знайшов. Вкрай зморений, вирішив облишити пошуки. Квартал був геть розбитий. Кругом — самі руїни, руїни. Роздосадувано брів він вулицею. Раптом Гребер побачив таке, у що спершу навіть не повірив. Серед руїн стояв невеличкий триповерховий будинок. Був він старий, трохи скособочений, але зовсім цілий. Навколо ріс садок, дерева й кущі вже зеленіли, і все було неушкоджене. Це скидалося на оазис у пустелі руїн. Над парканом навколо садка зеленів бузок, і жодна штахетина не була вибита. А за кроків двадцять знову починалася пустельна, мов місячний ландшафт, місцевість. Цей невеличкий старий садок і будиночок врятувало просто якесь чудо, як то інколи трапляється під час руйнації. «Готель і ресторан Вітте» — було написано над вхідними дверима.

Хвіртка стояла відчинена. Гребер зайшов у садок. Його вже не дивувало, що всі шибки у вікнах цілі. Здавалося, інакше й не може бути. Адже від відчаю завжди недалеко до чуда. Під дверима спав рудувато-білий мисливський пес. На кількох клумбах цвіли нарциси, фіалки й тюльпани. У Гребера було таке враження, ніби він усе це бачив. Він не міг пригадати коли, мабуть, дуже давно. А може, це йому тільки приснилося. Гребер переступив поріг.

Біля стойки було порожньо. На полицях стояло лише кілька склянок, жодної пляшки. На пивній бочці блищав кран, але решітка під ним була суха. Під стінами стояли три столи і стільці. Над середнім столом висіла картина— тірольський ландшафт: дівчина грала на гітарі, а над нею схилився мисливець. Жодного портрету Гітлера, і це також здивувало Гребера.

Увійшла літня жінка. Вона була одягнена у вилинялу синю кофтину з високо засуканими рукавами. Жінка не сказала: «Хайль Гітлер». Вона привіталася:

— Добрий вечір.

• Предыдущая
• 61/78
• Следующая