Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария - Страница 62

• Предыдущая
• 62/78
• Следующая

Від її слів і справді повіяло приємним вечором. Після напруженого дня це було побажання доброго вечора. «Так колись велося», — подумав, Гребер. Йому хотілося лише чогось випити; курява руїн викликала в нього спрагу. Але тепер він просто відчув необхідність провести тут вечір з Елізабет. Він знав, що це буде чудовий вечір — вечір поза тим похмурим колом, яке аж до самого обрію оточує зачарований садок.

— У вас можна повечеряти? — спитав Гребер.

Жінка завагалася.

— У мене є талони, — поспішив додати він. — Приємно було б поїсти у вас. Можливо, просто в саду. Це один з моїх останніх днів перед від’їздом. Моїх і моєї дружини. Я маю талони на двох. Якщо хочете, я можу навіть принести в обмін консерви.

— У нас залишився тільки суп із сочевиці. Ми, власне, більше не обслуговуємо відвідувачів.

— Сочевичний суп — це розкіш! Я його вже давно не пробував.

Жінка усміхнулася. Це була спокійна посмішка, яка з’явилася, здавалось, сама по собі.

— Якщо цього з вас досить, тоді приходьте. Ви зможете посидіти в садку, якщо забажаєте. Або тут, коли стане холодно.

— В садку. Ще добре видно. Можна прийти о восьмій?

— Для сочевичного супу це не грає ролі. Приходьте, коли вам захочеться.

З-під таблички на будинку батьків стримів конверт. Це був материн лист. Його повернули з фронту. Гребер розірвав конверт. Лист був короткий. Мати писала, що наступного ранку вони з батьком в ешелоні евакуйованих їдуть з міста, Куди їх повезуть, ще невідомо. Нехай Ернст не хвилюється. Це всього-на-всього застережний захід.

Гребер поглянув на дату. Листа було написано за тиждень до його відпустки. Про нальоти авіації не згадувалося жодним словом. Очевидно, мати не писала про них з обережності. Вона боялася цензури. Навряд щоб будинок розбомбило напередодні їхнього від’їзду. Мабуть, це сталося раніше, а то їх не вивозили б з міста.

Він повільно склав листа і сховав у кишеню. Отже, його батьки живі. Тепер це настільки напевно, наскільки щось узагалі може бути напевно. Гребер оглянувся. Якась стіна із хвилястого скла немовби провалилася крізь землю, і Гакенштрасе стала схожою на всі інші зруйновані бомбами вулиці. Жах і муки, які витали над будинком номер вісімнадцять, безслідно зникли. Тут більше не було нічого, крім руїн і сміття, як і скрізь. Гребер глибоко зітхнув. Він не відчував радості, лише полегшення. Тягар, який постійно гнітив його, відразу наче впав з плечей. Гребер не думав про те, що до кінця відпустки він, мабуть, уже не добачиться з батьками. Не маючи довго від них ніякої звістки, він уже втратив на це надію, йому досить було вже того, що вони живі. Вони живі, й, усвідомлюючи це, Гребер почував себе вільним.

Під час останнього нальоту на вулицю впало кілька бомб. Будинок, від якого залишився був тільки фасад, розвалився зовсім. Двері з оголошеннями тепер стояли трохи далі серед руїн. Тільки-но Гребер подумав про божевільного чергового протиповітряної оборони, як раптом побачив його. Він підходив з протилежного боку вулиці.

— А, солдат, — сказав черговий. — Ви ще й досі тут?

— Авжеж. Ви також, як видно.

— Ви знайшли свого листа?

— Знайшов.

— Його принесли вчора після обіду. Тепер можна закреслити вас на дверях? Нам дуже потрібне вільне місце. Надійшло ще п’ять оголошень.

— Ще ні,— відповів Гребер. — Через кілька днів.

— Вже пора, — заявив черговий різко і суворо, немов учитель, що вичитує неслухняного учня. — Ми і так вас довго терпіли.

— А ви що, редактор цієї «газети»?

— Черговий протиповітряної оборони відповідає за все. Він забезпечує порядок. У нас тут є вдова, в якої під час останнього нальоту зникло троє дітей. Нам потрібне місце для оголошення.

— Тоді зніміть моє. Пошта мені, мабуть, і далі надходитиме в руїни навпроти.

Черговий зняв з дверей Греберову записку й простягнув її йому. Гребер хотів був її порвати. Чоловік схопив його за руку.

— Ви що, збожеволіли, солдате? Такі записки не рвуть. Так можна порвати своє щастя. Врятувала вона вас один раз, рятуватиме завжди, доки ви її зберігатимете. Ви таки справді ще новачок!

— Авжеж, — мовив Гребер, складаючи записку й ховаючи її.— І хотів би ним залишатися якомога довше. Де ви тепер живете?

— Мені довелося переїхати. Знайшов комфортабельний підвал. Винаймаю квартиру в мишей. Дуже цікаво.

Гребер придивився до чоловіка. Худорляве обличчя нічого не виражало.

— Маю намір заснувати спілку, — заявив черговий. — Для тих, чиї рідні загинули під руїнами. Треба триматися купи, а то місто для нас нічого не зробить. Кожне місце, де лежать присипані, церква повинна принаймні освятити, щоб це була свята земля. Ви розумієте?

— Так, я розумію.

— Це добре. Бо є люди, які вважають це дурницею. Ну, вам тепер уже не треба вступати в нашу спілку. Ви ж одержали цього клятого листа.

Його худе обличчя раптово скривилося. Воно прибрало виразу невимовної муки і гніву. Чоловік круто повернувся і пішов через вулицю назад.

Гребер подивився йому вслід. Потім рушив і собі. Він вирішив не розповідати Елізабет про те, що його батьки ще живі.

Вона саме переходила площу перед фабрикою. Виглядала маленькою і загубленою, В сутінках площа здавалася більшою, ніж була насправді, а низенькі будівлі довкола — ще вбогішими і безрадіснішими.

— Мені, дали відпустку, — повідомила вона, задихавшись. — Ще одну.

— На скільки?

— На три дні. На три останні дні.

Вона замовкла. Очі її потьмяніли. Потім раптом наповнилися сльозами.

— Я їм пояснила навіщо, — сказала вона. — І мені відразу дали три дні. Пізніше мені, мабуть, треба буде їх відробити, але це байдуже. Коли ти поїдеш, мені все буде байдуже. Навіть краще, що я матиму багато роботи.

Гребер нічого не відповів. Мов темний метеор, в нього раптом зринуло усвідомлення близької розлуки. Він не забував про це увесь час, як не забувають багато чого іншого, але не усвідомлюють до кінця. Досі йому здавалося, Що в них усе ще попереду. Тепер ця думка, сповнена крижаним жахом, заступила й поглинула все; вона все повила тьмяним світлом і оголила, немов рентгенівський промінь, що, проникаючи крізь оболонку чарівності і привабливості життя, залишає тільки оголену схему і неминучість.

Гребер і Елізабет дивилися одне на одного. Вони відчували те саме. Вони стояли посеред безлюдної площі й дивились одне на одного, і кожне з них відчувало страждання другого. Їм здавалося, що їх підхопила буря, але вони стояли непорушно. Відчай, від якого вони весь час тікали, здавалося, нарешті наздогнав їх, і вони побачили одне одного такими, якими скоро стануть. Гребер бачив самітню Елізабет на фабриці, в бомбосховищі або в якій-небудь кімнатці, де вона його чекає, майже не сподіваючись побачити, а вона бачила, як він іде назустріч небезпеці, щоб боротися за справу, в яку більше не вірить. Їх охопив відчай, і водночас накотилася хвиля невимовної ніжності; але вони знали, що досить лише здатися на її волю, і вона їх згубить. Вони були безсилі. Вони нічим не могли собі зарадити і мусили чекати, доки все минеться.

Збігла ціла вічність, перш ніж Гребер знову зміг говорити. Він побачив, що сльози в очах Елізабет висохли. Вона не ворушилася; сльози, здавалося, зникли самі.

— Отже, ми ще кілька днів побудемо разом, — промовив він.

Вона через силу всміхнулася:

— Так. Від завтрашнього вечора.

— Добре. Це однаково, що кілька тижнів, коли взяти до уваги, що ти була б вільна тільки ввечері.

— Авжеж.

Вони пішли далі. В порожньому віконному отворі вцілілої стіни, немов забута завіска, виднілася вечірня заграва.

— Куди ми йдемо? — спитала Елізабет. — І де ми ночуватимемо?

— В критій галереї церкви. Або в церковному саду, якщо не буде холодно. А тепер ми йдемо їсти сочевичний суп.

Із-за руїн показався ресторан Вітте. На мить Гребер навіть здивувався, що він іще на місці. Це було неймовірно, мов міраж. Вони зайшли у хвіртку.

— Що ти скажеш на це? — запитав Гребер.

• Предыдущая
• 62/78
• Следующая