Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 31
- Предыдущая
- 31/91
- Следующая
Так, це нам. Смажена курка із спаржею. Блюдо фабрикантів зброї. Едуард сам слідкує за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.
— Грудинку мадам, — командує Едуард.
— Я б краще хотіла ніжку, — каже Герда.
— Ніжку і шматок грудинки мадам, — галантно виголошує він.
— О, ви люб’язні, як завжди, — зауважує Герда. — Ви кавалер, пане Кноблох! Я так і знала!
Едуард самовдоволено посміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому вмить так сподобалась, що він пішов на ці збитки; очевидно, він хоче відбити її в мене, аби помститися за абонементи.
— Фрайданк, — кажу я, — заберіть з моєї тарілки цей скелет. Я не їм кісток. Дайте мені натомість другу ніжку. Чи, може, ваша курка — ампутована жертва війни?
Фрайданк дивиться на свого хазяїна, як вівчарка.
— Це — найласіший шматочок, — заявляє Едуард. — Ті, хто любить гризти кістки, вважають їх делікатесом.
— Я приходжу сюди не кістки гризти, а їсти.
Едуард здвигає плечима і неохоче дає мені другу ніжку.
— Може, ти краще з’їси трохи салату? — питає він. — П'яницям спаржа дуже шкодить.
— Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самокатування.
Едуард суне від нас, як гумовий носорог. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.
— Кноблох! — гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ля Тур.
Едуард вмить обертається, ніби йому хто влучив списом у спину.
— Що це означає? — розлючено питає він.
— Що саме?
— Оцей рев.
— Рев? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Герди трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?
В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, що в нього виникає наймовірна підозра, яка переходить у впевненість.
— Ви… — питає він Герду, — це ви мене кликали?
— Якщо у вас є й салат, то я охоче покуштую його, — каже Герда, ні про що не здогадуючись. Едуард все ще стоїть біля столу. Тепер він упевнений, що Герда — сестра Рене де ля Тур. Я бачу, що він уже жалкує за паштетом, куркою і спаржею. В нього такий вираз, ніби його жорстоко обдурено.
— Це пан Бодмер, — каже Фрайданк, який тим часом тихенько підійшов ззаду. — Я сам бачив.
Та Едуард не чує його.
— Відповідайте, кельнере, лиш тоді, коли вас питають, — зневажливо кажу я. — Невже вас в армії цього не навчили! Тепер ідіть, виливайте й далі людям на потилиці підливу з гуляшу. А ти, Едуарде, поясни мені, чи ця чудова їжа була твоїм пригощенням чи розраховуватись за неї талонами?
Едуард стоїть, як паралізований.
— Давай талони, негіднику, — глухо каже він.
Я відриваю їх і кладу на стіл.
— Ну, безталанний донжуане, це ще не вирішено, хто з нас негідник, — відповідаю я.
Едуард сам не бере талонів.
— Фрайданк, — мовить він, майже втративши голос від люті.— Викиньте ці папірці на смітник.
— Почекай, — кажу я і беру меню. — Коли вже платити, то ми ще маємо право на десерт. Чого ти хочеш, Гердо, пудингу чи компоту?
— А що ви порадите, пане Кноблох? — питає Герда, не знаючи, яку драму переживає Едуард.
Але він у відчаї махає рукою і мовчки йде геть.
— Отже, компот! — гукаю я навздогін.
Едуард здригається і йде далі так, ніби ступає по яйцях. Він щомиті сподівається генеральського басу.
Я хочу вже крикнути знову, але передумую: зараз це ще більше вплине на нього.
— Що трапилось? — питає Герда, ні про що не здогадуючись.
— Нічого, — невинно відповідаю я, ділячи надвоє кістяк курки. — Це лиш маленький приклад до тези великого Клаузевіца про стратегію: «Нападай на ворога тоді, коли йому здається, що він переміг, і там, де він цього найменше сподівається».
Герда киває головою, нічого не розуміючи, і береться до компоту, який Фрайданк недбало ставить перед нами. Я задумливо дивлюсь на неї і вирішую ніколи більше не водити її у «Валгалу», керуючись залізним правилом Георга: не показуй жінці нічого нового, тоді вона нічого не хотітиме й не втече від тебе.
Ніч. Я сиджу в своїй комірчині, спершись на підвіконня. Світить місяць, із саду лине п янкий запах бузку. Годину тому я повернувся з «Альтштедтер Гоф». Пара закоханих промайнула на тому боці вулиці, де місяць кинув свої тіні, і зникла в нашому саду. Я їм не заважаю: той, хто сам не відчуває спраги, настроєний миролюбно, а ночі зараз такі, що встояти неможливо. Однак я все-таки задля обережності повісив на обох дорогих хрестах таблички: «Увага! Може перекинутись! Бережіть ноги!» Коли земля надто вогка, закохані чомусь вибирають саме хрести, либонь тому, що за них зручніше триматись, хоч, здавалось би, надгробки середньої величини теж придатні до цього. Я мав намір повісити ще одну табличку — з доброю порадою, однак передумав. Фрау Кроль встає часом дуже рано і, незважаючи на всю свою поблажливість, надає мені за легковажність ляпасів, перш ніж я встигну пояснити їй, що до війни я був дуже цнотливою людиною, але, захищаючи свою любу вітчизну, цілком утратив цю рису.
Раптом я помічаю в місячному світлі темну квадратову постать. Важко тупаючи, вона підходить ближче. Я ціпенію. Це різник Вацек. Він зникає в дверях своєї квартири — на дві години раніш, ніж звичайно. Мабуть, не вистачило шкап: на конину зараз великий попит. Я стежу за вікнами. В них спалахує світло, Вацек сновигає по кімнаті, як привид. Я міркую, чи не попередити Георга Кроля, але заважати закоханим — невдячна справа, та й, крім того, може, Вацек просто ляже спати. Однак цього, здається, не буде. Різник відчиняє вікно й визирає на вулицю. Я чую, як він сопе. Потім зачиняє віконниці і за хвилину знову з'являється в дверях із стільцем у руках. За халявою в нього стирчить ніж-сікач. Різник сідає на стілець — очевидно, він має намір чекати Лізу. Я дивлюсь на годинник — пів на дванадцяту. Ніч тепла, і Вацек може отак простовбичити й кілька годин. Але й Ліза надто засиділась у Георга. Хрипкий шепіт кохання вже стих, і якщо вона, вийшовши, і потрапить прямо в обійми різникові, то напевно вигадає якесь правдоподібне пояснення. Вацек повірить їй, але все ж таки краще, щоб цього не сталося.
Я тихенько спускаюсь униз і вистукую на Георгових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Георг висуває голову. Я розповідаю йому, що трапилось.
— От чорт! — каже він. — Спровадь його кудись!
— У таку пору?
— Спробуй! Пусти в хід всі свої чари.
Я лінивим кроком виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, прямую до Вацека.
— Чудовий вечір, — кажу я.
— Чудовий, хай йому чорт, — відповідає різник.
— Теж правда, — погоджуюсь я.
— Тепер уже це довго тривати не буде, — раптом рішуче заявляє Вацек.
— Що саме?
— Ви добре знаєте що! Свинство! Що ж іще?
— Свинство? — з тривогою питаю я. — Як так?
— Авжеж свинство. Чи ви іншої думки?
Я дивлюсь на ніж за халявою і вже бачу, як Георг з перерізаним горлом лежить серед надгробків. Ліза, звичайно, ні: такий одвічний ідіотизм чоловіків.
— Залежно від того, як на це дивитися, — дипломатично зауважую я. Мені не зовсім зрозуміло, чому Вацек не поліз у вікно до Георга. Воно ж на нижньому поверсі й відчинене.
— Незабаром усе буде інакше, — похмуро заявляє Вацек. — Проллється кров. Винних буде покарано.
Я дивлюсь на Вацека. Він довгорукий, кремезний і, очевидно, дуже сильний. Я міг би стукнути його коліном у підборіддя, а коли він схопиться з стільця, завдати ще одного удару між ноги або, якщо він спробує тікати, підставити ногу й кілька разів стукнути добре головою об бруківку. Поки що цього вистачило б — але що буде потім?
— Ви чули його? — питає Вацек.
— Кого?
— Та ви ж знаєте! Його. Кого ж іще? Він же тільки один такий є!
Я прислухаюсь, але нічого не чую. На вулиці тихо. Хтось обережно зачинив вікно в Георговій кімнаті.
— Кого я мав слухати? — голосно питаю я, щоб виграти час і подати Лізі знак сховатись у саду.
— Та його ж! Фюрера! Адольфа Гітлера!
— Адольфа Гітлера! — полегшено повторюю я. — Он кого!
- Предыдущая
- 31/91
- Следующая