Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 32

• Предыдущая
• 32/91
• Следующая

— Що значить — он кого? — з викликом питає Вацек. — Хіба ви не за нього?

— Звичайно, за нього! Особливо зараз! Ви не можете собі навіть уявити, як я за нього!

— Чому ж тоді ви не слухали його?

— Але ж його тут не було!

— Він виступав по радіо. Ми слухали в різниці. Він усе поверне на інший шлях. Надзвичайна промова! Він знає, що і як! Все буде по-іншому!

— Зрозуміло, — кажу я. Ця єдина фраза «все буде по-іншому» — універсальна зброя всіх демагогів світу. — А чи не випити нам пива?

— Пива? Де?

— У «Квітці», за рогом.

— Я чекаю на свою жінку.

— Ви зможете чекати па неї і в «Квітці». А про що говорив Гітлер? Я дуже хотів би дізнатись про все докладніше. В мене радіо зіпсоване.

— Про все, — заявляє різник і підводиться. — Він знає все. Все, кажу вам, камраде.

Вацек ставить стілець до сіней, і ми дружно вирушаємо В літній ресторан «Квітка» втішатися дортмундським пивом.

У блідих сутінках біля грядки троянд нерухомо стоїть скляний чоловік. Григорій VII походжає по каштановій алеї. Літня сестра водить якогось згорбленого дідугана з довгим волоссям, котрий весь час намагається вщипнути її за товстий зад і щоразу весело хихикає. Біля мене на лавці сидять двоє чоловіків, і кожний пояснює іншому, не слухаючи його, чому той божевільний. Три жінки в смугастих халатах поливають квіти; вони мовчки сновигають з бляшаними поливальницями — темні тіні в сірому присмерку.

Я сиджу на лавці біля грядки троянд. Тут мирно й спокійно. Ніхто не турбується про те, що долар піднявся за день на двадцять тисяч марок. Ніхто через це не вішається, як учора в місті якесь старе подружжя. Сьогодні їх знайдено в шафі для одягу. Крім них та ще двох мотузків, на яких вони висіли, в шафі не було нічого; все продано й закладено, навіть ліжко й саму шафу. Коли покупець хотів забрати меблі, то знайшов трупи. Старі обхопили одне одного й застигли, висолопивши напухлі сині язики. Мертві виявились дуже легенькими, їх не важко було відчепити. Обоє були чисто вимиті, причесані й одягнуті у старанно полатаний чистий одяг. Коли покупець, повнокровний торговець меблями, побачив трупи, йому стало нудно, і він заявив, що не візьме шафи. Однак до вечора передумав і вирішив таки забрати її. В цей час мертві лежали вже на ліжку, але їх довелось зняти, бо ліжко теж мали забрати. Сусіди позичили два столи, і старих переклали на них. Голови їм прикрили цигарковим папером — це було єдине, що належало ще їм у квартирі. Покійники залишили листа, в якому пояснили, що мали намір отруїтися газом, але компанія вимкнула його, бо вони вже давно не платили за газ. Тому вони вибачаються перед покупцем меблів, що завдали йому такого клопоту.

Засапавшись від швидкої ходи, наближається Ізабела. Вона в коротких, до колін, синіх штанях і жовтій кофтинці. На шиї в неї бурштинове намисто.

— Де ти був? — питає вона.

Я вже кілька днів не бачив її. Щоразу після відправи я швидко вибирався з церкви і йшов додому. Відмовитись від чудової вечері з вином у товаристві Бодендіка та Верніке було нелегко, але я краще хотів відпочивати з Гердою, хай навіть не маючи нічого, крім бутербродів і картопляного салату.

— Де ти був? — перепитує Ізабела.

— Там, за стіною, — ухильно відповідаю я. — Де найбільшу вагу мають гроші.

Вона сідає на спинку лавки. Ноги в неї дуже засмаглі, ніби вона довго лежала на сонці. Обидва чоловіки поруч мене незадоволено зиркають на неї, потім підводяться і йдуть геть. Ізабела зсувається на лавку.

— Чому діти вмирають, Рудольфе? — питає вона.

— Не знаю.

Я не дивлюсь на неї. Не хочу, щоб вона знов полонила мене. Досить уже й того, що вона отак сидить, виставивши ноги в коротких тенісних штанах, ніби знає, що я вирішив відтепер жити по Георговому рецепту.

— Навіщо ж вони народжуються, коли їм одразу доводиться вмирати?

— Спитай про це вікарія Бодендіка. Він запевняє, що бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.

Ізабела сміється.

— Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже йому відомо все.

— Так, — кажу я і раптом відчуваю, сам не знаючи чому, злість. — Він всезнаючий і всеблагий, справедливий і велелюбний — однак все-таки помирають матері й діти, які без них жити не можуть, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.

Ізабела обертається до мене. Вона не сміється.

— Чому не всі люди щасливі, Рудольфе? — шепоче вона.

— Мабуть, тому, що богові інакше було б нудно.

— Ні,— швидко заперечує Ізабела, — не тому.

— А чому ж?

— Тому, що він боїться.

— Боїться? Чого?

— Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б бога.

Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя засмагле і схудле.

— Бог існує тільки для нещастя, — каже вона. — Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.

— Є люди, які моляться богові тому, що вони щасливі.

— Справді?—Ізабела недовірливо посміхається. — Значить, вони моляться тому, що бояться, аби щастя не покинуло їх. Усе від страху, Рудольфе. Ти цього не знаєш?

Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути дзижчання пилососа. Я оглядаюсь. Вікно відчинене, але загратоване — чорна тюрма, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа

— Усе від страху, — повторює Ізабела. — Тобі ніколи не буває страшно?

— Не знаю, — відповідаю я, все ще насторожений. — Думаю, що буває. Я дуже часто боявся на війні.

— Я не про те питаю. То був розумний страх. Я маю на увазі страх без імені.

— Який? Страх перед життям?

— Ні, той, що передував йому.

— Страх перед смертю?

Вона знову хитає головою. Я не питаю далі, не бажаючи заглиблюватись у цю розмову. Кілька хвилин ми сидимо в темряві мовчки. У мене знов з’являється таке почуття, що Ізабела не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам йому волю, то знову буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабела питає:

— Чому ти нічого не кажеш?

— А що значать слова?

— Багато, — шепоче вона. — Все, Ти боїшся їх?

Я на мить задумуюсь.

— Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Не довіряємо їм більше.

Ізабела підгинає під себе ноги.

— Однак людині вони потрібні, коханий, — бурмоче вона. — Інакше як жити?

Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається свіжий запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, на шальках яких порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я отак сидітиму і спокійно собі дихатиму, міркую я.

— Ти боїшся мене? — шепоче Ізабела.

Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття — одне й те саме, і брехня та видіння — теж.

— Чому ти нічого не кажеш? — знову питає вона.

Я знизую плечима.

— Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.

— Кому дати волю?

— Самому собі. Багато що заважає це зробити.

— Ніж не може сам себе різати, Рудольфе. Чого ти боїшся?

— Не знаю, Ізабело.

— Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Людині треба слів, — бурмоче вона.

Я не відповідаю.

— Треба слів, щоб перемогти страх, Рудольфе, — каже Ізабела. — Слова, як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стало сіре. Навіть кров зараз не червона. Чому ти не допоможеш мені?

Я нарешті даю собі волю.

— Ти солодке, чуже, кохане серце, — кажу. — Якби я міг допомогти тобі!

Вона нахиляється і обнімає мене за плечі.

— Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!

• Предыдущая
• 32/91
• Следующая