Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 40
- Предыдущая
- 40/91
- Следующая
— Так, — кажу я. — Так, цього ніколи не досить. Ніколи в житті, ніколи й нікому. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.
— Недостатньо, — повторює Ізабела так, ніби зовсім не чула моїх слів. — Інакше нас не було б і досі двоє.
— Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?
Вона киває.
Я думаю про розмову з Георгом того дня, коли ми пили глінтвейн.
— Ми завжди повинні залишитись кожен собою, Ізабело, — обережно кажу я. — Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.
— Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?
— Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не залишилося спогадів.
Ізабела пильно дивиться на мене в темряві.
— Справді, Рудольфе, — шепоче вона. — Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час шукаєш їх. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я в одному — чи таке вже було колись? Кажи! Ну, кажи ж! А якщо було, то де воно ділось, Рудольфе?
Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з’являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, точнісінько таке, і навіть якусь мить знаєш, що буде далі, але потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.
— Ми не можемо пам’ятати себе, Ізабело, — кажу я. — Ми — як дощ. Він теж виник із двох — з кисню і водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони — тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.
— Або як сльози, — каже Ізабела. — Але сльози повні спогадів.
Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, як дві краплі води схоже на подію, котра відбувалась багато людських життів тому. Під ногами в нас скрипить жорства. За парковим муром протяжно сигналить автомобіль, наче чекає на когось, хто хоче втекти звідси.
— Тоді воно — як смерть, — каже, нарешті, Ізабела.
— Що?
— Кохання. Глибоке кохання.
— Кому це відомо, Ізабело? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємось кожен своїм Я. Коли б наші Я злились в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим Я і не могли б більше пам’ятати про свої колишні окремі Я. Ми були б не збагаченим Я — через Ти; а чимось іншим, що так відрізнялось би від попереднього, як дощ від повітря.
— А коли б кохання було таке глибоке, щоб ми злилися в одне, то це було б як смерть?
— Можливо, — нерішуче кажу я. — Але не як знищення. Ніхто не знає, що таке смерть, Ізабело. Тому її ні з чим не можна порівняти. Однак, безперечно, ми вже не відчуватимемо кожен себе. Ми знову станемо єдиним, іншим Я.
— Виходить, що кохання мусить завжди бути неглибоке?
— Чому ж, воно глибоке, — кажу я, проклинаючи себе за те, що через свою вчительську педантичність знову так далеко зайшов.
Ізабела хитає головою.
— Не викручуйся, Рудольфе. Воно мусить бути неглибоке, тепер я бачу. Коли б воно було глибоке, то спалахнуло б, як блискавка, і більше нічого не залишилось би.
— Щось би залишилось — але поза нашою свідомістю.
— Так, як під час смерті?
Я дивлюсь на неї.
— Хтозна, — кажу я обережно, щоб не хвилювати її ще більше. — Може, смерть не відповідає своїй назві. Ми завжди бачимо її тільки з одного боку. Може, смерть — це глибока любов між нами і богом.
Вітер знову кидає хвилю дощу в листя дерев, яке своїми невидимими руками жбурляє його далі.
Ізабела якусь мить мовчить, потім питає:
— Тому кохання таке сумне?
— Воно не сумне. Кохання лише викликає в нас сум, тому що воно недовговічне і його не можна втримати.
Ізабела зупиняється.
— Чому, Рудольфе? — палко вигукує раптом вона і тупає ногою. — Чому так мусить бути?
Я зиркаю на її бліде напружене обличчя.
— Це щастя, — кажу я.
— Щастя? — перепитує Ізабела, пильно дивлячись на мене.
Я киваю.
— Не може бути! Це лихо!
Вона кидається мені на груди і починає схлипувати. Я міцно тримаю її, відчуваючи, як здригаються її плечі.
— Не плач, — кажу, — що було б, якби люди через таке плакали?
— А через що ж іще?
Справді, через що, думаю я. Через усе інше, через зло на нашій проклятій планеті, тільки не через це.
— Це не лихо, Ізабело, — кажу я. — Це щастя. Ми тільки придумали для нього безглузді слова, такі як «глибоке» і «неглибоке».
— Ні, ні! — Вона енергійно хитає головою і невтішно плаче, припавши до мене, а я тримаю її в обіймах і відчуваю, що не я маю слушність, а вона, що саме вона не знає жодних компромісів, що в ній ще горить перше і єдине Чому, не засипане сміттям буття, перше запитання пробудженої особистості.
— Це не лихо, — все ж таки кажу я. — Лихо зовсім не в цьому, Ізабело.
— А в чому?
— То не лихо, що ніколи не можна цілком злитися в одне. Лихо в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, однак нічого не можеш вдіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось помирає першим. Завжди хтось залишається.
Ізабела дивиться на мене.
— Як можна втрачати те, чого не маєш?
— Можна, — сумно відповідаю я. — І ще й як можна! Є багато ступенів утрати, і кожен болісний, а багато страшних, як смерть.
Ізабела перестає плакати.
— Звідки ти це знаєш? — питає вона. — Ти ж іще не старий?
Досить уже старий, думаю я. Якась частка мене постаріла, коли я повернувся з війни.
— Знаю, — кажу, — бо відчув це на собі.
— Відчув це на собі, міркую я. Як часто доводилось мені втрачати дні, години, втрачати частку свого життя, і дерево в світлі ранкової зорі, і свої руки, і свої думки — і щоразу назавжди, а коли я повертався, то був уже іншим. Можна багато всього втрачати, і завжди доводиться залишати все за собою, коли постаєш перед смертю; перед нею людина завжди гола. А коли ж витримаєш двобій із смертю і знайдеш стежку назад, то треба наново здобувати все, що залишив.
Ізабелине обличчя біліє в темряві, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашна, одна із своїми видіннями, що загрожують їй, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, не в змозі позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи і не жаліючи себе самої. Ти, ніжне, сміливе серце, думаю я, незаймане серце, що намагається власними силами дійти сутії Хай навіть тобі не щастить цього зробити і ти блукаєш— однак хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де починається блукання, глупство, боягузтво і де мудрість, і де остання мужність?
Лунає дзвінок. Ізабела лякається.
— Тобі час іти, — кажу я. — На тебе чекають.
— А ти підеш зі мною?
— Піду.
Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї, нас огортає мокра пелена дрібного дощу. Вітер жене його короткими хвилями. Ізабела тулиться до мене. Я дивлюсь униз на місто. Там нічого не видно. Туман і дощ відмежували нас від усього світу. Ніде не блимне жодний вогник, і ми зовсім самі. Ізабела крокує поруч мене, наче стала назавжди моєю, наче зовсім невагома, і мені знову здається, що вона й справді невагома, що для неї, як для постатей з казок і снів, існують свої закони, не такі, як у нашому житті.
Ми зупиняємось біля дверей.
— Ходімо! — каже вона.
Я хитаю головою.
— Не можу. Сьогодні не можу.
Вона мовчки дивиться на мене, прямо, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче погасло. Я опускаю очі. У мене так на серці, ніби я вдарив дитину або вбив ластівку.
— Сьогодні не можу, — повторюю я. — Згодом. Завтра.
Вона повертається, не промовивши жодного слова, і заходить у вестибюль. Я бачу, як вона разом з сестрою піднімається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.
- Предыдущая
- 40/91
- Следующая