Выбери любимый жанр

Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 40


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

40

— Так, — кажу я. — Так, цього ніколи не досить. Ніколи в житті, ніколи й нікому. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.

— Недостатньо, — повторює Ізабела так, ніби зовсім не чула моїх слів. — Інакше нас не було б і досі двоє.

— Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?

Вона киває.

Я думаю про розмову з Георгом того дня, коли ми пили глінтвейн.

— Ми завжди повинні залишитись кожен собою, Ізабело, — обережно кажу я. — Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.

— Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?

— Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не залишилося спогадів.

Ізабела пильно дивиться на мене в темряві.

— Справді, Рудольфе, — шепоче вона. — Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час шукаєш їх. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я в одному — чи таке вже було колись? Кажи! Ну, кажи ж! А якщо було, то де воно ділось, Рудольфе?

Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з’являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, точнісінько таке, і навіть якусь мить знаєш, що буде далі, але потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.

— Ми не можемо пам’ятати себе, Ізабело, — кажу я. — Ми — як дощ. Він теж виник із двох — з кисню і водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони — тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.

— Або як сльози, — каже Ізабела. — Але сльози повні спогадів.

Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, як дві краплі води схоже на подію, котра відбувалась багато людських життів тому. Під ногами в нас скрипить жорства. За парковим муром протяжно сигналить автомобіль, наче чекає на когось, хто хоче втекти звідси.

— Тоді воно — як смерть, — каже, нарешті, Ізабела.

— Що?

— Кохання. Глибоке кохання.

— Кому це відомо, Ізабело? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємось кожен своїм Я. Коли б наші Я злились в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим Я і не могли б більше пам’ятати про свої колишні окремі Я. Ми були б не збагаченим Я — через Ти; а чимось іншим, що так відрізнялось би від попереднього, як дощ від повітря.

— А коли б кохання було таке глибоке, щоб ми злилися в одне, то це було б як смерть?

— Можливо, — нерішуче кажу я. — Але не як знищення. Ніхто не знає, що таке смерть, Ізабело. Тому її ні з чим не можна порівняти. Однак, безперечно, ми вже не відчуватимемо кожен себе. Ми знову станемо єдиним, іншим Я.

— Виходить, що кохання мусить завжди бути неглибоке?

— Чому ж, воно глибоке, — кажу я, проклинаючи себе за те, що через свою вчительську педантичність знову так далеко зайшов.

Ізабела хитає головою.

— Не викручуйся, Рудольфе. Воно мусить бути неглибоке, тепер я бачу. Коли б воно було глибоке, то спалахнуло б, як блискавка, і більше нічого не залишилось би.

— Щось би залишилось — але поза нашою свідомістю.

— Так, як під час смерті?

Я дивлюсь на неї.

— Хтозна, — кажу я обережно, щоб не хвилювати її ще більше. — Може, смерть не відповідає своїй назві. Ми завжди бачимо її тільки з одного боку. Може, смерть — це глибока любов між нами і богом.

Вітер знову кидає хвилю дощу в листя дерев, яке своїми невидимими руками жбурляє його далі.

Ізабела якусь мить мовчить, потім питає:

— Тому кохання таке сумне?

— Воно не сумне. Кохання лише викликає в нас сум, тому що воно недовговічне і його не можна втримати.

Ізабела зупиняється.

— Чому, Рудольфе? — палко вигукує раптом вона і тупає ногою. — Чому так мусить бути?

Я зиркаю на її бліде напружене обличчя.

— Це щастя, — кажу я.

— Щастя? — перепитує Ізабела, пильно дивлячись на мене.

Я киваю.

— Не може бути! Це лихо!

Вона кидається мені на груди і починає схлипувати. Я міцно тримаю її, відчуваючи, як здригаються її плечі.

— Не плач, — кажу, — що було б, якби люди через таке плакали?

— А через що ж іще?

Справді, через що, думаю я. Через усе інше, через зло на нашій проклятій планеті, тільки не через це.

— Це не лихо, Ізабело, — кажу я. — Це щастя. Ми тільки придумали для нього безглузді слова, такі як «глибоке» і «неглибоке».

— Ні, ні! — Вона енергійно хитає головою і невтішно плаче, припавши до мене, а я тримаю її в обіймах і відчуваю, що не я маю слушність, а вона, що саме вона не знає жодних компромісів, що в ній ще горить перше і єдине Чому, не засипане сміттям буття, перше запитання пробудженої особистості.

— Це не лихо, — все ж таки кажу я. — Лихо зовсім не в цьому, Ізабело.

— А в чому?

— То не лихо, що ніколи не можна цілком злитися в одне. Лихо в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, однак нічого не можеш вдіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось помирає першим. Завжди хтось залишається.

Ізабела дивиться на мене.

— Як можна втрачати те, чого не маєш?

— Можна, — сумно відповідаю я. — І ще й як можна! Є багато ступенів утрати, і кожен болісний, а багато страшних, як смерть.

Ізабела перестає плакати.

— Звідки ти це знаєш? — питає вона. — Ти ж іще не старий?

Досить уже старий, думаю я. Якась частка мене постаріла, коли я повернувся з війни.

— Знаю, — кажу, — бо відчув це на собі.

— Відчув це на собі, міркую я. Як часто доводилось мені втрачати дні, години, втрачати частку свого життя, і дерево в світлі ранкової зорі, і свої руки, і свої думки — і щоразу назавжди, а коли я повертався, то був уже іншим. Можна багато всього втрачати, і завжди доводиться залишати все за собою, коли постаєш перед смертю; перед нею людина завжди гола. А коли ж витримаєш двобій із смертю і знайдеш стежку назад, то треба наново здобувати все, що залишив.

Ізабелине обличчя біліє в темряві, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашна, одна із своїми видіннями, що загрожують їй, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, не в змозі позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи і не жаліючи себе самої. Ти, ніжне, сміливе серце, думаю я, незаймане серце, що намагається власними силами дійти сутії Хай навіть тобі не щастить цього зробити і ти блукаєш— однак хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де починається блукання, глупство, боягузтво і де мудрість, і де остання мужність?

Лунає дзвінок. Ізабела лякається.

— Тобі час іти, — кажу я. — На тебе чекають.

— А ти підеш зі мною?

— Піду.

Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї, нас огортає мокра пелена дрібного дощу. Вітер жене його короткими хвилями. Ізабела тулиться до мене. Я дивлюсь униз на місто. Там нічого не видно. Туман і дощ відмежували нас від усього світу. Ніде не блимне жодний вогник, і ми зовсім самі. Ізабела крокує поруч мене, наче стала назавжди моєю, наче зовсім невагома, і мені знову здається, що вона й справді невагома, що для неї, як для постатей з казок і снів, існують свої закони, не такі, як у нашому житті.

Ми зупиняємось біля дверей.

— Ходімо! — каже вона.

Я хитаю головою.

— Не можу. Сьогодні не можу.

Вона мовчки дивиться на мене, прямо, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче погасло. Я опускаю очі. У мене так на серці, ніби я вдарив дитину або вбив ластівку.

— Сьогодні не можу, — повторюю я. — Згодом. Завтра.

Вона повертається, не промовивши жодного слова, і заходить у вестибюль. Я бачу, як вона разом з сестрою піднімається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.

40
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело