Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 41

• Предыдущая
• 41/91
• Следующая

Збентежений, я стою біля дверей. Що ж мені було робити? І як я міг знову так далеко зайти? Я ж не хотів цього. Проклятий дощ!

Я повільно рушаю до головного корпусу. Звідти виходить Верніке в білому плащі, з парасолею.

— Ви одвели фрейлейн Терговен?

— Одвів.

— Гаразд. Піклуйтесь про неї й надалі. Відвідуйте її інколи навіть удень, якщо матимете час.

— Навіщо?

— На це я не можу відповісти вам, — мовить Верніке. — Однак скажу, що, побувши з вами, вона завжди стає спокійніша. Для неї це добре… Вистачить з вас такого пояснення?

— Вона вважає мене за когось іншого.

— Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі.— Верніке підморгує мені.— Бодендік сьогодні ввечері хвалив вас.

— Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!

— Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.

— От ще вигадав! — кажу я, щиро обурений.

— Не зневажайте мудрості церкви! Вона — єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.

Я спускаюсь до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. З думки в мене не сходить Ізабела. Я покинув її напризволяще; так вона зараз думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабела більше не жила там? Хіба б я не почував себе, так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?

Туман пливе повз освітлені вітрини і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вікні м’ясної крамниці біля смаженого поросяти з цитриною в блідому рилі цвіте альпійська троянда. Поряд акуратно розкладено ковбаси. Картина дуже приваблива: в ній гармонійно поєднано красу і практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.

На темному подвір’ї я наскакую в тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я з розгону наштовхуюсь на Кнопфа, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.

— Вибачайте, що штовхнув вас, — кажу я, — але чого ви знову зупинились тут? Не можете зробити це у своїй квартирі? Або стали б на вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.

Кнопф, спотикаючись прямує до своїх дверей. Я піднімаюсь сходами нагору. По дорозі вирішую послати завтра Ізабелі на одержані за уроки гроші букет квітів. Що-правда, це завжди кінчається для мене лихом, але нічого іншого я зараз не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які я хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабели — але ж вона навіть не знає, хто я такий.

Однак хіба взагалі хтось знає щось про іншого?

У нашій конторі сидить комівояжер Оскар Фукс — Плаксивий Оскар.

— Що нового, пане Фукс? — питаю я. — Як там у селах

з грипом?

— Майже немає жертв. Селяни добре харчуються. Не те, що в місті. У мене є два замовлення для фірми Гольмана та Клоца. Червоний граніт, полірований з одного боку, — надгробок, два тесані цоколі, один півтора метра заввишки, на два мільйони двісті тисяч марок, а другий малий, метр десять, на один мільйон триста тисяч. Ціна добра. Якщо ви скинете сто тисяч, замовлення будуть ваші. Мої комісійні — двадцять процентів.

— П’ятнадцять, — машинально кажу я.

— Двадцять, — заявляє Плаксивий Оскар. — П’ятнадцять я маю і в Гольмана та Клоца. Навіщо ж тоді зраджувати їх?

Він бреше. Гольман і Клоц, у яких він працює, платять йому десять процентів і витрати. Витрати він одержує й так, отже, хоче мати в нас ще десять процентів.

— Плата готівкою?

— Це ви самі побачите. Замовники — люди поважні.

— Пане Фукс, чом ви зовсім до нас не переходите? — питаю я. — Ми платимо більше, ніж Гольман і Клоц, і нам потрібний першокласний комівояжер.

Фукс підморгує.

— Так мені більше подобається. Я чутлива людина. Коли я серджусь на старого Гольмана, то, щоб помститись, віддаю вам його замовлення. Якщо ж я буду працювати тільки на вас, то й сердитимусь на вас.

— Це правда.

— Отож. Я зраджуватиму тоді вас Гольману й Клоцу. Шукати клієнтів на надгробки — нудна робота. Доводиться хоч чимось пожвавлювати її.

— Нудна? Для вас? Ви ж щоразу влаштовуєте справжній спектакль!

Фукс посміхається, як Гастон Мюнх у міському театрі після того, як зіграє Карла Гайнца в п’єсі «Старий Гайдельберг».

— Робимо, що можемо, — з убивчою скромністю заявляє він.

— Ви, кажуть, зробили великий поступ. Досягаєте тих самих наслідків без допоміжних засобів. Чисто інтуїтивно. Це правда?

Оскар, котрий раніше користався сирою цибулею, коли заходив у дім, де лежав покійник, тепер запевняє, що може викликати в себе сльози, коли захоче, як видатний артист. Це, безперечно, великий поступ. Зараз йому не треба входити в будинок заплаканому. Раніше, якщо торгівля затягувалась, сльози висихали, бо в присутності родичів померлого Оскар не міг удатися до цибулі. Тепер же навпаки: він з'являється з сухими очима і, розмовляючи про покійника, заходиться слізьми, що, певна ргч, справляє зовсім інше враження. Ці сльози відрізняються від попередніх, як справжні перли від штучних. Оскар запевняє, ніби він плаче так переконливо, що часто навіть родичі покійного заспокоюють і втішають його.

З свієї кімнати виходить Георг Кроль. В зубах у нього димить справжня гаванська сигара, і весь він аж сяє від задоволення. Він одразу ж приступає до діла:

— Пане Фукс, це правда, що ви можете плакати, коли вам треба, чи це тільки підступна пропаганда наших конкурентів?

Замість відповіді Оскар втуплює в нього погляд.

— Що з вами? — питає Георг. — Ви погано себе почуваєте?

— Хвилинку! Мені треба настроїтись!

Оскар заплющує очі, а коли знову розплющує, у них уже блищить волога. Він і далі пильно дивиться на Георга, і за мить його голубі очі наповнюються слізьми. Ще хвилина, і вони котяться йому по щоках. Оскар виймає носовичок і витирається.

— Ну як? — питає він, дістаючи годинника. — Менш ніж дві хвилини. Часом я справляюсь за одну, коли в домі лежить покійник.

— Чудово, — Георг наливає коньяку, який ми тримаємо для клієнтів. — Вам слід би стати артистом, пане Фукс.

— Я й сам уже думав про це. Але дуже мало таких ролей, де треба чоловічих сліз. Звичайно, Отелло, але крім нього…

— Як ви цього домагаєтесь? Якимось трюком?

— Уявою, — скромно відповідає Фукс. — Сильною уявою.

— А що ж ви допіру уявляли?

Оскар випиває чарку.

— Щиро кажучи, вас, кане Кроль. Що ви лежите з потрощеними руками й ногами, а ціла зграя пацюків повільно об’їдає вам лице. Ви ще живі, але не можете одігнати тварюк поламаними руками. Вибачте, але щоб так швидко викликати сльози, мені потрібен був дуже сильний образ.

Георг проводить рукою по обличчю. Воно ще на місці.

— Гольмана й Клоца ви теж такими уявляєте, коли стараєтесь для них? — питаю я.

Фукс хитає головою.

Тоді я уявляю собі, що вони дожили до ста років, залишились багаті й здорові, аж поки не померли уві сні від паралічу серця — і в мене сльози течуть од люті.

Георг сплачує йому комісійні за два передані нам замовлення.

— Останнім часом я ще навчився майстерно гикати, — каже Оскар. — Дуже діє. Прискорює торг. Люди почувають себе винними, бо думають, що все це від співчуття їхньому горю.

— Пане Фукс, переходьте до нас! — запально вигукую я. — Ви належите до тих, хто робить своє діло з художнім смаком, а не до сухарів, які просто деруть гроші.

Плаксивий Оскар, приязно посміхаючись, хитає головою й прощається.

— Не можу. Без зради я буду просто плаксивою ганчіркою. Зрада врівноважує мене. Розумієте?

— Розуміємо, — каже Георг. — Дуже шкода, але ми поважаємо особистість понад усе.

Я записую адреси замовників на аркуші паперу і віддаю його Генріхові Кролю, який на подвір’ї накачує велосипеда. Генріх презирливо дивиться на папірець. Він, як справжній нібелунг, вважає Оскара негідником, хоч залюбки користується його послугами, знову ж таки, як справжній нібелунг.

• Предыдущая
• 41/91
• Следующая