Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 50

• Предыдущая
• 50/91
• Следующая

— День народження? — скрипить він. — Ну добре… але все одно, це маленьке місто… як колишній учень, ви могли б…

Скидається на те, що він, всупереч своєму бажанню, має намір простити нас. Слова «баронеса де ля Тур» справили на старого обожнювача вищої касти відповідне враження. Віллі швидко вживає рішучих заходів.

— Як колишні ваші учні, ми повинні ще вранці разом з кавою випивати чарку горілки або й дві,— заявляє він, — щоб, нарешті, взнати, що означає слово «радість». Це, звичайно, ніколи не входило у ваш навчальний план, кате молоді! Ви, вірний раб обов’язку, так отруювали нам життя, що ми навіть в армії сподівалися знайти визволення! Пісний фельдфебелю письмових завдань! Тільки через вас ми стали розпусниками! Ви один відповідаєте за все! А зараз забирайтесь геть звідси, унтер-офіцере нудоти!

— Це… це просто… — белькоче Шімель. Він почервонів, як рак.

— Ідіть додому і вмийтесь як слід, ви, помийнице життя!

Шімель хапає ротом повітря.

— Поліція! — видавлює пін із себе. — Така страшна образа! Я вам покажу…

— Нічого ви нам не покажете, — перебиває його Віллі.— Ви й досі думаєте, що ми ваші раби. Єдине, що ви зробите, це відповісте на страшному суді за те, що викликали в серцях незчисленних поколінь юнаків ненависть до бога і до всього доброго й прекрасного! Я не хотів би бути на вашому місці, Шімель, коли настане воскресіння мертвих. Скільки вам дістанеться від самого тільки нашого класу! А потім, звичайно, ще й смола та вогонь у пеклі!

Шімель захлинається від люті.

— Ви ще почуєте про мене! — вигукує він і повертається, як корвет у бурю.

— Шімель! — гримить позад нього могутній голос.

Рене справляє враження, як завжди. Шімель вмить обертається на любий його серцю звук команди.

— Що? Прошу? Хто?.. — його погляд блукає по столиках.

— Ви не родич самовбивця Шімеля? — щебече Рене.

— Самовбивця? Що це має означатиі Хто мене кликав?

— Ваше сумління, Шімель, — кажу я.

— Це ж просто…

Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Справжня насолода бачити, як цьому майстрові писати доноси відібрало, нарешті, мову.

Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:

— За ваше здоров’я, хоробра кафедральна гієно! І не суньте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.

Шімель зникає з якимось дивним звуком, ніби в ньому хтось відкупорив пляшку, але не з шампанським, а з зельтерською водою.

— Я знав, що він причепиться до нас, — заявляє Віллі, страшенно задоволений.

— Ти був неперевершений! — кажу я. — Звідки це раптом у тебе взялась така дотепність?

Віллі посміхається.

— Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю її напам’ять. За ваше здоров'я, дітки!

Едуард трясеться від сміху.

— Я не можу! Помийниця життя! Страшний образ! Я почув його — і шампанське стало бридке, як помиї!

— Воно й раніше було таке, — зауважую я.

— Які ж ви ще діти! — хитає головою Рене.

— Ми б хотіли ними й залишитись. Постаріти дуже просто, — сміється Віллі.— Едуарде, рахунок!

Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.

Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Георгом витягуємо свої талони і кладемо на стіл. Але Едуард не вибухає — він сміється.

— Нічого! — каже він. — Маючи такий виторг од вина, можна втратити на обіді.

Ми розчаровано перезираємось. Дами підводяться і обтрушуються, як курки, що встали з піску.

Віллі поплескує Едуарда по плечі.

— Ти джентльмен. Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.

Едуард посміхається.

— Нічого, цей тип з тростинкою ще ніколи не залишав тут порядної суми. Завжди чекає, щоб його хтось запросив.

— Ходімо, — шепоче мені Герда

Сукня тютюнового кольору лежить десь біля ліжка. Черевички з коричневої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з «Альтштедтер Гоф», долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс «Ковзанярі». Крізь музику час від часу чути глухі удари — це тренуються жінки-борці.

Біля ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкупорюю їх і даю одну Герді.

— Де ти так засмагла? — питаю я.

— На сонці. Воно пече вже кілька місяців. Ти не помічав?

— Помічав. Але в конторі не засмагнеш.

Герда сміється.

— Коли працюєш у нічному клубі, то це простіше. Цілий день вільний. Де ти був увесь час?

— Ніде, — кажу я і раптом згадую, що Ізабела теж завжди так питає мене. — Я думав, що ти була з Едуардом.

— І це причина, щоб не приходити?

— А хіба ні?

— Звичайно, ні, дурненький. Це зовсім різні речі.

— Мені важко це зрозуміти, — кажу я.

Герда не відповідає. Вона потягується й ковтає пива.

Я оглядаю кімнатку.

— Гарно тут. Наче ми лежимо на верхньому поверсі десь у таверні на березі Тихого океану. І ти засмагла, як туземка.

— А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, бібліями й горілкою?

— Так, — здивовано відповідаю я. — Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.

— А пізніше ні?

— Пізніше ні.

Я лежу біля неї, тихий і розслаблений. У вікно під дахом заглядає голуба ніч. Я ні про що не думаю, нічого не хочу і намагаюсь ні про що не питати. Безмежний спокій, просте життя, плин часу зупинився. Ми ніби потрапили у володіння якогось бога. Лежимо і п’ємо холодне, запашне пиво.

Герда віддає мені кухоль.

— Як ти гадаєш, Рене справді одержить шубу? — ліниво питає вона.

— А чому ж ні? Віллі зараз мільярдер.

— Треба мені було спитати її, яку саме вона хоче. Мабуть, ондатрову чи боброву.

— Лисячу, — байдуже кажу я. — Або, про мене, хай навіть леопардову.

— Леопардова надто тонка на зиму. Котикова робить жінку старою. Шуба з чорнобурої лисиці — дуже товстою. Найкраща, звичайно, норкова

— Справді?

— Еге ж. Шуба на все життя. Але страшенно дорога. Безбожно дорога.

Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.

— Все це мені не під силу. Я не можу купити навіть кролячого коміра.

— Ти? — здивовано питає Герда. — Хто ж про тебе каже?

— Я кажу. Кожен вразливий чоловік за такої ситуації прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж занадто вразливий.

Герда сміється.

— Ти вразливий, мій хлопчику? Однак я справді маю на увазі не тебе.

— А кого ж?

— Едуарда. Кого ж іще?

Я підводжуся.

— Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі шубу?

— Звичайно, любий. Якщо мені тільки пощастить. Та може, коли Рене вже матиме… Чоловіки такі…

— І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною у ліжку?

— А чому б ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.

Я мовчу, зовсім приголомшений.

Герда повертає до мене голову.

— Ти образився?

— Принаймні, я спантеличений

— Чого? Тобі слід було б ображатись, якби я вимагала шубу від тебе.

— А так я повинен пишатися, що ти хочеш мати її від Едуарда?

— Звичайно! Це свідчить про те, що ти не фраєр.

Я зиркаю на неї. Такого слова я не знаю.

— А що таке — фраєр?

— Той, у кого є гроші. Хто їх може витрачати на інших. Едуард, наприклад.

— Віллі теж фраєр?

Герда сміється.

— Наполовину. Для Рене.

Я почуваю себе досить-таки безглуздо і тому мовчу.

— Хіба я не правду кажу? — питає Герда.

— Правду? При чому тут правда?

Герда знову сміється.

— Мені здається, що ти справді заплутався. Яка ти ще дитина!

— Якраз у цьому випадку я й хотів би бути дитиною, — кажу я, — інакше…

— Що інакше?

— Інакше… — я замислююсь. Мені й самому не зовсім зрозуміло, що я мав на думці, однак все-таки пробую висловити це: — Інакше я почував би себе напівсутенером.

Тепер Герда вже голосно регоче.

— Для цього тобі ще багато чого бракує, мій хлопчику.

• Предыдущая
• 50/91
• Следующая