Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 51

• Предыдущая
• 51/91
• Следующая

— Сподіваюсь, що бракуватиме й надалі.

Герда повертає до мене обличчя. Запітнілий кухоль вона тримає в себе на грудях, втішаючись його прохолодою.

— Бідний мій хлопчику, — каже вона, все ще сміючись, з неприємним напівматеринським співчуттям. — Тебе ще не раз обдурюватимуть!

От чорт, думаю я, куди подівся спокій тропічного острога? Тепер я раптом почуваю себе так, наче я голий, і мавпи кидають у мене колючими кактусами. Кому приємно чути, що в майбутньому йому доведеться бути рогоносцем?

— Це ми ще побачимо, — кажу я.

— Ти думаєш, що бути сутенером так просто?

— Не знаю. Однак, безумовно, не дуже почесно.

Герда глузливо пирхає.

— Почесно! Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.

Вона знову ковтає пива. Я дивлюсь, як воно тече їй у рот. Якщо вона ще раз назве мене бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, аби показати, що я теж можу поводитись, як сутенер, чи, принаймні, так, як вони, на мою думку, мають поводитись.

— Гарна розмова, — кажу я, — особливо зараз.

Здається, я володію талантом, про який і сам не здогадувався, — смішити інших. Герда знову регоче.

— Розмова, як розмова, — каже вона. — Коли отак лежиш поряд, то все одно, про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут теж є якісь закони, мій…

Я хапаю пляшку з пивом і чекаю слів «бідний хлопчику», однак у Герди є якесь шосте чуття — вона знову ковтає пива і замовкає.

— Може, не варто саме зараз розмовляти про шуби, сутенерів і рогоносців, — кажу я. — Для таких хвилин є й інші теми.

— Звичайно, — погоджується Герда. — Але ж ми й не розмовляємо про це.

— Про що?

— Про шуби, сутенерів і рогоносців.

— Ні? А про що ж?

Герда знову починає сміятись.

_ Про кохання, солодкий мій. Але так, як про це говорять розумні люди. А ти б чого хотів? Декламувати вірші?

Тяжко ображений, я знову хапаюсь за пляшку. Та не встигаю підняти її, як Герда цілує мене. Губи в неї мокрі від пива, але поцілунок такий міцний і щирий, що я в одну мить знову опиняюсь на тропічному острові. Адже туземки теж п’ють пиво.

— А знаєш, що мені в тобі подобається? — заявляє Герда. — Те, що ти таке старомодне ягня! І де ти тільки навчився всіх оцих дурниць? Ти ставишся до кохання, як студент-корпорант, котрий озброївся шпагою і удає, що він на дуелі, а не на танцях. — Герда тіпається від сміху. — Ох ти ж мій надутий німцю, — ніжно додає вона.

— Це знову образа? — питаю я.

— Ні, просто факт. Тільки ідіоти думають, що бувають нації кращі й гірші.

— А ти не надута німкеня?

— У мене мати чешка: це трохи полегшує мою долю.

Я дивлюсь на голе безтурботне створіння, що лежить

поруч, і раптом у мене виникає бажання мати дві або, принаймні, одну бабусю чешку.

— Любий, — каже Герда. — Кохання не має гідності. Але я боюсь, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду.

Я беру сигарету і думаю: як жінка може таке казати?

Герда стежить за мною.

— Як жінка може таке казати, правда ж? — посміхається вона.

Я знизую плечима. Вона потягується і підморгує мені. Потім поволі заплющує одне око, а другим пильно дивиться на мене. І під цим поглядом я раптом здаюсь собі якимось провінціальним учителем. Вона каже правду — навіщо завжди до всього тулити принципи? Чом не сприймати все таким, яким воно є? Яке мені діло до Едуарда? Що таке слово? І що таке норкова шуба? І хто кого обдурює? Едуард мене, чи я його, чи Герда нас обох, чи ми обидва Герду, чи ніхто нікого? Із нас трьох тільки Герда щира, а ми — хвальки і базіки, що повторюють банальні фрази.

— Ти думаєш, що з мене ніколи не вийшло б сутенера? — питаю я.

Вона хитає головою.

— Жінки задля тебе не спатимуть з кимось іншим, щоб заробити тобі грошей. Але не журись: найголовніше те, що вони спатимуть з тобою.

Я вже хочу обережно скінчити цю розмову, однак не витримую.

— А Едуард?

— Чого тебе так цікавить Едуард? Я тобі вже все пояснила.

— Що пояснила?

— Що він фраєр. Людина, яка має гроші. В тебе ж їх нема. А мені вони потрібні. Зрозумів?

— Ні.

— Тобі й не треба цього розуміти, любий. І заспокойся — ще нічого не сталося і довго не станеться. Як щось буде, я тобі сама скажу. А ти не роби з цього трагедії. Життя не таке, як тобі здається. Затям собі тільки одне: має рацію завжди той, хто спить з жінкою. Знаєш, чого я хочу?

— Чого?

— Поспати з годинку, а потім приготувати бараняче рагу, покласти в нього часнику, багато часнику…

— А хіба ти зможеш зробити це тут?

Герда показує на стару газову плитку, що стоїть на комоді.

— Якщо треба, то я приготую на ній обід на шість осіб. По-чеському! Так, що тільки здивуєшся! До рагу ми візьмемо внизу бочкового пива. Це не суперечить твоїй ілюзії про кохання? Чи, може, згадка про часник зачіпає ніжні струни твоєї душі?

— Ні,— відповідаю я, відчуваючи себе підкупленим, але разом з тим на серці в мене так легко, як давно вже не було.

— От несподіванка! — кажу я. — Так рано! Та ще й у неділю!

Спочатку я думав, що то якийсь злодій товчеться в конторі о п’ятій годині ранку, але, зійшовши вниз, побачите там Різенфельда.

— Ви, мабуть, помилилися, — кажу я. — Сьогодні ж вихідний. Навіть біржа не працює. Що ж тоді казати про нас, скромних трударів? Чи, може, десь пожежа? Чи вам треба грошей для «Червоного млина»?

Різенфельд хитає головою.

— Просто дружні відвідини. В мене пересадка по дорозі з Лоне до Ганновера. Щойно приїхав, і треба цілий день чекати. Навіщо в такий час іти до готелю? Кава й у вас є. А що поробляє чарівна дама, яка живе напроти? Вона рано встає?

— Он воно що! — кажу я. — Виходить, вас пригнала сюди пристрасть! Ви ще такі молоді! Поздоровляю вас! Однак вам не пощастило. В неділю її чоловік завжди дома. Він атлет і майстер кидати ножі.

— Чемпіон світу з кидання ножів — я, — незворушно заявляє Різенфельд. — Особливо тоді, коли до кави дають ще й шматок сала і чарку горілки.

— Ходімо нагору. Правда, в моїй комірчині ще не прибрано, але там я зможу приготувати вам каву. А поки закипить вода, ви, якщо захочете, гратимете на піаніно.

Різенфельд одмахується,

— Я залишусь тут. Мені подобається така мішанина: середина літа, ранкова прохолода і надмогильні пам’ятники. Вона викликає апетит і додає життєрадісності. До того ж, тут стоїть горілка.

— Нагорі в мене є набагато краща.

— Мені досить і такої.

— Гаразд, як хочете, пане Різенфельд!

— Чого ви так кричите? — питає Різенфельд. — Я ж зл цей час не оглух.

— Дуже радий, що бачу вас, пане Різенфельд, — відповідаю я ще голосніше і розкотисто сміюся.

Не можу ж я йому пояснити, що своїм криком сподіваюсь збудити Георга і дати йому зрозуміти, що трапилось. Наскільки мені відомо, різник Вацек поїхав учора на якийсь з’їзд націонал-соціалістів, і Ліза скористалася цією нагодою, щоб переспати ніч в обіймах свого коханця. Різенфельд, сам того не знаючи, сидить, наче вартовий, перед дверима спальні. Ліза може вибратись тільки крізь вікно.

— Гаразд, тоді я принесу вам каву сюди, — кажу я і біжу сходами нагору. Там я беру «Критику чистого розуму», обв’язую її мотузкою, спускаю вниз і розгойдую перед Георговим вікном. Водночас пишу кольоровим олівцем на клаптику паперу: «Різенфельд у конторі», роблю в записці дірку і спускаю її по мотузці на том Канта. Потім стукаю Кантом кілька разів у вікно, і незабаром звідти з’являється лиса Георгова голова. Він подає мені знак. Ми розігруємо коротку пантоміму. Я даю ііому зрозуміти, що ніяк не спекаюсь Різенфельда. Викинути ж його геть я не можу: надто залежить від нього те, чи матимемо ми свій насущний хліб.

Я тягну назад «Критику чистого розуму» і спускаю донизу свою пляшку горілки. Гарненька повна ручка випереджає Георга — вона ловить її і затягує всередину. Хтозна, коли Різенфельд піде. А коханці тим часом дуже голодні після безсонної ночі. Тому я спускаю ще й масло, хліб та шматок ліверної ковбаси. Витягши нагору мотузку, я помічаю, що вона замащена на кінці губною помадою. В кімнаті Георга ніби хтось зітхає—то з пляшки вибивають пробку. Ромео і Джульєтта на якийсь час урятовані.

• Предыдущая
• 51/91
• Следующая