Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 81
- Предыдущая
- 81/91
- Следующая
Віллі підставляє ногу, і білявий падає. В ту ж мить вся зграя кидається на нас.
Нас п'ятеро, не рахуючи Різенфельда. Власне, тільки четверо з половиною. Половина — це Герман Лоц, наш фронтовий товариш, у якого ліву руку ампутовано по саме плече. Він разом із ще одним фронтовим товаришем, низеньким Келером, приєднався до нас у «Кафе-Централь».
— Гляди, Германе, аби вони тебе не збили з ніг! — гукаю я. — Тримайся всередині! А ти, Келере, якщо опинишся на землі, хапай їх зубами!
— Прикривайте тил! — наказує Георг.
Наказ правильний, однак у цю мить нас прикривають великі вітрини будинку мод Макса Кляйна. Патріотична Німеччина атакує нас, а хто ж хоче, щоб його втиснули у вітрину? Поріжеш склом спину, та ще й збитки будеш платити. А їх стягли б саме з нас, якби застукали біля розбитої вітрини. І втекти ми не змогли б.
Поки що ми тримаємось купи. Вітрини трохи освітлені, і нам добре видно своїх ворогів. Я впізнаю одного із старших: це тип із компанії, з якою ми вже мали сутичку в «Кафе-Централь». За давнім правилом — в першу чергу усунути ватажків, — я гукаю йому:
— Чого ж ти не нападаєш, полохливе клаповухе гузно?
Але вожак і це думає сам нападати. Натомість він наказує своїй гвардії:
— Тягніть його сюди!
Троє молодчиків кидаються на нас. Одного Віллі валить на землю, тріснувши кулаком по голові. В другого виявився гумовий кийок, і він б'є мене по руці. Я ж не можу дістати його. Віллі бачить це, кидається вперед і заламує йому руку. Кийок летить додолу. Віллі хоче підняти його, але падає сам на землю, збитий з ніг напасниками.
— Хапай кийок, Келере! — кричу я.
Келер кидається в купу тіл, де орудує кулаками Віллі в світло-сірому костюмі.
Наш бойовий порядок прорвано. Я дістаю добрячого стусана і падаю прямо на вітрину. Вона бряжчить, але, на щастя, залишається ціла. Над нами відчиняються вікна, а ззаду, з глибини вітрин, на нас дивляться елегантно вдяг-мені манекени Макса Кляйна. Вони непорушно стоять у наймодніших зимових пальтах, наче німа подоба жінок древніх германців, котрі надихали бійців на подвиг перед укріпленим возами табором.
Якийсь довготелесий прищавий хлопець схопив мене за горлянку і притиснув до себе, ніби хоче поцілувати. Від нього тхне оселедцем і пивом. Ліва рука в мене не діє після удару гумовим кийком. Великим пальцем правої руки я пробую ткнути йому в око, але він не дає мені цього зробити, щільно тулячись головою до моєї щоки. Ми стоїмо, наче пара протиприродних коханців. Ногою я теж не можу його вдарити, бо стою надто близько до нього. Він сковує всі мої рухи. І ось саме в ту мить, коли я, задихаючись, збираюся впасти додолу і з останніх сил потягнути противника за собою, з прищавої голови, як з купи гною, зненацька виростає квітуча герань. В очах мого ворога з’являється спантеличений вираз, пальці на моєму горлі розтуляються, навколо нас сиплються черепки. Я пірнаю вниз, звільняюся з його обіймів, знову випростовуюсь і головою влучаю йому в підборіддя. Прищавий повільно опускається на коліна. На мій подив, коріння герані, яку хтось кинув згори, так обплело голову прищавого германця, що він вклякає, заквітчаний. Він дуже скидається на своїх предків, котрі прикрашали голови бичачими рогами. На його плечах, як шматки розбитого шолома, лежать два зелені майолікові черепки.
Горщик був величенький, однак череп у патріота, мабуть, залізний. Я відчуваю, що він, уже стоячи навколішки, намагається позбавити мене статі. Я хапаю герань, у корінні якої повно землі, і шмагаю його по очах. Він починає протирати очі, а я, не маючи змоги вдатися до кулаків, б’ю його ногою в пах. Він скоцюрблюється і, щоб захиститися, швидко опускає свої лапи вниз. Я ще раз стьобаю його корінням по очах, сподіваючись, що він знову підніме руки, і тоді я почну все наново. Однак він схиляє голову донизу, ніби кланяється по-мусульманському, а в наступну мить довкола мене все йде обертом. Я надто захопився і дістав збоку добрячий удар. Я повільно падаю вздовж вітрини. Величезний манекен у бобровому хутрі байдуже дивиться на мене намальованими очима.
— Пробивайтесь до нужника! — чую я Георгів голос.
Думка слушна. Нам потрібне надійніше прикриття. Але як туди пробитися? Адже ми приперті з усіх боків до вітрини. Наші вороги дістали звідкись підмогу, і скидається на те, що ми з попровалюваними головами опинимось серед манекенів Макса Кляйна. В цю мить я помічаю, що Герман Лоц стоїть долі навколішки.
— Допоможи мені закотити рукав! — каже він, сопучи з напруження.
Я підсовуюсь до Германа і закочую йому лівий рукав піджака, звільняючи блискучий протез. Це нікельований каркас, до якого прикріплено штучну сталеву руку в чорній рукавичці. Через нього Герман і дістав прізвисько «Гец фон Берліхінген із залізним кулаком». Він швидко відчіплює руку і підводиться.
— Дорогу! Гец іде! — кричу я знизу.
Георг і Віллі вмить розступаються, щоб дати Германові місце. Він розмахує протезом, як ціпком, і з першого ж разу влучає одного з ватажків. Напасники на мить відскакують назад. Гердіан кидається між них і починає крутитися, витягнувши перед собою протез. Потім перехоплює його вище і роздає удари сталевою кистю.
— Мерщій до нужника! — гукає він. — Я вас прикрию!
Коли Герман починає воювати своїм протезом, то є на що подивитися. Я вже не раз бачив його на полі бою, але для наших ворогів це несподіванка. Якусь мить вони стоять з таким виглядом, ніби побачили самого сатану. Нам цього й треба. Ми прориваємось повз них і мчимо до нужника на Новому ринку. Біжучи, я помічаю, що Герман дає і другому ватажкові ляпаса по роззявленій пащі.
— За нами, Гец! — гукаю я. — Ми прорвалися!
Однак Герман робить ще один захід. Порожній рукав метляється в повітрі — то Герман відчайдушно розмахує куксою, щоб утримати рівновагу. Два молодчики в чоботях, що стоять йому на дорозі, витріщилися на нього з подивом і жахом. Одному дістається в підборіддя, а другий, побачивши, що на нього опускається чорна рука, верещить з переляку і кидається навтіки.
Ми досягаємо гарної чотирикутної споруди з пісковику і укріплюємось на жіночій половині. Тут легше захищатися. В чоловічу половину можна проникнути через вікно і напасти з тилу, а в приміщенні для жінок віконця маленькі і розташовані високо.
Вороги біжать за нами. Тепер їх щонайменше двадцятеро: до них прилучилися ще якісь націсти. Мені видно їхні мундири кольору нечистот. Вони пробують вдертися до нас із того боку, де стою я з Келером. В колотнечі я помічаю, що нам теж іде допомога. За мить я вже бачу, як Різенфельд б’є когось складеним портфелем, у якому, певно, лежать взірці граніту, а Рене де ля Тур, знявши з ноги черевика на високому каблуці, хапає його за носок і теж лаштується встряти в бійку.
Поки я дивлюсь на них, хтось так б'є мене головою в живіт, що мені аж дух перехоплює. Я завзято відбиваюсь, однак не завдаю противникові шкоди. Раптом у мене з'являється якесь дивне почуття: ніби таке вже зі мною було колись. Я машинально піднімаю коліно, чекаючи, що цей бугай знову кинеться на мене. Водночас я бачу найвідраднішу картину, яку тільки можна собі уявити в подібному становищі: через Новий ринок до нас мчить Ліза, як Ніка Самофракійська, поряд з нею Бодо Ледергозе, а за ним весь Союз співаків. У цю ж саму мить бугай знову кидається на мене, і я помічаю, що Різенфельдів портфель, ніби жовтий прапор, опускається донизу. Рене теж блискавично опускає руку, і відразу ж розлягається несамотиве ревіння мого напасника.
— Струнко, свині! — кричить густим генеральським басом Рене де ля Тур.
Дехто з наці мимоволі виструнчується. Тут починає діяти Союз співаків, і ми опиняємось на волі.
Я підводжусь. Зненацька стає дуже тихо. Напасники втекли, потягнувши за собою поранених. Повертається Герман Лоц. Він, як кентавр, кинувся навздогін за ворогом і нагородив залізним ляпасом ще одного наці. Ми легко відбулися. В мене на голові гуля і таке почуття, ніби рука зламана. Насправді вона ціла. Крім того, мене страшенно нудить. Я надто багато випив, щоб удари в живіт так просто минулися. І знову мучить думка, що таке вже зі мною було колись. Але коли?
- Предыдущая
- 81/91
- Следующая
