Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 82

• Предыдущая
• 82/91
• Следующая

— Не завадило б випити по чарці,—кажу я.

— Це можна, — відповідає Бодо Ледергозе. — А зараз ходімо звідси, поки не з'явилась поліція.

В цю мить ми чуємо дзвінкий ляпас і здивовано озираємось. Це Ліза вдарила когось.

— Ах ти ж, п'янюго! — спокійно каже вона. — Отак ти дбаєш про дім і жінку?

— Та годі…— бурмоче темна постать перед нею.

Ліза дає ще одного ляпаса. І тут я раптом починаю розуміти, кого мені нагадували оті удари в живіт. Вацек! Це він стоїть перед нами, якось дивно тримаючись за зад.

— Мій чоловік! — відрекомендовує його Ліза, не звертаючись ні до кого зокрема. — Ось із яким негідником я коротаю вік.

Вацек мовчить. Він весь заюшений кров’ю. Рана на лобі, яку я йому заподіяв, відкрилась знову. Крім того, кров тече ще з маківки.

— Це ви його почастували? — пошепки питаю я Різенфельда. — Портфелем?

Він киває і пильно дивиться на Вацека.

— Що в нього з задом? — питаю я. — Чого він ухопився за нього?

— Оса вкусила, — пояснює Рене де ля Тур, приколюючи довгу шпильку до блакитного капелюшка на своїх кучерях.

— Моє вам шанування! — вклоняюсь я їй і підходжу до Вацека. — Тепер я знаю, хто бив мене головою в живіт! Це така подяка за мою пораду, як краще влаштувати своє життя?

Вацек вирячує на мене очі:

— Це ви? Боже, а я вас не впізнав!

— Він ніколи нікого не впізнає,— глузливо зауважує Ліза.

Вацек має жалюгідний вигляд. Я помічаю, що він справді послухався моєї поради: коротко підстриг свою гриву — щоправда, через це Різенфельдові удари ще краще приставали до нього — і навіть одяг білу сорочку, однак домігся цим тільки того, що кров на ній проступає ще виразніше, ніж на темній. Невдаха!

— Ану додому, п’янице! Додому, розбійнику! — каже Ліза і рушає йти. Вацек слухняно плентає за нею. Самотня пара перетинає Новий ринок. Ми залишаємось на місці. Георг допомагає Лоцові приладнати протез.

— Ходімо, — каже Ледергозе. — В нас у кафе можна ще випити. Своєю компанією!

Ми ще трохи сидимо з Бодо і членами його союзу, потім рушаємо додому. Надворі починає світати. Повз нас пробігає хлопчик з газетами. Різенфельд підкликає його й купує газету. На першій сторінці великими літерами надруковано: «Кінець інфляції! Більйон дорівнює одній марці!».

— Ну? — каже Різенфельд.

Я киваю.

— Хлопці, цілком можливо, що я справді збанкрутував, — заявляє Віллі.— Я ж грав на зниження курсу. — Він занепокоєно зиркає на свій сірий костюм, потім на Рене. — Та бог з ним. Як дісталось, так і спливло. Яке значення мають гроші, правда?

— Дуже велике, — холодно відповідає Рене. — Особливо, коли їх немає.

Ми з Георгом завертаємо на Марієнштрассе.

— Дивно, що Вацекові перепало від мене й Різенфельда, а не від тебе, — кажу я. — Було б природніше, коли б бився з ним ти.

— Може, й природніше, але не справедливіше.

— Не справедливіше? — перепитую я.

— Еге ж. У певному розумінні. Я зараз надто стомлений, щоб пояснювати тобі це. Чоловікам, які вже полисіли, не слід більше битися. Вони повинні філософствувати.

— Тоді на тебе чекає дуже самотнє життя. Скидається на те, що настає час самих бійок.

— Не думаю. Просто скінчився якийсь огидний карнавал. Хіба це не схоже на похмілля після Вальпургієвої ночі? Лопнула величезна мильна булька.

— А далі? — питаю я.

— Далі? Хтось надме ще одну бульку, більшу за цю.

— Може, що й так…

Ми зупиняємось у садку. Поміж хрестами тече білий, як молоко, ранковий туман. На подвір'ї з’являється наймолодша Кнопфова дочка. Вона не виспалась, бо чекала на нас.

— Батько каже, що згоден відпродати вам надгробок за двадцять більйонів.

— Скажіть йому, що ми даємо вісім марок. І то лиш до обіду. Гроші будуть дуже дорогі.

— Що? — питає Кнопф, висовуючись із вікна своєї спальні. Він підслухував нас.

— Вісім марок, пане Кнопф. А після обіду тільки шість. Гроші дорожчають, замість того, щоб знецінюватись. Хто б міг подумати, правда?

— Тоді я краще залишу собі надгробок на віки вічні, трикляті мародери! — хрипить Кнопф і грюкає вікном.

Верденбрюкський клуб поетів дає в світлиці древніх германців «Валгали» прощальний вечір на мою честь. Поети почувають себе неспокійно і вдають, що зворушені. Перший підходить до мене Гунгерман.

— Ти знаєш мої вірші. Ти сам казав, що для тебе вони— одна з найбільших подій у поезії. Більша, ніж вірші Стефана Георге.

Він пильно дивиться на мене. Я такого ніколи не казав. Це говорив колись Бамбус. Гунгерман за це назвав його тоді значнішим за Рільке поетом. Проте я не заперечую співцеві Казанови й Магамета, а лиш очікувально дивлюсь на нього.

— Ну от, — веде далі Гунгерман, однак раптом перескакує на інше. — До речі, звідки в тебе новий костюм?

— Я купив його сьогодні на гонорар із Швейцарії,— із скромністю павича відповідаю я. — Це мій перший новий костюм, відколи я став солдатом його величності. Не якийсь там перешитий військовий мундир, а справжнісінький цивільний костюм. Інфляція ж скінчилася!

— Гонорар із Швейцарії? Отже, тебе вже знають за кордоном? Так, так, — каже Гунгерман, прикро вражений. — Газета надрукувала?

Я киваю. Автор «Казанови» зневажливо махає рукою.

— Я так і думав! Мої твори, звичайно, для щоденного вжитку не придатні. їх можна друкувати щонайменше в солідних літературних журналах. Та я не про те. Я саме хотів сказати, що, на лихо, книжечку моїх віршів три місяці тому видав тут у Верденбрюці Артур Бауер! Просто злочин!

— Тебе присилували це зробити?

— Так, морально. Бауер обдурив мене. Обіцяв зробити велику рекламу, розширити видавництво і видати мої вірші разом з творами Меріке, Гете, Рільке, Стефана Георге і, насамперед, Гельдерліна, однак не дотримав слова.

— Але ж він видав Отто Бамбуса, — зауважую я.

— Бамбус, між нами кажучи, халтурник і епігон, — махає рукою Гунгерман. — Це мені тільки зашкодило. Знаєш, скільки Бауер продав моїх книжок? Не більше ніж п’ятсот примірників.

Я знаю від Бауера, що весь тираж становив двісті п'ятдесят примірників, а продано лиш двадцять вісім, до того ж, дев’ятнадцять із них потай купив сам Гунгерман. І видавати її було присилувано не Гунгермана, а Бауера. Як викладач німецької мови в реальній гімназії, Гунгерман загрожував Артурові, що порекомендує їй постійним постачальником іншого книгаря, якщо він не видасть його віршів.

— Ти працюватимеш тепер у газеті в Берліні,— каже Гунгерман. — А ти, певно, знаєш, що вірність друзям — найблагородніша риса митця.

— Знаю. І найрідкісніша теж.

— Це правда. — Гунгерман витягає з кишені книжечку своїх віршів. — Ось, із присвятою. Напиши про неї в Берліні. І надішли мені два примірники газети. Я за це залишусь тобі вірним тут, у Верденбрюці. А якщо знайдеш доброго видавця, то май на увазі: я готую другу збірку віршів.

— Домовились.

— Я знав, що на тебе можна покластися. — Гунгерман урочисто тисне мені руку. — А ти не маєш наміру щось видавати?

— Ні. Я кидаю писати вірші.

— Як так?

— Хочу трохи зачекати. Треба спочатку поглянути на світ.

— Мудра думка! — авторитетно заявляє Гунгерман. — Коли б інші робили так, замість того, щоб своєю нікчемною базграниною заважати майстрам! — він обводить суворим поглядом кімнату. Я чекаю, що він зараз підморгне мені. Однак він раптом стає напрочуд серйозним. Тепер, коли Гунгерман сподівається здійснити через мене вигідну справу, він раптом втрачає почуття гумору. — Не кажи іншим про нашу угоду, — напучує він мене.

— Нізащо! — запевняю я його й помічаю, що до мене підкрадається Отто Бамбус.

За годину в кишені лежать уже «Голоси тиші» Бамбуса із підлесливою присвятою і надруковані на машинці його екзотичні сонети «Тигриця», які я маю опублікувати в Берліні. Зомерфельд дав мені копію «Книги смерті», написаної білими віршами, інші члени клубу теж дали із десяток своїх творів, а Едуард — рукопис пеана на смерть друга, сто шістдесят вісім рядків, присвячених Валентінові — фронтовому товаришеві й людині. Едуард пише швидко.

• Предыдущая
• 82/91
• Следующая