Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 87

• Предыдущая
• 87/91
• Следующая

А час минав, життя продовжувалося. Ті, хто не залишився лежати у чужій землі і не пустив собі кулю в лоб у пориві відчаю, примушені були якось влаштовуватись, боролись за існування. Але вони це робили поодинці або маленькими жалюгідними групками, і тому то була не боротьба, а лише пристосування до світу післявоєнних хижаків і спекулянтів. Воно відбирало всі сили, всю увагу, всю волю, і вони не помітили, що за ці важкі й голодні роки поруч з ними виросло нове покоління, якому вони так і не встигли по-справ-жньому розтлумачити, наскільки жахлива, злочинна і безглузда війна. А коли навіть і розповідали про це, то так уривчасто, нерівно і туманно, що післявоєнні хлопчаки, з властивою цьому племені жадобою романтики, більше спалахували любов’ю до їхньої холодної мужності і «солдатського братерства», ніж довір’ям до їхньої ненависті.

Зате ті — другі, — які занапастили їх власну юність, не дрімали. Старі самозакохані генерали диктували мемуари, бадьорі літні офіцери вчили хлопчаків марширувати і співати «Wacht am Rhein», а респектабельні державні радники і генеральні директори допомагали збивати докупи «партію пана Гітлера». Так створювались умови для фашизму й нової війни. І вона вибухнула, ще страшніша й кривавіша, ніж її попередниця, і закінчилася — як і слід було чекати — катастрофою, ще жахливішою і трагічнішою… І… все почалося тепер спочатку в Західній Німеччині: генерали знову пишуть мемуари, офіцери муштрують хлопчаків, а державні радники і генеральні директори допомагають відродженню реваншизму.

Правда, нема ще нового Гітлера, але він з'явиться, обов’язково з’явиться, якщо не перешкодити цьому, не зупинити, не запобігти…

Але як? І чи можливо взагалі чомусь перешкодити, щось розумно спрямувати в цьому «збожеволілому світі», який мчить з усе зростаючою швидкістю від катастрофи до катастрофи? Чи не є така алогічна, протиприродна і безглузда повторюваність подій наслідком дії якихось невмолимих законів природи, невідомих нашому слабкому розуму? Що взагалі являє собою навколишній світ? Чи просто хаос, чи точку застосування якихось недоступних для пізнання об’єктивних сил?..

Звичайно, вже самі ці питання свідчать про, так би мовити, «первозданну» філософську наївність Ремарка, про значний вплив на систему його поглядів сучасного ідеалізму і сучасної агностики. Все те, над чим він болісно б’ється, так і не приходячи (як ми побачимо далі) до якогось певного рішення, давно вже з’ясовано марксизмом-ленінізмом. Світові війни, кризи, фашизм — це, безумовно, породження певних закономірностей, в даному випадку — органічних суперечностей капіталістичного загнивання в епоху імперіалізму. Але це не фатальні закони природи, а закони людського суспільства, які втрачають свою силу після усунення певної форми соціальних відносин. Уже зараз вони перестали діяти в межах соціалістичного табору. А щодо світових воєн, то в результаті нового співвідношення сил вони не такі вже абсолютно неминучі й на всьому земному просторі. Але Ремарк цього не бачить і не розуміє — тому такий чорний колір його «Обеліска», така трагічно-гротескна часом атмосфера роману. Але Ремарк хоче, нарешті, побачити й зрозуміти…

Раніше письменник уникав політики і теорії, прагнув залишатися на рівні кругозору свого героя — середнього німця. В «Трьох товаришах», наприклад, він разом з Роббі Локампом усвідомлює світ як ірраціональний хаос («Я підводжу очі до неба бевумного бога, який вигадав життя і смерть, щоб розігнати свою нудьгу») і ставить на цьому крапку. Правда, Равік у «Тріумфальній арці» або Гребер у романі «Час жити і час помирати» роздумують над тим, що їх оточує, значно інтенсивніше, ніж старі ремарківські герої. Проте їхня філософія швидше просто «життєва», їх роздуми — спроба встановити і закріпити моральні норми людської поведінки; у Гребера, до речі, спроба більш чи менш вдала. Але ніколи ще персонажі Ремарка не прагнули з такою наполегливістю пробитись до пізнання основних пружин і важелів буття, як це робить Людвіг Бодмер у «Чорному обеліску».

Коли письменник починає філософствувати, — добре це чи погано, — таке запитання, поставлене безвідносно до чогось, наївне і пусте. Художник не зобов’язаний безпосередньо виступати як професійний мислитель. З другого боку, навіть відмовляючись стати на будь-яку філософську позицію (як той же Ремарк у «Трьох товаришах»), письменник все одно сповідує чиюсь віру — в даному разі, віру агностиків, а частково ірраціоналістів і фаталістів.

Але підійдемо до питання конкретно, і виявиться, що воно аж ніяк не пусте. Ми бачили, як роздуми над історичною долею батьківщини, над об'єктивними шляхами людей свого покоління закономірно й логічно привели Ремарка до спроби з'ясувати собі центральні гносеологічні й сенсуалістські проблеми: усвідомлення необхідності активного втручання в життя примусило замислитись над законами самого життя. Таким чином, філософська насиченість «Чорного обеліска» не є результатом авторського капризу, а наслідком логічного розвитку ідейного задуму роману. Проте, можливо й сам того не помічаючи, Ремарк по суті справи здійснив карколомний стрибок: він перескочив через проблему «людина і суспільство», звернувшись безпосередньо до питання «людина і світ, людина і всесвіт» (постійна помилка всіх ідеалістів і стихійних матеріалістів, якими б щирими вони не були у своїх шуканнях!).

Це надало деяким епізодам роману рис крайньої метафізичної абстрактності (адже безпосередній зв’язок між конкретними спостереженнями й узагальнюючими міркуваннями був втрачений!), це штовхнуло автора до ряду реакційних теоретичних побудов, питома вага яких надзвичайно зросла навіть у порівнянні з колишніми його творами.

Отже, перед нами складна, химерна і суперечлива художня тканина. Надзвичайна для Ремарка політична зіркість, смілива і нещадна тенденційність в оцінці давніх своїх ворогів — мілітаризму й фашизму — сполучається з дивовижним теоретичним безсиллям; жадоба активного діяння наштовхується на опір філософських перепон; щире усвідомлення колишніх помилок поглиблює відчай. Але крізь все це пробивається реалістична правда, і ідейно-естетичні перемоги врешті-решт компенсують гіркоту втрат.

Політична злободенність «Чорного обеліска», роману, який розповідає про минуле, але повернутий в сучасне, лежить, так би мовити, на поверхні. Автор не тільки не приховує, але всіляко підкреслює її.

Так, епілог роману розповідає про долю героїв книги, головним чином, уже після другої світової війни. І це не випадкової письменник відкрито перекидає місток від 1923 до 1933 року. Всі ті, хто процвітав під час інфляції, хто так чи інакше сприяв підготовці реваншу, допомагав утвердженню націзму, і нині стоїть біля керма. Нова республіка забезпечила їм високі оклади і пенсії, щоб вони спокійно могли працювати над її умертвленням.

Такої виразності й чіткості ідейної мети не було в попередніх книгах Ремарка, якщо не рахувати роману «Час жити і час помирати».

Соковитими сатиричними мазками, які нагадують нам про традиції Гейне, Веєрта, Генріха Манна, змальовує Ремарк в «Чорному обеліску» картини розгулу реваншистських пристрастей, показує, як в піни похмурих післявоєнних часів виростав гітлерівський фашизм, батогом і пряником вербуючи собі прихильників.

Він накреслює карикатурні портрети тих «справжніх германців», які нічого не забули і нічого не навчилися: шкуродера Вацека, що сліпо вірить розгнузданій націстській демагогії, тупоголового Генріха Кроля, який народився «стоячи струнко», фельдфебеля Кнопфа, алкоголіка, ката своєї сім’ї.

«Із них, — говорить Ремарк, — і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну».

Особливо цікавий у романі образ Кнопфа: «Це худа людина у фуражці з козирком і з палицею в руці, яка, всупереч овоїй професії й тому, що вона за все життя не прочитала жодної книжки, крім стройового уставу, має вигляд Ніцше». Подібність фельдфебеля до Ніцше символічна, як символічна і сцена, де Кнопф з допомогою палиці «виховує» жінку й дочок (натяк на сумнозвісне висловлювання Ніцше: «Коли я йду до жінки, я беру з собою батіг»). Фельдфебель Кнопф — це ніцшеанський міф про «надлюдину», про «біляву бестію», так би мовити, в дії…

• Предыдущая
• 87/91
• Следующая