Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 88

• Предыдущая
• 88/91
• Следующая

Заслугою Ремарка є те, що він зобразив Кнопфа, Вацека, Кроля не як психологічних феноменів, але як природне породження війни, як жертв пруссацького духу, що його так вперто насаджували і насаджують в кайзерівській, гінденбурзькій, гітлерівській та аденауерів-ській Німеччині. Ремарк добре розуміє, що головну відповідальність несуть не ці людці, а весь юнкерсько-буржуазний лад країни.

Заперечуючи Генріху Кролю, який «поринає в спогади» про «чудові часи» імператора Вільгельма, головний герой роману Людвіг Бодмер стверджує:

«Ми маємо зараз п’ять мільйонів безробітних, інфляцію, і нас переможено тому, що перед цим у нас був обожнюваний вами національний уряд! Тому, що цей уряд, охоплений манією величності, розпочав війну! Тому, що він цю війну програв! Тому, що той уряд складався з ваших улюблених бовдурів і опудал у мундирах! І не повертати їх треба, щоб поліпшити справу, а, навпаки, пильнувати, аби вони не повернулися, тому що вони знову втягнуть нас у війну».

Так само ясно уявляє собі Ремарк і соціально-економічну природу інфляції:

«Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безнадійних злиднях, а інша — купається в непевному багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить».

Інфляція відіграє надзвичайно важливу ідейно-композиційну роль у романі. Це ніби той базис, той фон, який визначає вчинки і долю героїв, символізує безглуздість, майже фантастичну нереальність їхнього сьогоднішнього існування. Вона — вкрай загострена нерозумність капіталістичного буття. Шалено підскакує курс долара. (На початку роману Людвіг прикурює від папірця вартістю в десять марок, наприкінці книги він легко міг би дозволити собі те ж саме з мільйонною купюрою). Багатства розпливаються, як вода. Слабкі, безсилі, беззахисні вішаються, отруюються газом, кидаються у річку. Інші наживаються на їх трагедії, роз’їжджають у червоних автомобілях, просаджують мільярди в нічних кабаре. Весь людський душевний бруд — байдужість, жорстокість, підлість — випливають назовні.

В «Чорному обеліску» Ремарк з особливою непримиренністю викриває лицемірність буржуазної моралі, таврує пошлість бюргерства, знущається з його боягузливої слухняності, з його пристрасті до форм, зборищ спілок — від хорових до солдатських.

Знаменне також і непримиренне ставлення Ремарка до антигуманістичного декадентського мистецтва. Художник глузує з манірних, епігонствуючих версифікаторів з верденбрюкського «клубу поетів», з їх далекої від життя писанини — цієї протиприродної покручі «космічної скорботи» і жалюгідного провінціалізму.

Але особливо цікаво спостерігати, як Ремарк одну за одною дезавуїрує тут свої власні старі ілюзії.

«Фронтове товаришування» було основною чеснотою героїв «На Західному фронті без змін», у «Поверненні» вони трагічно переживають його післявоєнне руйнування; Локамп, Ленц, Кестер («Три товариші») проносять міцну чоловічу дружбу крізь всі випробування. Проте Равік і Гребер уже самотні в своїх шуканнях. В «Чорному обеліску» письменник знову повертається до теми «солдатського братерства», але уже з іншого боку. І у Людвіга Бодмера є фронтовий друг — Георг Кроль, — заради якого він готовий вступити в смертельну сутичку з роз’ярілим шкуродером. Проте «фронтового товаришування» в тому дещо лубочно-ідилічному вигляді, в якому воно зображувалось у його ранніх творах, тут нема і сліду. Ресторатор Кноблох ненавидить Валентіна, який колись врятував йому життя на фронті, бо «старий товариш» скористався з необережної обіцянки годувати й поїти його до самої смерті. «Солдатське братерство» осмислюється в «Чорному обеліску» як вигадка тих, хто в своїх злочинних цілях прагне ідеалізувати війну:

«Спогади про війну й почуття фронтової дружби, яке було майже в кожного колишнього солдата, Волькенштейн (той самий майор, про якого згадувалося на початку статті. — Д. 3.) спритно підмінив гордістю за війну».

Колись Ремарк (хоча він і був пацифістом) зробив свій внесок у створення «культу» німецького солдата. В романі «На Західному фронті без змін» можна зустріти такі місця:

«Ми не переможені, бо як солдати ми досвідченіші й кращі; ми просто розчавлені і відтиснуті назад переважаючими силами противника».

У «Поверненні» Віллі Гомайєр, той самий рудий Віллі, що зустрічається і на сторінках «Чорного обеліска» (перехід персонажів з роману в роман дуже характерний для манери Ремарка), говорить новобранцям, які намагаються на вулицях революційного Берліна зірвати погони з лейтенанта Брейєра:

«Ви бажаєте стати людьми, але ж ви навіть ще й не солдати».

Незважаючи на всю ненависть раннього Ремарка до імперіалістичної війни, вона здавалась йому в той же час і своєрідною суворою школою життя, засобом виховання справжніх чоловічих добро-чесностей. В тому ж «Поверненні» фронт явно вигравав від порівняння з «м’якотілим» і «розбещеним» тилом: «У нас на фронті цінувалася людина, а не її професія»; «Ех, на фронті куди простіше було: живий, значить все добре»; «Там панувала грубість, грубість, але зате й щирість»; «Краще б нам не повертатися з фронту, там ми були принаймні разом», — такими й подібними сентенціями насичений весь роман.

Нині письменник не тільки не поділяє цієї точки зору, але й відверто полемізує з своїми власними старими помилками, заодно оголюючи і їх причини:

«Війна, яку майже всі солдати 1918 року ненавиділи, для тих, хто щасливо уцілів, поступово стала цікавою пригодою в їхньому житті. Вони повернулися до буденного життя, яке, коли вони ще сиділи в окопах і проклинали війну, ввижалось їм справжнім раєм. Тепер воно знову стало тільки буденним життям — з турботами й неприємностями, а війна здається чимось невиравним, далеким, пережитим, її, всупереч їхній волі і майже без їхньої участі, Переосмислено, підроблено, підмальовано. Масове вбивство обернулось на пригоду…»

Ремарку знадобився досвід понад тридцяти років, щоб зрозуміти все це!

Антимілітаристська, антифашистська та й у цілому антибуржуазна спрямованість розглянутих вище; сторін і аспектів роману «Чорний обеліск», природно, не могла викликати захоплення у тих літературознавців і критиків, які присвятили себе захисту «священних підвалин західного світу». Рецензія Річарда Планта, що з’явилася у квітневому номері американського журналу «Сатердей ревю» за 1957 р., дає роману, на перший погляд, начебто позитивну оцінку: «одна з кращих книг Ремарка…», «автор талановитий» і т. д. і т. п. Проте рецензія повністю заперечує епілог за його нібито «художню неповноцінність» (насправді ж критикові, звичайно, не подобається, що автор так відверто ставить гам всі крапки над «і»). Потім йдуть різні «дрібні» причіпки: Ремарк старомодний, у романі відсутня центральна тема і чіткий сюжет; гротескні сцени переважають над трагічними, а любовні епізоди написані швидше в традиції Рабле, ніж Мопассана (обвинувачення надто вже дивне й несподіване!).

Проте ознайомлення з рецензією німецького колеги Р. Планта («Вельт унд ворт», № 2 за 1937 р.) дещо прояснює картину. Цей критик — Гельмут Гюнтер — майже розкриває свої карти. Ремарк, за його твердженням, не знає німецького життя, бо вже понад двадцять років не живе на своїй батьківщині. Правда, часи інфляції, зображенню яких присвячений роман, він спостерігав безпосередньо, «проте таку значну тему, як все ще не відкрита (?) Веймарська республіка (всесвітньовідомі книги Томаса і Генріха Маннів, Зегерс, Фаллади, Фейхтвангера, Леонгарда Франка, отже, не беруться до уваги!), неможливо створювати засобами двадцятих років і в стилі карикатур з «Сімпліціссімуса»[10]! Ремарк же, як запевняє читача Г. Гюнтер, рішуче не бажає старіти: він все ще ненавидить «вільгельмінізм». «Але вільгельмінізм, — продовжує критик, — нині так само мало актуальний, як, скажімо, брехливий ура-патріотизм. Ці речі, явища після 1918 року, можна змальовувати лише з історичної дистанції, а не з пафосом і цинізмом людини, яка все ще їх переживає».

• Предыдущая
• 88/91
• Следующая