Бранці мороку - Шевченко Наталка - Страница 23

• Предыдущая
• 23/43
• Следующая

14. / Аліна / Межа

Вперше на новому місці я лягла спати окремо від Михайла.

Промучившись біля нього дві години, я не витримала і підвелася, спустивши на підлогу важкі, наче свинцем налиті ноги. Поруч, мов у гарячці, метався мій чоловік. Він то стогнав, як тяжко поранений, то скрикував, то бурмотів щось схвальне, але нерозбірливе, і відштовхував мене, коли я намагалася обійняти його, щоб якось утихомирити. Врешті-решт він знавісніло замахав руками, вигнувся дугою і захрипів, а коли я вирішила плюнути на всі його люб’язні застереження типу «спробуй тільки розбудити мене», і нахилилася над ним саме з цією ціллю, він ухопив долонями повітря біля мене так, неначе стискав чиюсь невидиму шию. Я готова була закластися, що там, уві сні, він когось душив і, судячи з його перекошених якоюсь здичавілою насолодою рис, отримував від цього неабияке задоволення. Від його вигляду мене зморозило. Нічник, котрий я увімкнула, щойно Михась почав стогнати, спотворював його й без того змінене лице химерною грою тіней. І щось у цьому обличчі, яке здалося мені зовсім незнайомим, змусило всерйоз поставитись до попередження не чіпати його. Я підняла свій халат, що валявся чомусь на підлозі, накинула його на плечі і, забувши про капці, вийшла геть. Ляжу у другій спальні, подумалося мені. Ми жартома називали її гостьовою — коли Михайло ще міг жартувати. Там стояв старенький підлітковий диван, куплений у Кардашеві за три з половиною копійки, але вміщалася я на ньому без проблем.

За подушку мені правила власна рука, вкритися довелося халатом, але заснула я на диво швидко. Мабуть, нерви не витримали і вимкнули увесь неслухняний організм для більш ніж заслуженого відпочинку. Сон був глибоким, схожим на темне небо, у якому мерехтять дивовижні вогники, і що змусило мене прокинутися, я й досі не знаю. Себто не знаю, що саме змусило мене прокинутися. Але коли я відкрила очі, темрява панувала не тільки навколо мене, а ще й над головою. Складалося враження, що тутешня стеля зненацька почорніла і суттєво знизила місце свого розташування. Все ще кліпаючи сонними очима, я різко підвелася... і з розмаху вдарилася об якусь деревину. Все ще не тямлячи, що коїться, я механічно відкинулася на спину... і виявила, що під головою маю подушку у велюровій пошиванці, а мої ноги звисають за бильце ліжка так, ніби вони виросли. Або ліжко усохло. Та й саме воно більше нічим не нагадувало диван. У кімнаті трохи розвиднилося, схоже, розійшлися хмари на небі, і в скупому місячному сяйві я нарешті побачила те, що вже й так зрозуміла. Я лежала на нижньому ярусі дитячого двоярусного ліжка. А там, нагорі, щось попискувало і шаруділо. Наче миша, дуже велика миша, крутилася над шкоринкою хліба. Я зойкнула, і шарудіння вмить стихло. Не встигла я полегшено перевести подих і запевнити себе, що все це сон, не більше, як згори на мене щось капнуло. Щось гаряче і густе. Сльози. Там хтось плакав, а сльози бувають гарячими. Чи мені цього не знати?.. Але густими... такими густими вони не бувають ніколи.

Я зробила ще одну спробу підвестися і не змогла. Все, на що мене вистачило — це повернути голову і побачити їх. Це були діти. Тіні дітей. Четверо хлопчаків, усі одного віку, років семи на вигляд, і двоє дівчаток. Вони мовчки, в один ряд, немов вервечкою рівняні, стояли біля ліжка і пильно дивилися на мене. А я так само пильно витріщилася на них, не в змозі навіть поворухнути мов задубілим язиком. Я спозирала ці тіні, а вони — мене, але коли одна з них — здається, це був хлопчик — простягнула до мене долоньку з обрубаними до половини пальчиками і щось співчутливо забулькала, тиша в кімнаті і в моїй голові хруснула й переломилася, мов горіхова шкаралупка.

І я закричала не своїм голосом.

На другому ярусі сталося пожвавлення, і за мить з нього зістрибнула ще одна тінь. Я не почула звуку приземлення — може, тому, що все ще кричала, але якимсь краєчком згасаючої свідомості відзначила, що ця дитина... ця дівчинка, схоже, більш повнокровна, аніж її супутники. Її я бачила... виразніше? Чіткіше? Та я бажала в цю мить тільки одного — не бачити нічого взагалі. Але милосердне небо чомусь не відбирало в мене тями, і все, що відбувалося далі, я бачила так добре, як тільки могла.

Діти зійшлися докупи і про щось жваво заговорили, активно жестикулючи. Я не чула слів, лише шурхотіння, схоже на шелест листя у вітряний день. Ось котрийсь з малюків похитав заперечливо головою, навіщось підтримуючи рукою потилицю. Ось другий, що досі стояв рівно, заточився, і я помітила, що у нього бракує стопи. Його підтримала сусідка, дівчинка з відтятою до ліктя рукою — вона підставила йому плече. Я більше не кричала, бо захрипла, і тільки зойкала, прикриваючи долонею серце, що калатало, як дзвін на пожежу. Нарешті те дівча, що зістрибнуло згори, повернулося до мене й урочисто повідомило:

—... Ти йому заважаєш ...Він не може впоратися з тобою, і це його бісить.

Дивний це був голос — він тремтів і зривався, так, ніби вона довго плакала і замовкла лише від безсилля, та водночас він звучав спокійно і переконливо. Настільки, що я теж спромоглася у відповідь на ціле слово:

— Хто?

— ...Твоя віра лякає його

— Я ні у що не вірю.

— ...Хіба? А у це?

Перед моїм внутрішнім зором, немов на екрані телевізора, за якусь мить промайнуло все, безжально запхане у комірчину підсвідомості під грифом «Нездійсненні мрії». Ось дівчинка років трьох, золотокоса, як мама, із татовими очима, шепеляво співає пісеньку про їжачка. Ось вона, трохи старша, у білому фартушку, пов’язаному на темно-синю шкільну сукенку, йде в перший клас, тримаючи за руки Михася і мене. За плечима у неї ранець — так корисніше для осанки, а на голові — білі стрічки. Ось вона ж, у весільній сукні, віддає шанобливий поклін своїм батькам за любов і турботу, а поруч із нею чоловік, чийого лиця я не бачу, бо він також кланяється, але знаю — він гарний, чемний і розумний, бо лише такий вартий моєї принцеси... Я не помітила, що плачу, але почула свій глухий, придушений голос:

— Цього ніколи не буде.

— ...Не буде, якщо ти лишишся тут ...Тоді для вас обох усе скінчиться ...Він не має влади над тобою, але Михайло належить йому ...їдь до Києва ...їдь додому ...Щоб не стало гірше

— Я не полишу Михайла тут.

Дівчинка печально опустила повіки.

— ...Вперта, як він і казав ...він постійно це повторює ...що ще має трапитись, щоб ти зрозуміла ...поглянь на нас ...на нас усіх ...подивися, що він із нами зробив

Я звела неслухняні очі, що так і заплющувалися самі по собі, і знову глянула на тіні дітлахів. Вони здавалися живими, та щось у них — і в мені — аж волало про смерть. Понівечені малюки — що може бути страшніше для матері, яка втратила власну дитину? Я вбирала позирком кожну постать, і кров у моїх жилах ставала крижаною. Я відчувала це і відчувала їхній біль. Біль кожного з цих янголят. Мовчки, без жодного слова, вони простягали до мене скалічені рученята, випинали розпороті животики, підстрибували на кістках позбавлених плоті ніг... Моє тіло вібрувало в такт їхнім рухам і так боліло, немов хтось загнав мені під шкіру тисячі іржавих рибальських гачків і тепер витягував їх, повільно, монотонно, але — усі разом. А дівчинка не вгавала, і на її голос, що тепер був якимось зовсім не дитячим, так само як і речі, про які вона казала, тепер накладався біль, як шовкова стрічка на рану.

— ...Ти мусиш зрозуміти ...Це не втеча, це відступ ...я їла себе, чуєш?... я прокусила собі руку і пила власну кров, бо помирала від спраги ...я померла від спраги, бо мене знудило, а кров усе не зупинялася ...вона все текла і текла із рани, доки все навколо не стало червоним ...ось, — вона підняла руки так, щоб я бачила її зап’ястки, і я побачила їх — тоненькі, як лозина, такі зворушливо ніжні, із багряними борознами від зубів, укриті плямами крові, що запеклася надто пізно... чи вчасно?

— ...Не плач ...цим не зарадиш ...Краще їдь звідси, доки й ти не стала його ...Просто зранку ...А зараз спи ...Сили тобі знадобляться

• Предыдущая
• 23/43
• Следующая