Бранці мороку - Шевченко Наталка - Страница 24

• Предыдущая
• 24/43
• Следующая

І перш ніж я встигла зібрати думки докупи, маленька долоня дівчинки нависла над моїм лобом.

Я не пам’ятаю, як діти зникли, значить, все ж таки заснула, хоча тоді, коли вони стояли біля ліжка, думала, що тепер не зможу спати як мінімум кілька днів. Але відпочити не вдалося — здавалося, що хтось намагається прорватися до мого сну, на передній план постійно лізли якісь тривожні образи, а особливо не давав спокою сповнений ненависті анонімний погляд, що витріщався на мене, аж допоки я не отямилася о дев’ятій ранку. Отямилася геть знесилена. І першим ділом почала згадувати, що ж зі мною було цієї ночі.

Найперше — я знову опинилася на тому ж диванчику, на який лягла увечері. Ніякого двоярусного ліжка, ніяких подушок. Ніщо не свідчило про те, що моя пригода дійсно мала місце — окрім спогадів, звісно. У моїй голові все було надзвичайно реальним. Але чи було це насправді?

Якби не попередні аномалії з клавіатурою і пурхаючими книжками, я б сказала, що ні. А зараз...

Зараз думання давалося мені надзвичайно важко. Я вирішила, що маю прийняти ванну з ароматичною пінкою — у місті це часто приводило мене до тями. Але перед цим я вирішила зателефонувати єдиній (як виявилося) людині, з якою могла б поділитися цими екстраординарними подіями без ризику виглядати ненормальною.

Валерія зняла слухавку після третього гудка. Я було зраділа, що застала її вдома, і ледь не застогнала від досади, зрозумівши, що нарвалася на автовідповідач.

— Привіт. Ви набрали самі знаєте який номер. І якщо ви хочете дізнатися те, чого знати не варто, то я б вам не радила, проте ви потрапили куди слід. Це буде коштувати недорого, але в грошах. Якщо ви слухаєте це повідомлення, значить, я зайнята. Залишіть свій телефон, і я вам передзвоню. І приберіть ваших дітей від наших голубих екранів.

— Валері, це я, — промовила я квапливо і озирнулася на двері — чи не стоїть у них Михайло. — Ти терміново мені потрібна. Якщо...

У трубці знову щось клацнуло, і задихана Лера гукнула мені у вухо:

— Хуаніта Уайлдер! Та це ж сама Хуаніта! Який сюрприз! Сто років тебе не чула!

Відтоді, як на екрани вийшов незабутній «Роман з каменем», котрий практично співпав з початком моєї письменницької кар’єри, дорогенька подруга ніколи не віталася зі мною інакше. А з того часу, як ми з Михасем купили дім у селі, вона ще деколи називала мене селянкою.

— Ну, як справи, селянко? Як там ідилія удвох, не розжижена цим сучім містом? Міцнішає не щоднини — щогодини?

— Щось таке, — пробурмотіла я, відчуваючи, що плачу. — Леро, я у справі. Є проблема...

— Грім у раю?

— Вірніше, декілька проблем. — Двадцять років справжньої дружби дозволяли не виписувати кола, передбачені етикетом, і відразу взяти слона за хобот. — У моєму домі щось відбувається.

— Що саме? Шалена оргія і танці? Я підписуюсь на другу частину — для першої, на жаль, застара. Хоча, якщо добре подумати...

— Леро, ти можеш хоч на дві хвилини вийти з образу розбитної відьми і послухати, що я кажу?

— Не кричи, я в кімнаті не сама. Ти лякаєш мого клієнта.

— Ну так введи його у глибокий транс.

— Я краще вийду на кухню.

Вихід на кухню тривав добру хвилину, але врешті-решт Лера змінила дислокацію, вмостилася, судячи зі звуків, що долітали до мене, на табуретці, наказала синові не запинати хусткою кота і промовила:

— Давай, сповідуйся.

— У мене в будинку завівся полтергейст.

— І від чого він завівся? Його збуджує твоє оголене тіло?

— ВАЛЕРІЄ!!!

У трубці запанувала тиша.

— Тобто ти серйозно?

— Ні, трясця твоїй мамі! Я стою тут, щомиті озираючись на двері, і тремчу, як осиковий лист, аби лиш пожартувати з тобою!

— Маму не чіпай, — заступилася Лера за рідню. — Вона не винна, що в неї така донька. А тепер викладай усе, як воно було, від початку до кінця.

Я виконала наказ. Вислухавши сильно сконцентровану версію всього, що сталося зі мною з часу переїзду, Валерія похмуро сказала:

— Ну ти і вляпалася, подружко.

— Дякую за мудрість. Це думка фахівця?

— У таких питаннях із мене фахівець, як із євнуха запліднювач, і тобі це відомо. Розкласти карти чи викачати яйцем переляк я можу, але й тільки. Я роблю це радше для забави, ти ж знаєш. Ну плюс трохи легких грошенят. А у тебе випадок клінічний. Що каже Михайло?

— Що я здуріла. Ти теж так думаєш?

— Ні. Якщо ти не здуріла, втративши дитину, то зараз і подавно не збожеволієш. А твого чоловіка точно не завадить яйцем викачати. Його власним. Боляче, зате ефективно.

— Боюся, потрібні інші методи, — сумно відказала я.

— Гадаєш? І які ж? Ні, не кажи, це вже занадто. Може, на перший раз обмежишся обрізанням?

Проти волі я хихикнула.

— Леро, ти нестерпна. Мені потрібен спеціаліст.

— Якого профілю?

— Найширшого. Потрібна людина, яка не тільки щось тямить у всіх цих барабашках, але й здатна виганяти їх. Або приборкувати. Зможеш допомогти?

Хвилину в слухавці лунало задумливе мурмотіння.

— Є дехто на прикметі, — відповіла подруга зрештою. — Щоправда, ширину профілю не гарантую, не знаючи напевно, в чому там у тебе справа, але у контактуванні з потойбічними зайдами вона справжній професіонал.

— Вона? Це жінка?

— Еге ж. Тільки не з цих штампованих на численні прохання невідомо кого Марф-Парасок-Гюльчатаїв у третьому коліні, які зцілюють геморой прикладанням їх газетної фотографії і відкривають грошові канали собі в кишеню. Вона спеціаліст старої школи, підпільно займалася цим ще перед розпадом Радянського Союзу, коли були найбільші сплески активності різної паранормальщини.

— Що ж... Беремо, — непевно відказала я. — Поговори з нею.

— Я подивлюся, що можна зробити. Зателефонуй мені завтра, гаразд?

— Домовилися. До того ж, днями я планую бути в Києві.

Валерія присвиснула.

— Отже, все ще гірше, ніж я подумала.

— Так.

— Гаразд. Я, до речі, переїхала. Тому, якщо надумаєш нагрянути до мене без попередження, запам’ятай: виходиш на метро «Нивки», шукаєш череду шістдесят восьмих маршруток, підходиш до першої-ліпшої і питаєш: «Це автобус на Картахену?».

Я розсміялася. Це був мій перший сміх за... бозна за скільки часу.

— Леро, я тебе обожнюю.

— Ну так. Усі мене обожнюють, привілеї професії. Подзвони, як приїдеш, о’кей? А зараз мушу йти. Клієнт у двері грюкає. Прийшов приворожити якусь дівицю, і хоча, якщо тебе цікавить моя думка, та дівиця не варта й воску з гривневої свічки, яку я запалила згідно з ритуалом, він від неї просто слиною сходить — не від свічки, ясна річ. Що ти візьмеш із закоханих! Лі, — подруга трохи помовчала, — я ту жіночку тобі з дна моря дістану. Я не полишу тебе в біді.

Розмова з Валерією подіяла на мене суто позитивно, принаймні я знайшла в собі сили зварити кави. Приготування сніданку вирішила відкласти, доки не прийму ванну, тим більше що Михайла у будинку я не зауважила, мабуть, знову порається в гаражі. У будь-якому випадку, півгодини почекає. В такому стані, як зараз, я здатна хіба що на глевкі млинці, а вони б не додали нічого корисного нашим і без того складним стосункам. Особисто я після нічного візиту пошматованих дітей взагалі не могла думати про їжу, і навряд чи апетит прокинеться хоча б до вечора.

Поки у ванну набиралася гаряча вода, я сьорбала каву на веранді й ще раз прораховувала обраний варіант дій. Як не крути, іншого виходу немає — мені доведеться поїхати до Києва. Інакше все погіршуватиметься доти, доки не сягне якоїсь критичної межі, і... Я не знала, на що може бути здатний Михайло зараз. Чи багато залишилося в ньому від нього самого і який відсоток того... іншого. Як це назвати? Одержимість? Можливо. Терміни не мають значення, результат незмінний — мій Михайло тепер лише зовнішністю нагадував мого Михайла. Чи це був чийсь вплив зовні, чи щось руйнівне оселилося в нього всередині, я не знала й не могла знати. Але це мав знати спеціаліст, і я сподівалася, що Валерія не підведе.

• Предыдущая
• 24/43
• Следующая