Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 11

• Предыдущая
• 11/97
• Следующая

Я спробувала заспокоїтися й узяти під контроль власні почуття. Що найгірше може трапитися? Я затремтіла. Це зовсім не правильне запитання. Мені було важко дихати.

Гаразд , подумала я знову, що найгірше я зможу пережити? Мені не сподобалося це запитання. Але я згадала про варіанти, які обдумувала сьогодні.

Триматися якомога далі від сім’ї Едварда. Звісно, він не сподіватиметься, що й Аліса потрапить під це правило. Але якщо Джаспер не може себе контролювати, то мені доведеться бути з нею менше часу. Я кивнула сама до себе – це я переживу.

Або поїхати звідси. Можливо, Едвард не захоче чекати до закінчення навчального року, можливо, ми поїдемо просто зараз.

Переді мною на столі, там, де я їх і залишила, – мої подарунки від Чарлі та Рене, камера, яку я так і не використала в Калленів, поруч альбом. Я торкнулася симпатичної обкладинки альбому, який мені подарувала мати, і зітхнула, думаючи про Рене. Хоч ми й жили зараз нарізно, від цього мені не ставало легше на думку про можливу розлуку в майбутньому. Та й Чарлі почуватиметься покинутим, зрадженим. Обом їм буде боляче…

Але ж ми повернулися б, правда? Звісно, ми б їх провідували, чи не так?

Я не була впевнена щодо відповіді на ці запитання.

Я притулилася щокою до коліна, дивлячись на матеріальні прояви батьківської любові. Я знала, що дорога, яку я обрала, важка. І все-таки я думала про найгірший можливий сценарій – найгірший із тих, який я зможу пережити.

Я знову торкнулася альбому і розгорнула його. Маленькі металеві кутики були уже на місці, готові закріпити першу фотографію. Це була не така уже й погана ідея – записувати сюди своє життя. Я відчувала дивне бажання почати негайно. Можливо, мені не варто було проводити у Форксі так багато часу.

Я гралася з ремінцем камери, роздумуючи над першою фотографією. Чи побачу я там щось схоже на оригінал? Я сумнівалася в цьому. Проте, здавалося, Едварда не турбувало те, що фотографія виявиться порожньою. Я усміхнулася сама до себе, думаючи про його безтурботний сміх учора ввечері. Я перестала сміятися. Та к багато чого змінилося, і так несподівано. Мені запаморочилося в голові, наче я стояла на краю глибокої прірви.

Я більше не хотіла про це думати. Я взяла фотоапарат і пішла нагору.

За останні сімнадцять років, відтоді як мати жила тут, моя кімната майже не змінилася. Стіни залишилися блакитними, на вікнах висіли пожовклі ажурні фіранки. Було ліжко, більше схоже на колиску, зверху лежав зібганий плед – подарунок моєї бабусі.

Незважаючи на це, я сфотографувала свою кімнату. Того вечора я не могла робити нічого іншого: надворі було дуже темно – і дивне відчуття робилося дедалі сильнішим. Я хотіла зазнимкувати Форкс, перш ніж покину його.

Наближалися переміни. Я це відчувала. Не зовсім радісна перспектива, а особливо коли життя почало налагоджуватися.

Я спустилася вниз із камерою в руці, намагаючись не звертати уваги на нервове бурчання в животі, думаючи про дивну відчуженість, яку я бачила в очах Едварда. Можливо, він турбувався, що я засмучуся, коли він попросить мене поїхати з ним. Я хотіла, щоб він запропонував це сам, без будь-якого натяку з мого боку. І я буду готова, коли він запитає.

Я тримала камеру напоготові, насторожено визираючи з-за рогу. Я була впевнена, що мені не вдасться сфотографувати Едварда непомітно, але він не дивився. Я відчула ледь вловиму дрож, наче в моєму животі заворушилося щось холодне; я проігнорувала це відчуття і зробила фотографію.

Тато й Едвард обоє подивилися на мене. Чарлі насупився. Обличчя Едварда було порожнє, без емоцій.

– Що ти робиш, Белло? – пробурмотів Чарлі.

– Ну, чого ти? – вдала я, що усміхаюся, сідаючи на підлогу навпроти канапи, на якій простягнувся Чарлі. – Ти ж знаєш, що скоро подзвонить мама і запитає, чи я користуюся своїми подарунками. Тож варто почати, щоб не ображати її почуттів.

– Чому ти фотографуєш мене? – буркнув він.

– Тому що ти такий гарний, – відповіла я легковажно. – Й оскільки ти купив фотоапарат, ти просто зобов’язаний теж мені позувати.

Він щось нерозбірливо пробурмотів.

– Гей, Едварде, – сказала я безтурботно. – Сфотографуй нас із татом. Я кинула йому камеру, уникаючи зустрітися з ним очима, і стала навколішки біля канапи поряд з обличчям Чарлі. Чарлі важко зітхнув.

– Усміхнися, Белло, – пробурмотів Едвард. Я весело усміхнулася, і камера клацнула.

– Тепер давайте я сфотографую вас, діточки, – запропонував Чарлі. Я знала, що він просто намагається відвести від себе камеру.

Едвард підвівся і кинув йому камеру.

Я підійшла і стала біля Едварда, поза видалася мені дуже формальною і дивною. Він поклав одну руку мені на плече, а я міцно обняла його за талію. Я так хотіла подивитися йому в лице, але мені було страшно.

– Усміхайся, Белло, – знову нагадав мені Чарлі.

Я глибоко вдихнула й усміхнулася. Спалах камери осліпив мене.

– Достатньо фотографій на сьогодні, – сказав Чарлі, тоді засунув камеру у щілину між подушками й накрив згори. – Не варто використовувати всю плівку зразу.

Едвард зняв руку з мого плеча і кумедно викрутився з моїх обіймів. Він знову сів у крісло.

Якусь мить я вагалась, а тоді знов сіла навпроти канапи. Раптом мені стало так страшно, що в мене затрусилися руки. Я притиснула їх до живота, намагаючись приховати дрож, сперлася підборіддям на коліна й утупилася в екран телевізора.

Коли передача закінчилася, я не зрушила з місця. Краєчком ока я помітила, що Едвард підвівся.

– Мені час уже йти додому, – сказав він. Чарлі не відривав очей від реклами:

– Побачимося.

Я незграбно звелася з підлоги – ноги задерев’яніли від нерухомої пози – і пішла за Едвардом до дверей. Він прямував просто до своєї машини.

– Ти залишишся? – спитала я невпевнено. Я очікувала такої відповіді, тож вона не заподіяла мені болю.

– Не сьогодні. Я навіть не спитала чому. Він сів у машину і поїхав, поки я нерухомо стояла у дверях.

Я навіть не помітила, що падав дощ. Чекала сама не знаю чого, аж поки позаду не відчинилися двері.

– Що ти робиш, Белло? – запитав Чарлі та здивовано подивився на мене, самотню і мокру.

– Нічого, – я розвернулася і попленталася назад у дім. Ніч тягнулася невимовно довго, а я зовсім не відпочила.

Я встала, щойно за вікном зайнявся світанок. Автоматично одягнулася в школу, чекаючи, щоб небо прояснилося. Доївши тарілку каші, я вирішила, що вже достатньо ясно для фотографій. Я зробила один знімок свого пікапа, потім сфотографувала фасад будинку. Тоді обернулася і клацнула кілька разів ліс за хатою Чарлі. Дивно, але зараз він не здавався мені зловісним. Я усвідомила, що сумуватиму за всім цим – за зеленню, містичними деревами, відчуттям того, що час тут зупинився. За всім.

Перш ніж піти, я поклала камеру в шкільну сумку. Я намагалася зосередитися на своєму новому плані, оскільки не сподівалася, що Едвард за ніч щось придумав.

Окрім страху, я почала відчувати нетерпіння. Скільки так може тривати?

Це тривало увесь ранок. Едвард мовчки ішов поряд, здається, навіть не помічаючи мене. Я спробувала зосередитися на уроках, але навіть англійська мова не змогла заволодіти моєю увагою. Містеру Берті довелося повторити своє запитання про леді Капулетті двічі, перш ніж я втямила, що він звертається до мене. Едвард пошепки підказав мені правильну відповідь і знову почав ігнорувати мене.

Під час ланчу гра в мовчанку продовжувалася. Я відчувала, що зараз просто-таки закричу, тож перехилилася через невидиму лінію й заговорила до Джесики:

– Гей, Джес?

– Що таке, Белло?

– Можеш зробити мені послугу? – сказала я, потягнувшись до своєї сумки. – Моя мама хоче, щоб я зробила кілька фотографій своїх друзів для альбому. Можеш сфотографувати всіх нас?

Я простягнула їй камеру.

– Звісно, – сказала вона, усміхаючись, і швиденько повернулася до Майка, щоб встигнути сфотографувати його з повним ротом.

Далі все було так, як я й очікувала. Я спостерігала, як друзі передають камеру по колу, сміючись, і бавлячись, і скаржачись на те, якими вони потрапили в кадр. Це було якось по-дитячому. Можливо, сьогодні у мене не було настрою для нормальної людської поведінки.

• Предыдущая
• 11/97
• Следующая