Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 12

• Предыдущая
• 12/97
• Следующая

– Ой, – мовила Джесика, вибачаючись, і простягнула мені камеру. – Здається, ми використали всю плівку.

– Все нормально. Здається, у мене вже є фотографії усіх, кого я хотіла.

Після занять Едвард мовчки провів мене до стоянки. Мені знову треба було на роботу, і цього разу я була рада. Час, який він проводив зі мною, не пішов йому на користь; можливо, час, який він проведе на самоті, все виправить.

Перед роботою я здала плівку на проявку і дорогою назад забрала готові фотографії. Вдома я поспіхом привіталася з Чарлі, взяла на кухні шоколадний батончик і поквапилася до своєї кімнати з великим конвертом фотографій під пахвою.

Я сіла в центрі ліжка і з настороженою цікавістю відкрила конверт. Смішно, але я досі думала, що перша фотографія виявиться порожньою.

Витягнувши її, я гучно зітхнула. Едвард дивився на мене такими ж прекрасними очима, як у реальності. Його погляд був такий теплий, я так скучила за ним за кілька останніх днів! Було якось дивно, що хтось може виглядати так… так… що неможливо описати. Не вистачило б і тисячі слів.

Я швидко переглянула решту фотографій і, вибравши три з них, поскладала їх одну біля одної.

Першою була фотографія Едварда на кухні, його теплі очі зворушували своєю прихованою веселістю. На другій були Едвард та Чарлі перед телевізором. Вираз Едвардового обличчя сильно відрізнявся. Тут його погляд був обережним, якимсь стриманим. Едвард був таким прекрасним, що аж дух перехоплювало, проте обличчя було холоднішим, більше схожим на скульптуру, аніж на живу істоту.

На останній фотографії був Едвард, я незграбно стояла біля нього. Обличчя Едварда було таке ж саме холодне й схоже на статую. Та мене у фотографії турбувало не це. Ми вельми відрізнялися одне від одного, і цей контраст завдавав мені болю. Едвард був схожим на бога. Я ж була дуже посередня, навіть на людські мірки. Я з відразою перевернула фотографію.

Замість того, щоб виконувати домашнє завдання, я почала закладати фотографії в альбом. Під кожною я писала імена й дати. Коли я дійшла до нашої з Едвардом світлини, не дивлячись на неї і навіть не замислюючись, я зігнула її навпіл і поставила в альбом тим боком, на якому був Едвард.

Коли я закінчила, вклала другий набір фотографій у порожній конверт і заходилася писати Рене лист подяки.

Едвард іще не приїжджав. Я не хотіла визнавати, що саме через нього я не лягала спати, але так воно і було. Я намагалася згадати, коли він поводився так востаннє, уникав мене без виправдань, без телефонного дзвінка… Ніколи.

Я знову толком не спала…

В школі було тихо, безмовно, жахливо, як і останні два дні. Я відчула полегшення, коли побачила, що Едвард чекає мене на стоянці, але швидко зів’яла. Він зовсім не змінився, хіба що став іще віддаленішим.

Було навіть важко згадати причину всього цього непорозуміння. Мій день народження був для мене далеким минулим. Якби ж Аліса повернулася! Швидко. Перш ніж усе вийде з-під контролю.

Але на це я не могла розраховувати. Я вирішила: якщо сьогодні мені не вдасться поговорити з Едвардом, поговорити по-справжньому, то завтра я поїду до Карлайла. Я маю щось робити.

Після школи ми з Едвардом мусимо обговорити це, пообіцяла я собі. І я не прийму ніяких відмовок.

Він провів мене до пікапа, я набралася сміливості, щоб вимагати пояснень.

– Ти не заперечуєш, якщо я сьогодні прийду? – запитав він, перш ніж ми підійшли до машини. Він захопив мене зненацька.

– Звісно, що ні.

– Зараз? – запитав він знову, відчиняючи переді мною двері.

– Звісно, – я старалася, щоб міг голос звучав упевнено, хоча мені й не подобався Едвардів наполегливий тон. – Я тільки хочу дорогою додому відправити листа Рене. Зустрінемося вдома.

Він подивився на товстий конверт на пасажирському сидінні. Несподівано потягнувся через мене й підхопив його.

– Я відправлю, – сказав тихо. – І все одно обжену тебе.

Едвард усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою, але щось було не так. Його очі не усміхалися.

– Гаразд, – погодилася я, не усміхнувшись у відповідь. Він захлопнув дверцята пікапа і пішов до своєї машини.

І він таки обігнав мене. Коли я під’їхала, то побачила, що він припаркувався на місці Чарлі. Це був поганий знак. Виходить, він не планував залишатися надовго. Я труснула головою і глибоко вдихнула, намагаючись набратися сміливості.

Едвард вийшов із машини одночасно зі мною і пішов мені назустріч. Простягнув руку, щоб забрати мій шкільний рюкзак. Це було нормально. Але він поклав рюкзак назад на сидіння. Це було ненормально.

– Прогуляєшся зі мною? – запропонував він, узявши мене за руку.

Я не відповіла. Я не збиралася протестувати, але саме тоді збагнула, що не хочу гуляти. Мені це не подобалося. Все погано, все дуже погано, знову й знову повторював голос у моїй голові.

Але Едвард і не чекав на відповідь. Він потягнув мене через подвір’я на схід – у ліс. Я неохоче йшла, намагаючись міркувати, незважаючи на паніку. Ось чого я хотіла, нагадала я собі. Все обговорити. Тоді чому я панікую?

Ми зробили тільки кілька кроків по лісу, коли Едвард зупинився. Ми стояли на стежині – я досі могла бачити дім.

Недалеко дійшли.

Едвард притулився до дерева й пильно подивився на мене, його обличчя було непроникне.

– Гаразд, побалакаймо, – сказала я. Мій голос прозвучав на диво сміливо, набагато сміливіше, ніж я почувалася насправді.

Він глибоко вдихнув:

– Белло, ми їдемо звідси.

Я також глибоко вдихнула. Це була приємна несподіванка. Я гадала, що була готовою до такого повороту. Але все-таки запитала:

– Але чому зараз? Наступного року…

– Белло, прийшов час. Зрештою, скільки ще ми зможемо залишатись у Форксі? Карлайл заледве виглядає на тридцять, а зараз усі думають, що йому тридцять три. Ми повинні починати все спочатку.

Його відповідь заплутала мене. Я думала, що це ми з ним поїдемо звідси, а його сім’я возз’єднається. Якщо ж їдуть вони, то чого й ми повинні їхати? Я подивилася на Едварда, намагаючись збагнути, що він мав на увазі.

Він кинув на мене холодний погляд.

Коли я усвідомила, що неправильно трактую його слова, мені стало недобре.

– Коли ти казав «ми»… – прошепотіла я.

– Я мав на увазі себе і свою сім’ю, – мовив він виразно.

Я хитнула головою, намагаючись прийти до тями. Він чекав, не показуючи свого роздратування. Минуло кілька хвилин, перш ніж я змогла заговорити.

– Гаразд, – сказала я. – Я поїду з тобою.

– Не можна, Белло. Туди, куди ми їдемо… Це не найкраще місце для тебе.

– Найкраще місце для мене – біля тебе.

– Я не пасую тобі, Белло.

– Не будь смішним, – я хотіла, щоб мій голос звучав злісно, але вийшло так, немов я благаю. – Ти найкраще, що є в мене в цьому світі.

– Мій світ не для тебе, – сказав він похмуро.

– Едварде, те, що трапилося з Джаспером, дрібне й незначуще. Незначуще!

– Ти маєш рацію, – погодився він. – Адже саме цього й слід було очікувати.

– Ти ж пообіцяв! У Феніксі ти пообіцяв, що залишишся…

– Доти, доки так буде найкраще для тебе, – втрутився він, виправляючи мене.

– Ні! Це все через мою душу, правда? – крикнула я злісно, але в будь-якому разі це звучало, як прохання. – Карлайл про все мені розказав. Але мені байдуже, Едварде. Байдуже! Можеш узяти мою душу. Навіщо вона мені без тебе – вона вже давно належить тобі!

Він глибоко вдихнув і якийсь час дивився в землю. Його рот трохи скривився. Коли він нарешті підвів погляд, його очі були інакші, жорстокіші – немов застигле золото.

– Белло, я не хочу, щоб ти їхала зі мною, – сказав він, повільно і виразно вимовляючи кожне слово. Його очі стежили за моїм обличчям, вивчали мою реакцію на сказане.

Кілька разів я прокрутила в голові його слова, намагаючись вловити суть сказаного.

– Ти… не… хочеш мене? – я вимовляла слова, а сама дослухалася до того, як вони звучали, сказані в такій послідовності.

– Ні.

Нічого не розуміючи, я поглянула в його очі. Він, не знітившись, пильно дивився на мене. Його очі були наче топаз – твердий, прозорий і дуже глибокий. Я відчувала, немов зазираю в них і бачу далеко-далеко вперед, але ніде в їхній бездонній глибині я не могла знайти розбіжності між словами та думками.

• Предыдущая
• 12/97
• Следующая