Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 51

• Предыдущая
• 51/97
• Следующая

– Гадаю, Джейк іще спить, – сказав він нарешті, кивнувши в бік дверей у кінці маленької прихожої. – Останнім часом він подовгу спить. Хлопцю потрібен відпочинок – можливо, тобі не варто його будити.

– А це вже мені вирішувати, – пробурмотіла я, рушивши до дверей. Біллі зітхнув.

Кімната Джейкоба була більше схожа на комірчину, відділену від сіней дверима. Я навіть не постукала. Я широко відчинила двері; вони з грюком вдарилися об стінку.

Джейкоб – одягнений в ті самі чорні шорти, в яких він був минулої ночі, – простягнувся діагонально на двоспальному ліжку, яке займало майже всю його кімнату, за винятком кількох дюймів по краях. Та навіть лежачи в такій позі, він не поміщався: ноги звисали з одного боку, а голова з другого. Він міцно спав і, розтуливши рота, ледь чутно хропів. Шум, який я спричинила, відчиняючи двері, його не розбудив.

Уві сні його обличчя було на диво спокійне, всі злісні зморшки розгладилися. Навколо очей залягли темні круги, яких я не помічала раніше. Незважаючи на височенний зріст, зараз Джейк здавався зовсім маленьким і дуже втомленим. У мені прокинулася жалість.

Я зробила кілька кроків назад і тихенько зачинила по собі двері.

Біллі дивився на мене допитливими, трохи настороженими очима.

– Гадаю, йому й справді слід поспати. Біллі кивнув, а тоді якусь мить ми дивилися одне на одного.

Мені так кортіло запитати Біллі, яку роль він відігравав у тому, що відбувалося.

Що він думає про те, ким став його син? Але ж мені відомо, що він підтримував Сема з самого початку, тож виходить, вбивства його не хвилюють. Навіть важко уявити, які виправдання він знаходить для себе.

По його темних очах я бачила, що він також хоче багато що запитати, але він так і не озвучив своїх запитань.

– Слухайте, – сказала я нарешті, порушивши мовчанку. – Якийсь час я проведу на узбережжі. Коли Джейк прокинеться, скажіть йому, що я там, гаразд?

– Звісно, – погодився Біллі.

Цікаво, чи передасть він моє прохання. Якщо ні, то я принаймні спробувала, правда?

Я доїхала до Першого пляжу та припаркувала машину на порожній стоянці. Було досі темно – похмурий світанок похмурого дня, – і коли я погасила фари, стало ще темніше. Моїм очам знадобився якийсь час, щоб звикнути до темряви та знайти стежку, що веде на узбережжя. Тут було набагато холодніше, з океану дув крижаний вітер, і я глибше засунула руки в кишені зимової куртки. Принаймні перестало дощити.

Я простувала пляжем у напрямку північної дамби. Не було видно ні острова Святого Джеймса, ні інших островів, тільки їхні розмиті обриси над самою поверхнею води. Я йшла дуже повільно, уважно дивлячись собі під ноги й обходячи колоди та гілляччя, об які могла спіткнутися.

Я знайшла те, що шукала, ще до того, як усвідомила, що щось шукаю. Воно матеріалізувалося з мороку, коли я найменше цього очікувала: довге й біле, немов кість, дерево, викинуте бурхливою водою далеко на скелі. Його покручене коріння тягнулося до моря, немов сотні маленьких щупалець. Я не була впевнена, що це саме те дерево, на якому ми з Джейкобом сиділи під час нашої першої розмови – розмови, яка так заплутала моє життя, – але здавалося, що це саме те місце. Тому я, як і колись, сіла на колоду й почала вдивлятися в далечінь.

Варто мені було побачити Джейкоба уві сні, такого невинного та вразливого, як уся моя злість кудись ділася. Я не могла змиритися з тим, що відбувалося, на відміну від Біллі, але вже не могла звинувачувати в усьому тільки Джейкоба. Бо це неможливо, якщо любиш, вирішила я. Адже коли ти любиш людину, то перестаєш судити про неї об’єктивно. Джейкоб був і залишиться моїм другом, незалежно від того, убивав він людей чи ні. І я не знала, що мені з цим робити.

Коли я знову уявила його уві сні, таким спокійним і беззахисним, то мною оволоділо нестримне бажання його захистити. І де тут логіка?

Я відновила в пам’яті його мирне обличчя, намагаючись придумати якийсь спосіб, щоб захистити Джейка, правильно це чи ні. Поки я так сиділа, небо посіріло.

– Привіт, Белло, – голос Джейкоба долинав із темряви, і від несподіванки я аж підскочила. Голос був м’який, майже сором’язливий, але все одно я очікувала, що спершу почую хрускіт каміння у Джейка під ногами. Я дивилася на його постать у променях ранкового сонця – й це було дивовижне видовище.

– Джейку?

Він стояв за кілька кроків від мене, тривожно переминаючись із ноги на ногу.

– Біллі сказав, що ти приходила – тобі не знадобилося багато часу, правда ж? Я знав, що ти здогадаєшся.

– Так, тепер я згадала твою легенду, – прошепотіла я.

Запала тиша, і хоча було ще затемно, по моїй шкірі бігали мурашки, наче я була певна, що він вивчає моє обличчя. Здається, йому було достатньо світла, щоб прочитати вираз мого обличчя, бо коли він заговорив, голос його пролунав несподівано різко.

– Ти могла просто подзвонити, – сказав він хрипко.

– Я знаю, – кивнула я.

Джейкоб почав ходити туди-сюди вздовж скель. Якби я добре прислухалася, то почула б – окрім рокоту хвиль – його легкі кроки. Піді мною каміння тріщало б, як кастаньєти.

– Навіщо ти прийшла? – запитав він, продовжуючи крокувати туди-сюди.

– Я подумала, що краще обговорити все не по телефону.

– О, набагато краще, – фиркнув він.

– Джейкобе, я повинна тебе попередити…

– Про рейнджерів і мисливців? Не хвилюйся. Ми вже все знаємо.

– Не хвилюватися? – я не вірила власним вухам. – Джейку, у них зброя! Вони порозставляли капкани та пропонують винагороду за…

– Ми можемо самі потурбуватися про себе, – гаркнув він, досі крокуючи. – Вони нікого не впіймають. Вони тільки все ускладнюють – бо скоро вони також почнуть зникати.

– Джейку! – зашипіла я.

– Що? Це правда. У моєму голосі з’явилася відраза.

– Як ти можеш… як ти можеш таке говорити? Ти знаєш цих людей. Чарлі також там!

На саму думку про це в мене всередині все перевернулося. Джейк різко зупинився.

– А що ще ми можемо вдіяти? – вигукнув він.

Сонце залило небо сріблясто-рожевою барвою. Тепер я могла роздивитися Джейкове обличчя; воно було злісне, спантеличене, ображене.

– Може, ти зміг би… ну, спробувати не бути… вовкулакою? – запитала я пошепки.

Він закинув руки до неба.

– Якби у мене був вибір! – закричав він. – І чим це допоможе, якщо ти й справді хвилюєшся про людей, які зникли безвісти?

– Я тебе не розумію.

Він витріщився на мене, його очі примружилися, а рот вигнувся у кривій посмішці.

– Ти знаєш, що по-справжньому мене бісить? Я здригнулася від ворожого виразу, який з’явився на його обличчі. Здається, він чекав на відповідь, тож я похитала головою.

– Ти така лицемірка, Белло, – зараз ти сидиш біля мене, хоча й боїшся мене! Хіба це чесно? – його руки затремтіли від злості.

– Лицемірка? Так, я боюся чудовиська. І що в цьому такого, невже це робить мене лицеміркою?

– Ух! – загарчав він, стискаючи тремтячими руками скроні й заплющуючи очі. – Послухай тільки, що ти говориш!

– Що?

Він зробив два кроки та схилився наді мною, його очі палали від злості.

– Ну, вибач, що я не можу бути саме тим чудовиськом, яке тобі потрібне, Белло. Гадаю, я не такий гарний, як твій кровопивця, еге ж?

Я підірвалася на ноги й метнула на нього суворий погляд.

– Ні, не такий! – верескнула я. – Справа не в тому, хто ти є, бовдуре, а що ти робиш!

– Що ти маєш на увазі? – прогарчав він, його аж трусило від люті.

Я мало не підскочила від несподіванки, коли голос Едварда застеріг мене:

«Будь дуже обережною, Белло, – сказав цей ніжний голос. – Не тисни на нього засильно. Спробуй його заспокоїти».

Сьогодні навіть голос у моїй голові лепетав якісь дурниці.

Однак я дослухалася до його поради. Я б зробила заради нього все.

– Джейкобе, – мовила я тихо й навіть лагідно. – Невже обов’язково вбивати людей, Джейкобе? Невже немає іншого виходу? Наприклад, вурдалаки знайшли спосіб виживати, не вбиваючи людей, може, ти також якось спробуєш?

• Предыдущая
• 51/97
• Следующая