Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 52

• Предыдущая
• 52/97
• Следующая

Раптом він підскочив і виструнчився, наче мої слова вдарили його струмом. Його брови поповзли вгору, а очі округлилися.

– Вбивати людей? – запитав він.

– А про що ж, ти думав, ми балакаємо?

Він перестав тремтіти й подивився на мене, в його очах зажевріла надія.

– Я думав, ми говоримо про твою відразу до вовкулак.

– Ні, Джейку, ні. Справа не в тому, що ти… вовк. Із цим усе гаразд, – запевнила я його, і я знала, що так воно і є. Мені й справді було байдуже, що він перетворюється на великого вовка – він усе одно залишається Джейкобом. – Якби ти тільки міг знайти спосіб не шкодити людям… тільки це мене засмучує. Це невинні люди, Джейку, такі, як Чарлі, і я не бачу іншого виходу, поки ти не…

– І це все? Справді? – урвав мене він, на його обличчі розцвіла посмішка. – Ти боїшся тільки тому, що я вбивця? Це єдина причина?

– Невже цього не достатньо?

Він розреготався.

– Джейкобе Блек, це зовсім не смішно!

– Авжеж, авжеж, – погодився він, досі гигикаючи. Він наблизився та схопив мене, знову стискаючи у своїх ведмежих обіймах.

– Тобі й справді байдуже, що я перетворююся на величезного собаку? – запитав він, його радісний голос задзвенів у мене у вухах.

– Байдуже, – запевнила я, задихаючись. – Я не маю чим дихати, Джейку!

Він відпустив мене, але взяв за обидві руки.

– Я не вбивця, Белло.

Я уважно зазирнула в його обличчя, й мені стало зрозуміло, що він говорив правду. Я відчула невимовне полегшення.

– Справді? – запитала я.

– Справді, – урочисто мовив він.

Я міцно його обійняла. Це нагадало мені той перший день, коли ми каталися на мотоциклах, – відтоді Джейк іще виріс, і поруч із ним я почувалась як маленька дитина. Як і тоді, він ніжно погладив мене по голові.

– Пробач, що назвав тебе лицеміркою, – вибачився він.

– Пробач, що назвала тебе вбивцею.

Він засміявся.

Раптом дещо спало мені на думку, і я відсторонилася від нього, щоб добре бачити обличчя. Мої брови тривожно зійшлися на переніссі.

– А Сем? А всі інші?

Він похитав головою й усміхнувся, наче важкий тягар упав із його пліч.

– Звісно, що ні. Пам’ятаєш, як ми себе називаємо? Я одразу ж згадала цю назву – я щодня думала про них.

– Захисники?

– Саме так.

– Але я не розумію, що тоді відбувається в лісі? Зниклі безвісти туристи, сліди крові?

Раптом його обличчя набрало серйозного, трохи схвильованого виразу.

– Ми прагнемо виконати своє завдання, Белло. Намагаємося захистити людей, але хтось завжди на крок нас випереджає.

– Захистити їх від чого? Невже там і справді водяться ведмеді?

– Белло, люба, ми захищаємо людей тільки від одного – від наших єдиних ворогів. Ми існуємо тільки тому, що існують вони.

Я дивилася на Джейка кілька секунд, перш ніж до мене дійшов зміст його слів. Тоді кров відлила мені від обличчя, а з губ зівався німий крик.

Він кивнув.

– Я гадав, що ти єдина зі всіх людей зрозумієш, що діється насправді.

– Лоран, – прошепотіла я. – Він досі тут. Джейкоб двічі кліпнув і схилив голову набік.

– Хто такий Лоран?

Я спробувала хоч якось втихомирити хаос у голові, щоб відповісти.

– Ти його знаєш – ти бачив його на галявині. Ти ж був там… – я вимовила ці слова таким допитливим тоном, наче була не впевнена в них. – Ти був там і не дозволив йому вбити мене…

– А, той темночубий кровопивця? – усміхнувся Джейкоб жорстоко. – Он як його звали.

Я здригнулася.

– І про що ти тільки думав? – прошепотіла я. – Він міг тебе вбити! Джейкобе, ти й не усвідомлюєш, які небезпечні…

Мене перебив іще один напад сміху.

– Белло, один-єдиний вампір не проблема для зграї таких, як ми, велетнів. Це було так легко, я б сказав, навіть смішно!

– Що було легко?

– Вбити вурдалака, який хотів убити тебе. Хоча я й не вважаю це вбивством, – додав він швидко. – Вампіри не люди, вони вже мертві.

Я насилу поворухнула губами.

– Ти… вбив… Лорана? Джейк кивнув.

– Ну, спільними зусиллями, – уточнив він.

– Лоран мертвий? – прошепотіла я. Вираз його обличчя змінився.

– Тебе ж це не засмутило, правда? Він збирався вбити тебе – він вийшов на полювання, Белло, ми переконалися в цьому, перш ніж атакувати. Ти ж знаєш, правда?

– Я знаю. Ні, я зовсім не засмутилася – я… – мені закортіло сісти. Я зробила кілька кроків назад, поки не вперлася в колоду, й опустилася на неї. – Лоран мертвий. Він більше не прийде по мене.

– Ти бува не збожеволіла? Він же не був твоїм другом абощо, правда?

– Моїм другом? – я витріщилася на Джейка, зовсім спантеличена й німа від щастя. На моїх очах виступили сльози, і я почала бубоніти: – Ні, Джейку. Це таке… таке полегшення. Я гадала, він повернеться по мене – я чекала його щоночі, благаючи Бога, щоб він покінчив зі мною й не заподіяв шкоди Чарлі. Я була така налякана, Джейкобе… Але як? Він же ж був вурдалаком! Як ти міг його вбити? Він був такий сильний, такий несхитний, мов мармур…

Він сів поруч і, намагаючись заспокоїти мене, пригорнув мене за плечі своєю великою рукою.

– Ми створені для цього, Білко. Ми також дужі. Якби ж ти сказала мені, що боїшся! Не варто було…

– Тебе не було поруч, – пробурмотіла я розгублено.

– І то правда.

– Зажди, Джейку! Я думала, що ти все знаєш. Минулої ночі ти сказав, що залишатись у моїй кімнаті небезпечно. Я гадала, ти знаєш, що по мене може прийти вампір. Хіба ти не це мав на увазі?

Якусь мить він вагався, а тоді швидко схилив голову.

– Ні, я не це мав на увазі.

– Тоді чому ти подумав, що тобі буде не зовсім безпечно залишатися в моїй кімнаті?

Він подивився на мене винуватими очима.

– Я не казав, що це небезпечно для мене. Я думав про тебе.

– Що ти маєш на увазі? Він опустив очі й копнув камінчик.

– Є ще одна причина, з якої я не повинен перебувати біля тебе, Белло. Перш за все, я не мав розповідати тобі про нашу таємницю. А ще це небезпечно для тебе. Адже якщо я сильно засмучусь… або розізлюсь… то можу тебе поранити.

Я ретельно все обміркувала.

– Коли ти дратувався раніше… коли я кричала на тебе… і тебе трусило?…

– Так, – він схилив голову ще нижче. – Це було дуже нерозумно з мого боку. Треба краще тримати себе в руках. Присягаюся, я не збирався скаженіти, байдуже, що б ти мені сказала. Але… Я так засмутився, коли подумав, що втратив тебе… що ти не можеш змиритися з тим, хто я є…

– А що сталося б… якби ти оскаженів? – прошепотіла я.

– Я б перевернувся на вовка, – прошепотів він у відповідь.

– І тобі не потрібен повний місяць? Джейк закотив очі.

– Голлівудська версія не зовсім вірна, – зітхнув він і знову став серйозним. – Тобі більше не треба так боятися, Білко. Ми про все подбаємо. Ми наглянемо за Чарлі та рештою мисливців – ми не дозволимо, щоб із ними щось сталося. Довірся мені.

Одна фраза була ключова й очевидна, я повинна була звернути на неї увагу раніше, але мене так захопила думка про те, що Джейкоб та його друзі билися з Лораном – я й не помітила, що Джейкоб говорить у майбутньому часі.

Ми про все подбаємо.

Отже, ще не все скінчено.

– Лоран мертвий, – мовила я, важко дихаючи, всередині все похололо від жаху.

– Белло? – запитав Джейкоб тривожно, торкнувшись рукою моєї блідої щоки.

– Якщо Лоран помер… тиждень тому… то виходить, що тепер людей убиває хтось інший.

Джейкоб кивнув; він міцно зціпив зуби й мовив:

– Їх було двоє. Спочатку ми думали, що його подружка також з нами битиметься – якщо вірити легендам, то зазвичай вурдалаки б’ються до останнього, якщо вбити їхню другу половинку, – але вона просто від нас тікає, а потім знову повертається. Якби ми зрозуміли, чого їй треба, то було б набагато простіше її здолати. Але її вчинки позбавлені будь-якого сенсу. Вона кружляє навколо, наче перевіряє наші позиції і щось шукає – але що? Що вона збирається робити? Сем вважає, що вона намагається розділити нас, тоді у неї більше шансів…

• Предыдущая
• 52/97
• Следующая