Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 91

• Предыдущая
• 91/97
• Следующая

Карлайл посів місце праворуч від мене, а Едвард – ліворуч. Всі інші також мовчки зайняли свої місця. Аліса змовницьки усміхалася мені. Еммет і Джаспер здавалися зацікавленими, Розалія також усміхалася, невпевнено поглядаючи в мій бік. Моя посмішка у відповідь була такою ж боязкою та невпевненою. Доведеться з цим звикнутися…

Карлайл кивнув мені.

– Слухаємо тебе.

Я прочистила горло. Під пильними поглядами я почала нервувати. Едвард під столом узяв мене за руку. Я крадькома глянула на нього, але він дивився на інших. Його обличчя було затятим.

– Гаразд, – я зробила паузу. – Сподіваюся, що Аліса уже розповіла вам про все, що трапилось у Волтеррі?

– Все, – запевнила мене Аліса. Я кинула на неї багатозначний погляд.

– І дорогою?

– Це також, – кивнула вона.

– Гаразд, – зітхнула я з полегшенням. – Значить, усі в курсі справи.

Вони терпляче чекали, поки я приводила до ладу свої думки.

– Отже, у мене проблеми, – почала я. – Аліса пообіцяла Вол-турі, що я стану однією з вас. Вони збираються прислати когось, щоб це перевірити, і я сумніваюся, що цього можна уникнути.

Тому тепер це стосується всіх вас. Мені дуже шкода, що так вийшло, – я зазирнула в кожне з прекрасних облич, залишивши найдорожче на кінець. Губи Едварда скривилися в гримасі. – Але якщо ви не хочете мене, то я не нав’язуватимуся, незалежно від того, воліє Аліса це зробити чи ні.

Есме хотіла щось сказати, але я підняла палець угору, щоб зупинити її.

– Будь ласка, дозвольте мені закінчити. Ви всі знаєте, чого я хочу. І я впевнена, що вам також відомо, що думає з цього приводу Едвард. Гадаю, що єдиний справедливий спосіб вирішити це – голосування. Якщо ви вирішите, що не хочете мене, тоді… мабуть, я сама подамся до Італії. Я не можу допустити, щоб вони прийшли сюди, – моє чоло вкрилося зморшками, коли я про це подумала.

З Едвардових грудей вихопилося злісне гарчання, але я його проігнорувала.

– Візьміть до уваги, що у будь-якому разі я не наражатиму вас на небезпеку, і проголосуйте так чи ні, відповідаючи на запитання, чи стати мені вампіром.

Я злегка всміхнулася на останньому слові та зробила знак Карлайлу, щоб він починав.

– Хвилинку, – втрутився Едвард.

Я глянула на нього, примружившись. Він звів брови, дивлячись на мене й стискаючи мою руку.

– Я хочу дещо сказати, перш ніж ми тут розпочнемо голосування.

Я зітхнула.

– Про небезпеку, яка загрожує Беллі, – провадив він. – Не думаю, що нам варто сильно непокоїтися.

Його обличчя пожвавішало. Він поклав вільну руку на полірований стіл і нахилився вперед.

– Розумієте, – пояснив він, обводячи поглядом усіх присутніх за столом, – існувала певна причина, чому я не хотів тоді, в самому кінці, потиснути руку Аро. Вони забули про дещо, і я не хотів, щоб вони здогадалися, – він усміхнувся.

– І що це? – підганяла його Аліса. Я була впевнена, що мій вираз обличчя був такий самий скептичний, як і її.

– Волтурі надто самовпевнені, і на це у них є причина. Коли вони вирішують когось знайти, то для них це не проблема. Пам’ятаєш Деметрі? – подивився він на мене.

Я затремтіла. Він сприйняв це як позитивну відповідь.

– Він розшукує людей – ось який його талант, ось за що вони його тримають. Увесь той час, який ми провели у Волтеррі, я дізнавався про їхні можливості, намагався отримати якомога більше інформації, яка могла б нас урятувати. Тож я побачив, як спрацьовує дар Деметрі. Він мисливець – мисливець у тисячу разів талановитіший, ніж Джеймс. Його вміння нічим не поступається моєму дару чи таланту Аро. Він вловлює… запах? Не знаю, як це описати… голос… чиїсь думки, і тоді прямує на поклик. Це спрацьовує на великих відстанях.

Але після маленьких експериментів Аро, ну… – Едвард здригнувся.

– Ти вважаєш, що він не зможе мене знайти, – сказала я байдуже.

На його обличчі з’явився самовпевнений вираз.

– Я у цьому впевнений. Деметрі цілком покладається на свій дар. Та якщо вампірські надприродні вміння на тебе не поширюються, то мисливці будуть мов сліпі, вони ніколи тебе не знайдуть.

– Ну і що з цього?

– Це ж очевидно! Аліса побачить, коли вони планують нас відвідати, і тоді я тебе сховаю. Вони будуть безпомічні, – мовив Едвард не без задоволення. – Це все одно, що шукати голку в копиці сіна!

Тоді вони з Емметом обмінялися поглядами й самовдоволеними посмішками. Це якесь безглуздя.

– Але вони можуть знайти тебе, – нагадала я йому.

– А я здатен сам про себе подбати.

Еммет усміхнувся й потягнувся через стіл до брата, простягаючи йому кулак.

– Відмінний план, мій брате, – сказав він оптимістично. Едвард також простягнув руку, стиснуту в кулак, і вони легенько стукнулися п’ястуками.

– Ні, – прошипіла Розалія.

– Звісно, що ні, – погодилася я.

– Гарно, – здається, Джаспер також оцінив цей план.

– Бовдури, – пробурмотіла Аліса.

Есме тільки мовчки подивилася на Едварда.

Я випросталася в кріслі й зосередилася. Це ж мій вечір.

– Отже, гаразд. Едвард запропонував вам альтернативу, – мовила я прохолодно. – Давайте голосувати.

Цього разу я подивилася на Едварда; було б добре одразу почути його думку.

– Чи ти хочеш, щоб я приєдналася до вашої родини? Його очі були тверді й чорні мов кремінь.

– Тільки не таким чином. Ти залишаєшся людиною.

Я коротко кивнула, намагаючись надати обличчю ділового виразу, й продовжила.

– Алісо?

– Так.

– Джаспер?

– Так, – сказав він серйозно. Це трохи мене здивувало – я зовсім не очікувала отримати його голос, – але я приховала свої емоції й продовжила.

– Розаліє? Вона вагалася, покусуючи свою прекрасну пухкеньку губку.

– Ні.

Вираз мого обличчя не змінився, і я повільно повернула голову, щоб продовжити, але Розалія простягнула до мене обидві руки.

– Дозволь мені пояснити, – благала вона. – Я хочу, щоб ти знала, я не маю нічого проти, щоб ти стала моєю сестрою. Просто… це не те життя, яке б я обрала для себе. Шкода, що свого часу ніхто не проголосував «ні» щодо мене.

Я повільно кивнула й обернулася до Еммета.

– Чорт, так! – усміхнувся він. – Ми можемо знайти якийсь інший спосіб, щоб помірятися силами з цим Деметрі.

Я досі намагалася приховати свою невдоволену гримасу, коли обернулася до Есме.

– Звісно, що так, Белло. І вже давно думаю про тебе як про члена нашої сім’ї.

– Дякую вам, Есме, – пробурмотіла я, обертаючись до Карлайла.

Раптом я занервувала: я пожалкувала, що не спитала його думки з самого початку. Його голос мав найбільшу вагу, він був важливішим, ніж усі решта.

Карлайл не дивився на мене.

– Едварде, – мовив він.

– Ні, – загарчав Едвард. Його щелепи були напружені, губи вищирилися, оголюючи білі зуби.

– Це єдиний вихід, який здається мені слушним, – наполягав Карлайл. – Ти вирішив, без неї не житимеш, і це не залишає мені вибору.

Едвард пустив мою руку й підвівся з-за столу. Він рушив до виходу, злісно рявкаючи.

– Я думаю, що ти знаєш, за що я віддаю свій голос, – зітхнув Карлайл.

Я досі дивилася услід Едварду.

– Дякую, – пробурмотіла я.

З іншої кімнати долинув пронизливий брязкіт, мов щось розтрощили.

Я здригнулася й почала говорити швидше.

– Це все, що мені потрібно було знати. Дякую. За те, що не відмовилися від мене. Мені це потрібно не менше, ніж вам, – голос зривався, мене переповнювали емоції.

Якась мить – і Есме опинилася поруч, її холодні руки ніжно мене пригортали.

– Люба наша Белло, – прошепотіла вона.

Я також обняла її. Краєчком ока я помітила, що Розалія опустила очі й дивиться в стіл, і я усвідомила, що мої слова можна тлумачити двозначно.

– Що ж, Алісо, – мовила я, коли Есме відпустила мене. – Де нам краще це зробити?

Аліса витріщила на мене, її очі розширилися від жаху.

– Ні! Ні! НІ! – заревів Едвард, повернувшись у кімнату. Він опинився переді мною так швидко, що я й не встигла моргнути, і нахилився наді мною, його обличчя перекосилося від люті. – Ти й справді збожеволіла? – горлав він. – Невже ти остаточно втратила здоровий глузд?

• Предыдущая
• 91/97
• Следующая