Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 92

• Предыдущая
• 92/97
• Следующая

Я зіщулилася, затуливши вуха долонями.

– Гм, Белло, – втрутилася Аліса, в її голосі читалася тривога. – Не думаю, що я до цього готова. Мені треба підготуватися…

– Але ж ти обіцяла, – нагадала я їй, визираючи з-під Едвардової руки.

– Знаю, але… Серйозно, Белло! Я й не уявляю, як мені тебе не вбити.

– Ти впораєшся, – заохочувала я. – Я тобі довіряю. Едвард люто фиркнув. Аліса швидко похитала головою, вона панікувала.

– Карлайле? – я обернулася до нього.

Едвард схопив мене рукою за обличчя, змушуючи дивитись на нього. Другою рукою він жестом наказав Карлайлу зупинитися. Карлайл його проігнорував.

– Я зможу це зробити, – відповів Карлайл на моє запитання. Якби ж я могла зараз бачити вираз його обличчя! – Ти не маєш хвилюватися, я не втрачу над собою контролю.

– Гаразд, – пробелькотіла я; сподіваюся, що він зрозумів мене, адже було зовсім не легко говорити, коли Едвард здавлював пальцями моє підборіддя.

– Заждіть, – процідив Едвард крізь зуби. – Це не повинно статися зараз.

– Я не бачу причини, щоб відкладати, – мовила я, слова вийшли трохи спотвореними.

– А я бачу кілька причин, чому не можна робити це зараз.

– Звісно, що бачиш, – мовила я сердито. – А тепер відпусти мене.

Він відпустив моє обличчя та схрестив руки на грудях.

– Десь приблизно за дві години сюди прийде Чарлі, шукаючи тебе. На твоєму місці я б не вплутував сюди поліцію.

– Нічого страшного. Але я все-таки насупилася. Ось що було найважчим! Чарлі, Рене. А тепер і Джейкоб.

Люди, яких я втрачу, люди, яким я завдам болю. Якби ж був бодай якийсь спосіб зробити все так, щоб постраждала тільки я; але я знала, що це неможливо.

В той сам час я наражала їх на більшу небезпеку, залишаючись людиною. Тепер Чарлі небезпечно перебувати поруч зі мною. Джейка я також наражала на небезпеку, заманюючи ворога на його землі, які він зобов’язаний захищати. А Рене… Я не могла навіть навідати власну матір через страх, що з нею може щось статися.

Я – магніт, який притягує небезпеку; і я це визнаю.

Усвідомлюючи це, я знала, що тепер повинна сама турбуватися про себе і захищати тих, кого люблю, навіть якщо ціною за це буде розлука. Я повинна бути сильною.

– Для того, щоб нас не викрили, – мовив Едвард досі крізь зуби, але тепер він уже дивився на Карлайла, – я пропоную відкласти цю розмову на пізніше, принаймні до того часу, коли Белла закінчить школу і переїде від Чарлі.

– У цьому є логіка, Белло, – відповів Карлайл.

Я подумала про реакцію Чарлі, коли він прокинеться сьогодні вранці, якщо (після всього того, крізь що йому довелося пройти за останній тиждень: біль від втрати Гаррі, моє несподіване зникнення…) він побачить моє порожнє ліжко. Чарлі заслуговує на більше. Почекати ще трошки; випуск уже не за горами…

Я міцно стиснула губи.

– Я розгляну цю пропозицію.

Едвард розслабився. Його щелепи розімкнулися.

– Мабуть, мені треба віднести тебе додому, – сказав він спокійніше, але з поспіхом, очевидячки, бажаючи якомога швидше забрати мене звідси. – Просто на випадок, якщо Чарлі прокинеться раніше.

Я подивилася на Карлайла.

– По закінченні школи?

– Я даю тобі своє слово. Я глибоко вдихнула, усміхнулася й обернулася до Едварда.

– Гаразд. Можеш віднести мене додому.

Едвард поквапився вивести мене з хати, перш ніж Карлайл пообіцяв би мені ще щось. Він вивів мене через задні двері, тож я так і не побачила, що саме розтрощив він у вітальні.

Додому ми поверталися в цілковитій тиші. Я почувалася переможницею, це додавало мені впевненості. Мене ще лякала розлука з близькими людьми, але я намагалася про це не думати. Зараз я не хотіла згадувати про біль – фізичний чи емоційний. Я не думатиму про нього, аж поки не настане час.

Коли ми дісталися мого дому, Едвард не зупинився. Він підстрибнув і за лічені секунди заскочив у моє вікно. Тоді він зняв мої руки зі своєї шиї і всадовив мене на ліжко.

Я гадала, що чудово знаю, про що він думає, але вираз його обличчя неабияк здивував мене. Він був не злий, а задумливий. Едвард мовчки міряв кроками мою темну кімнату, а я спостерігала за ним з дедалі більшою підозрою.

– Незалежно від того, що ти плануєш, це не спрацює, – мовила я йому.

– Чш-ш-ш. Я міркую.

– А, – простогнала я, відкинувшись на ліжко і натягнувши на голову покривало.

До мене не долинуло жодного звуку, але раптом Едвард опинився поруч. Він стягнув покривало, щоб бачити мене. Тепер він лежав поруч. Його рука потягнулася до мого обличчя. Він скинув локон із моєї щоки.

– Якщо ти не маєш нічого проти, то я б не хотів, щоб ти ховала своє обличчя. Я не можу довго його не бачити. А тепер… скажи мені дещо.

– Що саме? – запитала я неохоче.

– Якби ти могла отримати все що забажаєш, будь-що в цьому світі, що б це було?

Я відчувала, що в моїх очах з’явився сумнів.

– Ти. Він нетерпляче похитав головою.

– Щось, чого в тебе ще немає.

Я не була впевнена, куди він хилить, тож я добре обміркувала свою відповідь. Я придумала дещо, чого й справді дуже хотіла, але що, швидше за все, було малоймовірним.

– Я б хотіла… щоб це зробив не Карлайл. Я б хотіла, щоб мене змінив ти.

Я обережно спостерігала за його реакцією, сподіваючись, що він оскаженіє ще дужче, ніж у себе вдома. Я здивувалася, що вираз його обличчя зовсім не змінився. Воно було таке ж задумливе.

– Що ти можеш запропонувати взамін?

Я не вірила своїм вухам. Я здивовано витріщилася на нього й випалила відповідь, перш ніж встигла її обміркувати.

– Будь-що. Він ледь помітно усміхнувся, а тоді стиснув губи.

– П’ять років? Моє обличчя скривилося десь між відчаєм і жахом…

– Ти ж казала будь-що, – нагадав він.

– Так, але… ти використаєш цей час, щоб якось викрутитися. Я маю кувати, поки залізо гаряче. Окрім того, залишатися людиною занадто небезпечно – принаймні для мене. Що завгодно, тільки не це.

Він насупився.

– Три роки?

– Ні!

– Хіба ти не готова дати мені це навзамін виконання свого бажання?

Я подумала, як сильно мені цього хотілося. Але вирішила, що краще не розкривати карт і не давати Едварду знати, наскільки я цього прагну. Тоді у мене буде більше шансів вплинути на нього.

– Шість місяців? Він закотив очі.

– Ні, цього не достатньо.

– Тоді один рік, – сказала я. – Це моє останнє слово.

– Дай мені хоча б два роки.

– Нізащо. Я доживу до дев’ятнадцяти. Я не допущу, щоб мені виповнилося двадцять. Якщо ти завжди будеш підлітком, то я також хочу.

Він на якусь мить замислився.

– Гаразд. Забудь про обмеження в часі. Якщо ти хочеш, щоб я перетворив тебе, тобі треба виконати одну умову.

– Умову? – мій голос затремтів. – Яку ще умову? Його очі насторожилися – він говорив повільно.

– Спочатку одружися зі мною. Я витріщилася на нього, досі чогось чекаючи…

– Гаразд. І після якого слова сміятися? Він зітхнув.

– Белло, ти раниш моє самолюбство. Я освідчився тобі, а ти гадаєш, що це жарт.

– Едварде, будь ласка, поводься серйозно.

– Я на сто відсотків серйозний.

Він подивився на мене, у його очах не було й натяку на кепкування.

– Та ну, – мовила я, в голосі з’явилися істеричні нотки. – Мені тільки вісімнадцять.

– Ну, а мені приблизно сто десять. Гадаю, саме час осісти. Я відвела погляд і подивилася вдалину, в темне вікно, намагаючись контролювати наростаючу паніку.

– Розумієш, шлюб – далеко не на першому місці серед моїх пріоритетів. Для Рене та Чарлі він був немов поцілунком смерті.

– Цікавий підбір слів.

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Едвард глибоко вдихнув.

– Будь ласка, не кажи, що ти боїшся обов’язку, який накладає шлюб, – в його голосі відчувалася недовіра, і я одразу ж збагнула, щo він має на увазі.

– Це не зовсім те, – ухилилася я від прямої відповіді. – Я… боюся Рене. Вона вважає, що не варто виходити заміж, поки мені не виповниться тридцять.

• Предыдущая
• 92/97
• Следующая