Выбери любимый жанр

Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 34


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

34

Вийшовши з Люксембурзького музею, можна було спуститися вузькою вулицею Феру до площі Сен-Сюльпіс, де також не було жодного ресторану, тільки затишний сквер з лавами й деревами. Був там ще фонтан з левами, і голуби розгулювали по бруківці або сідали на статуї єпископів. З північного боку площі стояла церква, а поряд з нею — крамнички, що торгували всіляким церковним начинням.

Якщо йти від цієї площі до річки, то годі було минути ряд крамниць з городиною, садовиною та вином, булочних і кондитерських. Але, добре подумавши, можна було звернути праворуч, обійти ту сіро-білу кам'яну церкву і потрапити на вулицю Одеон, а там знову піти праворуч до книгарні Сільвії Бійч, — і тоді по дорозі майже не траплялося місць, де продавали б щось їстівне. Та й на самій вулиці Одеон теж не випадало підживитися, аж до самої площі, де було три ресторани.

На той час як я переступав поріг будинку № 12 на вулиці Одеон, голод трохи відпускав мене, зате знову загострювались усі чуття. Іншими здавалися знайомі фотографії, впадали в око книжки, яких я раніше не помічав.

— Ви дуже схудли, Хемінгуею, — сказала Сільвія. — Харчуєтесь ви нормально?

— Ну звісно.

— Що ви сьогодні їли на обід?

Мій шлунок аж судомило з голоду, і я відказував:

— Оце саме йду додому обідати.

— Аж о третій годині?

— Я й не знав, що вже так пізно.

— Цими днями Адрієнна казала, що хотіла б запросити вас із Хедлі повечеряти. Ми запросили б і Фарга. Вам подобається Фарг, правда ж? Або Лярбо. Він вам буде до душі, я певна. Або Ще когось, хто вам справді подобається. Поговоріть з Хедлі.

— Я й так знаю, що вона залюбки піде.

— Я пошлю їй записку пневматичною поштою. А ви не запрацьовуйтесь так, щоб ніколи було й попоїсти.

— Гаразд.

— А тепер ідіть додому, а то зовсім спізнитесь до обіду.

— Мені залишать.

— І не їжте захололе. Обід поживний, поки гарячий.

— Пошти для мене не було?

— Здається, ні. Але стривайте, зараз погляну.

Вона знайшла на столі якийсь папірець і, зраділо позирнувши на мене, відімкнула шухляду.

— Принесли, коли мене не було, — сказала вона.

То був конверт, в якому я намацав щось ніби гроші.

— Веддеркоп приніс, — пояснила Сільвія.

— Це, мабуть, з «Der Querschnitt»[28]. Ви бачили Веддеркопа?

— Ні. Але він був тут із Джорджем. Він ще зустрінеться з вами, неодмінно. Певно, хотів спершу заплатити.

— Тут шістсот франків. І він пише, що надійде ще.

— Як добре, що ви нагадали мені подивитись. Молодець він, той містер Усе-Чудово.

— А кумедно все-таки, що купують у мене тільки німці. Оце він та ще «Frankfurter Zeitung»[29].

— Таки кумедно. Але не журіться. Форд залюбки купуватиме ваші оповідання, — підколола вона мене.

— Еге ж, по тридцять франків за сторінку. Скажімо, одне оповідання через кожні три місяці в «Трансатлантіку». За п'ятисторінкове оповідання виходить сто п'ятдесят франків на квартал. Цебто шістсот франків на рік.

— Ну, не журіться ви тим, скільки за них платять тепер. Головне — що ви вмієте їх писати.

— Так, писати я їх умію. Але ніхто не хоче їх купувати. Я нічого не заробляю, відколи перестав писати для газети.

— Купуватимуть. Ви ж ось одержали гроші за одне оповідання.

— Вибачте, Сільвіє. Мені не слід було про це говорити.

— Нема за що вибачатись. Говоріть собі й про це, й про все що завгодно. Хіба ви не знаєте, що всі письменники люблять поговорити про свої прикрощі? Але пообіцяйте мені не засмучуватись і нормально харчуватися.

— Обіцяю.

— Тоді зараз же йдіть додому обідати.

Ідучи вулицею Одеон, я був гидкий самому собі за те, що надто розбідкався. Адже ніхто не примушував мене робити дурниці — я сам їх робив. Замість ходити голодним, давно треба було купити і з'їсти добрий кусень хліба. Я враз відчув у роті смак хрусткої запеченої скоринки. Але хліб на суху не йде, годилося б чимось його запити. Ач, клятий скиглій, картав я себе, вдаєш із себе святого великомученика. Ти покинув газетну роботу з власної волі. Тобі вірять, і та ж таки Сільвія залюбки позичила б тобі грошей. Адже не раз уже позичала. Певне, що позичила б і тепер. Але ти почав би робити собі поступки і ще в чомусь. І взагалі, голодування корисне для здоров'я, і картини справді краще дивитися натщесерце. Але ж і їжа чудова річ, отож знаєш, куди ти зараз підеш і поїси?

До Ліппа — отам ти їстимеш. І питимеш теж.

Іти до Ліппа було недалеко, і всі ті місця по дорозі, на які мій шлунок реагував так само швидко, як очі й ніс, тільки додавали приємності прогулянці. У brasserie[30] було напівпорожньо, і коли я сів під стіною, спиною до дзеркала, і офіціант спитав, чи подати мені пива, я замовив distingue — великий скляний кухоль, що вміщав літр, — і картопляний салат.

Пиво було дуже холодне і смакувало чудово. Картопля в салаті не кришилася й була приправлена оцтом та смачнющою маслиновою олією. Я посипав салат чорним перцем і вмочив в олію шматочок хліба. Добряче сьорбнувши з кухля напочатку, далі я пив і їв дуже повільно. Доївши салат, я замовив ще одну порцію, а до неї cervelas. То була велика товста сосиска, розрізана вподовж і полита особливим гірчичним соусом.

Я підібрав хлібом усю олію та весь соус і помалу сьорбав пиво, а коли воно стало вже не холодним, допив кухоль, і замовив ще demi[31], й подивився, як його наливають. Цей кухоль здався мені ще холоднішим, ніж перший, і я одразу випив половину.

А я й не журюся, подумав я. Я знав, що мої оповідання добрі й що зрештою хтось надрукує їх і на батьківщині. Відмовляючись від газетної роботи, я був певен, що їх друкуватимуть. Але всі оповідання, які я надсилав, незмінно поверталися назад. А ту певність вселив у мене Едвард О'Брайєн, включивши «Мого старого» до збірника «Найкращі оповідання року» і присвятивши збірник мені. Згадавши про це, я засміявся і відпив ще трохи пива. Те оповідання не публікувалося в жодному журналі, і він порушив усі свої правила, надрукувавши його в збірнику. Я знову засміявся, і офіціант позирнув на мене. А вийшло таки смішно, бо О'Брайєн перекрутив там моє прізвище. То було одне з двох оповідань, котрі залишились у мене після того, як усе, Що я написав, украли в Хедлі на Ліонському вокзалі разом з валізою, в якій вона везла до Лозанни мої рукописи, — хотіла зробити мені приємну несподіванку, — щоб я міг попрацювати над ними під час нашого відпочинку в горах. Вона повкладала в теки геть усі папери — і писані від руки, і передруковані на машинці, і навіть копії. А оте оповідання збереглося тільки тому, що Лінкольн Стеффенс надіслав його якомусь редакторові, а той повернув його назад. І, коли все інше вкрали, воно саме лежало на пошті. Друге вціліле оповідання, «Десь у Мічігані», я написав ще перед тим, як до нас додому завітала міс Стайн. Я навіть не передрукував його на машинці, бо міс Стайн сказала, що воно inaccrochable. Так воно й лежало десь у шухляді.

Отож, коли ми виїхали з Лозанни й спинилися в Італії, я показав те перше оповідання про перегони О'Брайєну, лагідному, сором'язливому чоловікові з блідим обличчям, блідо-голубими очима та довгим прямим волоссям, яке він сам собі підстригав, — він жив тоді в пансіоні якогось монастиря у горах над Рапалло. То був для мене тяжкий час, я вже думав, що ніколи більше не зможу писати, і показав йому те оповідання просто як курйозну пам'ятку, — так само як хтось міг би з дурною усмішкою показати компас із корабля, загиблого за неймовірних обставин, або ж підібрати власну ногу в черевику, ампутовану після катастрофи, та ще й кепкувати з цього приводу. Та коли він прочитав оповідання, я побачив, що йому стало куди болячіше, ніж мені самому. Я ніколи ще не бачив в очах у людей справжнього болю від чогось іншого, крім смерті чи нестерпного страждання, — ото лише в Хедлі, коли вона казала мені, що мої рукописи пропали. Спершу вона тільки плакала й ніяк не могла заговорити. А я заспокоював її: мовляв, хоч би що там сталося, це не найстрашніше, нехай вона так не побивається, вже якось переживемо. І тоді вона зрештою сказала. Я був певен, що вона не могла забрати й машинописні копії, і, на час передоручивши свої газетні кореспонденції одному знайомому (а я тоді непогано ними заробляв), негайно виїхав поїздом до Парижа. Та виявилося, що пропало таки все, і я добре пам'ятаю, як мені було тієї ночі, коли я зайшов до нашого помешкання й сам пересвідчився в цьому. Тепер усе те було вже позаду, а Чінк колись навчив мене не розводитись про втрати; отож я сказав О'Брайєну, що не варто так засмучуватись. Може, воно й на краще, що мої ранні твори пропали, казав я, і ще багато всякого, чим звичайно підбадьорюють солдатів. Потім сказав, що знову візьмуся писати оповідання, — просто так, збрехав, аби тільки втішити його, — але, сказавши це, зрозумів, що так і буде.

вернуться

28

«Розріз» — назва журналу (нім.).

вернуться

29

«Франкфуртська газета» (нім.).

вернуться

30

Пивний бар (франц.).

вернуться

31

Тут: півлітровий кухоль (франц.).

34
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело