Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 35

• Предыдущая
• 35/196
• Следующая

І ось тепер, сидячи у Ліппа, я почав пригадувати, коли ж я вперше спромігся знову написати оповідання після того, як усе втратив. Це сталося в Кортіна-д'Ампеццо, тієї весни, коли я повернувся до Хедлі після поїздки за завданням своєї газети в Рейнську область і Рур, що перервала наші лижні прогулянки в горах. То була дуже нехитра історія під назвою «Не в сезон», але насправді кінець її був не такий, бо в житті той старий повісився. Я зробив це за своєю новою теорією, згідно з якою можна випустити в творі усе, що завгодно, — аби ти тільки сам знав те, що випускаєш, — і тоді оповідання стане ще сильніше, і читач відчує в ньому щось більше, ніж він осягнув розумом.

Атож, подумав я, тепер ти пишеш такі оповідання, яких не розуміють. Це річ майже певна. А ще певніше те, що на них немає попиту. Та колись їх зрозуміють, як ото трапляється з картинами. Потрібен тільки час та ще віра в себе.

Коли доводиться заощаджувати на їжі, треба міцно тримати себе в руках, щоб менше про неї думати. Голод — суворий учитель, він добре дисциплінує. І поки читачі цього не розуміють, ти попереду них. Еге ж, подумав я, аж так далеко попереду, що не маєш змоги щодня обідати. Незле було б, якби вони трохи наздогнали тебе.

Я знав, що повинен написати роман. Але це здавалося нездійсненним, поки я на превелику силу збивав абзаци, які були згустками того, з чого складаються романи. Мені треба було переходити до довших оповідань, наче бігунові, що тренується на довгій дистанції. Коли я писав свій перший роман, той, що був у валізі, вкраденій на Ліонському вокзалі, з мене ще не вивітрилась юнацька лірична легковажність, така ж скороминуща й оманлива, як і сама юність. Тепер я розумів: мабуть, вийшло справді на краще, що той роман пропав, — але розумів і те, що повинен написати новий. Одначе вирішив не братися до нього, аж поки не відчую в цьому нагальної потреби. Нехай мене чорти візьмуть, якщо я напишу роман тільки задля того, щоб напхати шлунок. От коли вже я не зможу не писати його, тоді інша річ, тоді мені просто нічого іншого не залишиться. А поки що напишу довге оповідання про щось таке, що досконально знаю.

На той час я вже розплатився, вийшов від Ліппа і, повернувши праворуч, перетнув вулицю Ренн, щоб не зайти в «Дві мавпи» на каву, а тоді вулицею Бонапарта — найкоротшою дорогою — подався додому.

Що ж із того, про що я ще не писав, я знаю досконально? Що я знаю по-справжньому і що мені найбільше до душі? Ніякого вибору я не мав. Єдине, що я міг обирати, — це вулиці, Щоб найшвидше дістатися туди, де можна працювати. Вулицею Бонапарта я дійшов до вулиці Гінеме, вийшов нею на Асса й, нарешті, попростував по Нотр-Дам-де-Шан до «Клозері-де-Ліла».

Я сів у кутку, так що надвечірнє сонце падало через моє плече, і, розгорнувши записник, почав писати. Офіціант приніс мені cafe creme, і, коли кава трохи охолола, я випив половину, а решту відсунув убік і знову взявся писати. Коли я спинився, мені не хотілось розлучатися з річкою, де я бачив на глибині велику форель і де бистра вода нуртувала, вдаряючи в палі мосту. То було оповідання про повернення з війни, хоч про війну в ньому не згадувалось ані словом.

Але ж річка й завтра вранці ніде не дінеться, і я неодмінно змалюю її і всю околицю, і все, що має там статися. Часу попереду багато, і я писатиму щодня. А все інше нічого не важить. У мене в кишені лежать гроші, які я одержав з Німеччини, отже, нема чим сушити собі голову. А коли ці гроші скінчаться, будуть якісь інші.

Усе, що мені тепер потрібне, — це зберегти ясні думки до ранку, коли я знов сяду до роботи.

Коли ми мешкали над тартаком на вулиці Нотр-Дам-де-Шан, 113, «Клозері-де-Ліла» було найближчим до нас добрим кафе — і одним з найкращих кафе в Парижі. Взимку в приміщенні було тепло, а навесні й восени приємно було сидіти надворі за маленьким столиком у затінку дерев коло статуї маршала Нея чи за одним із звичайних квадратних столів, розташованих під великими тентами вздовж бульвару. Двоє з тамтешніх офіціантів дуже добре ставились до нас. Завсідники кафе «Дю-Дом» і «Ротонда» ніколи не ходили до «Ліла». Тут у них не було знайомих, і ніхто не витріщав би на них очі, якби вони прийшли. За тих часів багато хто ходив до кафе на розі бульварів Монпарнас і Распай, щоб показати себе на людях, і в певному розумінні ці кафе були тим, чим сьогодні є колонки газетної світської хроніки — такими собі щоденними замінниками безсмертя.

Колись у «Клозері-де-Ліла» більш-менш регулярно збиралися поети, й останнім визначним із них був Поль Фор, якого я так і не читав. Єдиний поет, якого я там побачив, був Блез Сандрар з розтовченим обличчям боксера й пришпиленим до плеча порожнім рукавом; своєю вцілілою рукою він вправно скручував цигарки. З ним приємно було розмовляти, доки він не напився, але й тоді слухати його брехню було цікавіше, ніж правдиві оповіді багатьох інших людей. Блез Сандрар був єдиним поетом, що навідувався тоді до «Ліла», але я бачив його там лише один раз. Переважали ж серед завсідників літні бородані в приношених костюмах (вони приходили туди з дружинами чи коханками), хто з вузенькою червоною стрічкою Почесного легіону в петельці, а хто без неї. Нам приємно було вважати їх ученими — savants, — і вони сиділи за своїми аперитивами майже так само довго, як чоловіки у ще більш приношених костюмах, які зі своїми дружинами чи коханками пили cale creme і носили в петельці бузкові академічні стрічки, що не мали ніякого відношення до Французької Академії і свідчили, на нашу думку, що це університетські викладачі.

Завдяки цим відвідувачам у кафе панував затишок: вони цікавилися тільки одне одним, своїми аперитивами, чи кавою, чи вином, а також газетами й журналами на дерев'яних жердинках, і ніхто тут не виставляв себе на привселюдний огляд.

Приходили до «Ліла» й жителі кварталу, і в декотрих у петельці була стрічка Воєнного хреста, а в інших ще й жовто-зелена стрічка Воєнної медалі, і я дивився, як вправно вони обходяться без втрачених кінцівок, і оцінював якість їхніх штучних очей і міру майстерності хірургів, що відновлювали їхні обличчя. Шкіра добряче полатаного обличчя завжди набуває особливого, майже райдужного блиску — так поблискує добре утерта лижня, і цих відвідувачів ми поважали більше, ніж savants чи викладачів, хоч останні, можливо, теж побували на фронті, але уникли каліцтва.

За тих часів ми не довіряли людям, що не нюхали пороху, а цілком взагалі не довіряли нікому, й ми вважали, що Сандрар мав би менше хизуватися тим, що втратив руку. Я зрадів, що він завітав до «Ліла» вдень, коли там ще не було завсідників.

Того вечора я сидів за столом на тротуарі перед «Ліла» й дивився, як змінюється освітлення дерев та будинків і як бульваром неквапно цокають могутні битюки. Двері кафе позаду, праворуч від мене, відчинились, і хтось підійшов до мого столу.

— А, ось де ви! — почув я.

Це був Форд Медокс Форд, як він тоді себе називав. Він тяжко відсапувався в густі фарбовані вуса, але тримався рівно, мов ходяче, добре вдягнене пивне барило.

— Дозвольте підсісти? — сказав він, сідаючи й оглядаючи бульвар з-під безбарвних брів бляклими блакитними очима. — Я витратив найкращі роки свого життя на те, щоб цих шкап убивали в гуманний спосіб.

— Ви вже казали мені про це, — відповів я.

— Сумніваюсь.

— Запевняю вас.

— Дивно. Я цього зроду нікому не казав.

— Вип'єте?

Офіціант стояв над нами, й Форд замовив собі «шамбері» з «кассі». Офіціант, високий, худий, з великою лисиною, прикритою прилизаним волоссям, і з густими старомодними драгунськими вусами, повторив замовлення.

— Ні. Принесіть fine a l'eau[32], — сказав Форд.

— Fine a l'eau для мосьє, — повторив офіціант.

Я завжди уникав дивитися на Форда, якщо тільки міг, і тамував віддих, коли перебував з ним в одній кімнаті. Але тут ми сиділи надворі, й вітер гнав тротуаром опале листя від мого краю столика повз нього, тож я зважився глянути на Форда, відразу пошкодував і перевів погляд на бульвар. Освітлення знову змінилось, а я прогавив цей перехід. Я ковтнув із своєї чарки, щоб перевірити, чи Фордова поява не зіпсувала напій, але напій свого смаку не втратив.

• Предыдущая
• 35/196
• Следующая