І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/129
• Следующая

Засинаючи, Поль знову на мить побачив перед собою обличчя Луїзи. Вона зараз, певно, виїхала з Парижа і живе у матері. Всього в кількох кілометрах від нього. Якби вона знала, як вони близько одне від одного і як безмежно далеко!

З того часу, як у зведеннях німецького командування битва на берегах Волги стала займати центральне місце, генерал Еверс втратив спокій. Як завжди, старанно виголений, стрункий і підтягнутий, він пунктуально о десятій годині ранку з'являвся у штабі, а рівно о першій — на обіді в казино, іноді навіть кидав поблажливий жарт на адресу котрогось із офіцерів, але за цим раз назавжди усталеним порядком ховалася вже інша людина — занепокоєна і вкрай розгублена. І, можливо, тільки Лютц, який найчастіше стикався з генералом, помічав цю зміну. Тепер Еверс цілі години проводив, схилившись над картою Сталінградського фронту і позначаючи на ній найменші зміни.

Генерал Еверс був у немилості в гітлерівського командування. Спричинилася до цього насамперед його досить велика стаття, надрукована в одному з військових журналів ще в 1938 році. В ній Еверс доводив, що політика Бісмарка в останні роки його життя, і особливо відома промова, виголошена в рейхстазі 1888 року, була не тільки помилковою, а й згубною для Німеччини. Аналізуючи далі тактику і дипломатію вже кайзерівського уряду, Еверс доводив, що сліпе наслідування політики «залізного канцлера» призвело до створення Антанти, а хід першої світової війни наочно показав помилковість твердження Бісмарка — ніби Німеччина може воювати на двох фронтах: західному і східному.

Виступ Еверса був більше ніж невчасним. У найпотаємніших відділах гітлерівського штабу саме тоді гарячково розроблялися плани нової війни. Ріббентроп гасав з країни в країну, погрозами і обіцянками зміцнюючи союз держав Центральної Європи, а в цей час якийсь маловідомий генерал застерігає від війни на два фронти!

Цей виступ міг би трагічно закінчитися для Еверса, якби про нього не подбали його друзі. Щоб автор компрометуючої статті не мозолив очей нікому в штабі, його спішно відправили подалі від Берліна командиром полку, що стояв далеко від столиці. Після цього генерал не виступав більше в пресі. Коли почалася війна з Росією, він в особистій розмові із генералом Браухічем — його призначили тоді командуючим Східного фронту — недоречно нагадав відомий вислів Наполеоне, що російського солдата «мало вбити, його ще треба штовхнути, щоб він упав». Цього було досить, щоб приректи Еверса на перебування лише в тилових частинах — його перевели на південь Франції, призначивши командиром дивізії, і з того часу ніби зовсім забули: обходили і в нагородах.

Еверсу не можна було закинути обвинувачення в якійсь прихильності до Росії. Він росіян ненавидів і не приховував цього. Але ця ненависть не засліплювала його настільки, щоб позбавити розуму. І генерал продовжував обстоювати у розмовах з друзями думку про небезпеку для Німеччини війни з Росією. Еверс ставив під сумнів вірогідність даних німецького генштабу про воєнний потенціал Росії, не йняв віри відомостям про її промисловість, чисельність населення. Навіть більше — він був щиро переконаний, що двобій німецької армії з радянською, в разі затяжної війни, стане згубним для Німеччини, оскільки співвідношення людських сил було на користь противника.

Свої погляди Еверс останнім часом звіряв тільки найближчим друзям. Але навіть їм не говорив генерал того, що початок битви за Сталінград він вважає за найбільшу помилку гітлерівського командування: росіяни здобули можливість перемелювати в цій гігантській м'ясорубці найдобірніші гітлерівські війська, і навіть коли б росіяни поступилися Сталінградом, німецька армія однаково знесилиться і не зможе прорватися до Москви.

Еверс усіма помислами бажав Паулюсу перемоги. Він з радістю пересував свої позначки на двокілометровій карті, коли зведення сповіщали про найменше просування гітлерівських частин на будь-якій дільниці Сталінградського фронту. А десь глибоко в душі жила і все більше наростала тривога за долю всієї війни…

Коли у зведеннях вперше було вжито вираз — «наступ росіян», Еверс мало не захворів. Правда, крім цього незвичного виразу, у зведеннях не було нічого тривожного, але генерал, як і кожна військова людина, добре обізнана з станом на фронтах, умів читати між рядками.

24 листопада 1942 року генерал не спав усю ніч. Печінка не боліла, не було якихось інших причин безсоння, а проте не спалось.

«Старію!» — з сумом вирішив генерал і, глянувши на годинник, повернувся до радіоприймача: в цей час саме передавали ранкове зведення.

Вже перша фраза, що долинула до його слуху, примусила генерала схопитися з ліжка, немов його підкинула якась пружина: радянські війська оточили шосту армію і четверту танкову армію під Сталінградом…

Еверс кинувся одягатись. Навіть наполовину зодягнувся. Але знову стомлено сів на ліжко. Куди він зібрався бігти? Що він може зробити? Чим допомогти? Так, це початок кінця, якого він так смертельно боявся, проти якого застерігав! Як би йому хотілося зараз, десь на найавторитетнішій військовій нараді, зробити аналіз стану, що створився на Східному фронті, а разом проаналізувати і дальші перспективи ведення війни! О, він би довів усю згубність стратегії і тактики Гітлера! Але що він може зробити зараз? Нічого! Мовчати, не прохопитися жодним необережним словом, яке б натякнуло на думки, що снуються зараз в голові: адже страшно не тільки сказати, а навіть подумати, що для успішного закінчення війни треба ліквідувати Адольфа Гітлера! Так, так, собі він може в цьому признатися, — ліквідувати фюрера!

Боже мій, сама ця думка жахає! А проте…

Треба негайно, якою завгодно ціною, укласти сепаратний мир з США, Англією і Францією, щоб розв'язати собі руки на заході і кинути всі сили на схід. Про примирення з Радянським Союзом нема чого й думати. Отже, вихід з становища треба шукати тільки на заході. Це поки єдиний шлях. Єдина надія на порятунок.

Виходить, треба діяти, і негайно! Але з чого почати? Хто наважиться піти на такий величезний риск, як державний переворот, навіть в ім'я спасіння Німеччини?

Еверс в думках почав перебирати імена всіх своїх друзів, всіх своїх однодумців. Вони є навіть серед найвищого командування. А тепер їх, певно, ще більше. Отже, треба зустрітися, поговорити, порадитись. Так чи так, а треба діяти негайно, бо буде пізно.

Генерал підвівся і пішов до кабінету. В будинку ще всі спали. За вікнами тільки займався світанок, і ніщо не порушувало ранкової тиші, крім важких солдатських кроків на асфальтовій доріжці навколо вілли. Кроки були чіткі і розмірені. Так можуть ступати лише впевнені в собі і в майбутньому люди. І раптом генерал уявив, що оцим, взутим у важкі ковані чоботи солдатам десь у степах під Сталінградом доводиться щодуху бігти, тікаючи від радянських військ. Еверс уявив собі тисячі, десятки тисяч взутих у важкі ковані чоботи солдатських ніг Вони біжать, щодуху біжать, гупають, грузнуть у снігу і знову щосили біжать..

Генерал спустив штори, щоб приглушити лункі кроки за вікном. Але вони однаково, мов розмірені удари, били й били по напружених нервах.

Ні, він не має права на бездіяльність! Треба діяти, діяти, що б там не було! Ніщо не примусить його надалі беззастережно коритися вищому командуванню, надто засліпленому, щоб побачити неминучу прірву поразки, до якої веде країну Гітлер.

Але треба діяти спокійно і розумно. Однодумців слід розшукувати обережно. Ніякого поспіху, а тим більше надмірної довірливості до малознайомих людей. Інакше можна завалити всю справу на самому початку.

Генерал ще довго сидів біля письмового стола, обмірковуючи план найближчих дій. З глибокої задуми його вивів легенький стукіт у двері.

— Доброго ранку, екселенц! Накажете подавати сніданок? — запитала покоївка.

— Так! — коротко кинув Еверс і, розкривши бювар, почав писати рапорт командирові корпусу.

• Предыдущая
• 45/129
• Следующая