Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/116
• Следующая

До тієї миті Ріно належав до рідкісної категорії людей, які патологічно не відчувають страху. Ні перед чим. Навіть перед смертю. Він був грубим, безцеремонним, нахрапистим розбишакою, типовим зухвальцем, що звик домінувати завдяки своїй фізичній силі. Смерть уявлялась йому невідворотним актом наприкінці життєвого шляху, епілогом, від якого не відкрутитися. Решту того, що могло трапитися на цьому шляху, він міг розтовкти, роздерти на шматки і, відповідно, не боявся. Хедхантер підкреслено гордував людьми, які тріпочуть за свої розніжені дупці. Він уявити не міг, як можна боятися чого-небудь.

Та, як відомо, Господь жорстоко карає за те, що ми не здатні уявити.

Тієї спекотної середи наприкінці серпня, посеред найсухішої пустелі на планеті Земля, життя Ріно повернуло в нове русло. Якщо бути точним, сталося все о 12:17. Ще о 12:16 Ріно Хедхантер лишався тим самим нахабним зухвальцем, який чхав на страх в усіх його проявах. Зате о 12:17, виштовхуючи мотоцикл з чергової ями, Ріно кинув випадковий погляд уперед. І застиг, конвульсивно стиснувши кермо.

Позаду за спиною пихкав Джеро. Попереду, поміж двома вертикальними вапняковими стінами, куди вони пробивались через смугу глибокого піску і де ще хвилину тому нікого не було, стояв Вілл Ноланд.

— Вілл? — пискнув Ріно. (Хай як це дивно звучить щодо стодвадцятикілограмового мужика зі слонячими біцепсами і шрамами на всіх частинах тіла, крім яєць та п’яток, але так — він таки пискнув.)

Американець, якого п’ять днів тому спіймали боти, стояв і дивився на Хедхантера. Якщо бути точним, він не дивився у прямому сенсі. Вілл не міг дивитися. Точніше сказати: ті місця, де колись знаходилися очі, були спрямовані на Ріно. Бо очей у Вілла більше не було. На їх місці глибочіли глухі заліплені вдавлення, почорнілі від засохлої крові. Повік також не було. Брудні згустки плоті, що ховались у очних западинах, обрамляли зашкарублі шматки подертої шкіри. Рот застиг, сформувавши майже правильну літеру «О». Пошерхлий язик витикався вліво, загинаючись до верхньої губи. Від порепаних кутиків рота на щоки та воло тягнулись бурі прожилки. Волосся, звисаючи неохайними пасмами, іскрилось старечою сивиною (як у Хорта, котрого знайшли після того, як він «поговорив» з ботами). Одна рука, схоже, була зламана і стриміла вбік під нереальним кутом.

Ріно міг би заприсягнутися, що з темного рота вряди-годи виповзають якісь комахи: чи то хробаки, чи то великі таргани.

Ось тоді-то Ріно вперше замислився над тим, що на житейському шляху, в проміжку між народженням і тим фінальним актом, є чимало речей, яким не вийде наваляти в морду, яким не зробиш боляче і які не вб’єш, бо вони вже мертві. А Вілл таки був мертвий (Ріно не сумнівався в цьому, попри те, що американець тримався прямо, ледь похитуючись то вперед, то назад). Такий мертвий, що його, певно, доведеться ховати двічі.

— Що це з ни… — Джеро обірвав питання на півслові: Вільям рушив їм назустріч. Американець клигав уперед, загрібаючи пісок однією ногою. Упав, але тут-таки піднявся: спершу над піском зринула понівечена голова, за нею корпус; далі — увесь зіпнувся на ноги.

Ріно здригнувся, почувши, як за спиною лементує його найкращий боєць. Джеро верещав зі знанням справи, по-жіночому дзвінко і піднесено. Здоров’як хотів щось зробити, тріснути його по довбешці чи щось таке, але усвідомив, що не може зрушити з місця. Він не здужав ані повернути голови, ні навіть рота розкрити, отупіло спостерігаючи, як Вілл Ноланд наближається до них.

Ось тоді все й почалось. Ріно відчув, як щось запульсувало у нього в задниці. Прямо отам, унизу. Так ніби в куприк вгатили кілька кубиків льоду. Ноги стали ватяними, шлунок провалився аж до гепи, а шкіра стяглася, наче хтось підсмикнув її на тім’ячку. Він розкрив пельку, але не видушив з себе ні слова. Хедхантер не розумів, що з ним таке. Стан змахував на серцевий напад чи на приступ невідомої хвороби, яка чималий час ховалась і ось зрештою вибрала невдалий момент, щоб проявитися. Але не був ні тим, ні іншим. То Ріно розширив гаму своїх відчуттів, дізнавшись нарешті, що таке непереборний і всепоглинаючий страх.

— Бо-о-осе! В… в… він біжи-и-ить! — зарепетував Джеро, намагаючись розвернути свій байк. — На хрін!.. А-а-а! На-а-а хрін!..

Що саме «на хрін» він так і не осилив пояснити. Мотоцикл грузнув у піску.

— Кидай мотоцикла, — нарешті прошамкав Хедхантер, не впізнаючи власний голос. — Побігли, блядь!

Покидавши пляшки з водою, дробовики, байки і рацію, Ріно і його боєць дали драла з Долини Смерті. Вибралися на твердий ґрунт і почесали геть, не озираючись.

Джеро, як і більшість вихідців з південної Африки, був витривалим, мов високогірний баран. Очевидно, бігав він краще за огузкуватого Хедхантера, який курив цигарки відтоді, як у Анголі став президентом Жозе Едуарду душ-Сантуш.

— Босе… е-хех… я збігаю в… ху-у-у… Сан-Педро і… прижену машину, — на бігу пролепетав негр. Від селища їх відділяло кілометрів вісім.

— Що-о?!

— Я повернусь, босе… фу-фуф… Я обіцяю… Я чекатиму… на трасі… Інакше ми… звідси не виберемося.

— Не по… не покидай мене! — Ріно запанікував. Джеро швидко віддалявся. — Я тебе вб’ю, ти чорнозадий вилупку! — Гереро не зреагував. Дистанція росла на очах.

Небавом Джеро зник. Хедхантер нарешті озирнувся. Вілла не було. Він або відстав, або впав і не зміг піднятися. Втім, бажання спинитись не виникало. Ріно біг далі.

Ріно на все життя закарбував, яким сухим було повітря того дня. Він ніколи не забуде, як вогонь, що роздирав гортань, неухильно пробирався в глиб легень, і під час кожного схлипу подих забивав шерехатий присмак старих газет, змішаний з теплим запахом сірого піску. Паперовий смак пустелі — невблаганний присмак смерті.

Лаура мчала коридором, на ходу заправляючи сорочку в джинси. Чуприна стояла сторчма, прим’ята після обіднього сну. На носі не було звичних окулярів.

Вилетівши з-за рогу, психіатр ледь не збила Тимура, який неспішно крокував до кухні з порожньою чашкою.

— Швидше! — випалила дівчина. — Джеффрі вийшов на зв’язок.

— Звідки знаєш?

— Кацуро сказав, — через поспіх Лаура промахнулася, втрапивши ґудзиком у не в ту дірку, і сорочка скособочилася. — Він знайшов їх.

Тимурова чашка так і лишилася порожньою. Забувши про свіжу порцію кави, він помчав слідом за Лаурою до переговорної кімнати.

Коло радіостанції згуртувались Кейтаро Рока, Кацуро Такеда, Ігор Ємельянов, Ральф Доернберг, Стефан Ермґлен та Тіана Емерсон. За пультом схилився Ральф.

— Хлопче, прийом. Це Ральф Доернберг. Як мене чуєш?

— Чудово, Ральфе, — з динаміка долинув напружений і дуже тихий голос Джеффа.

— Це так погано чути чи він навмисне шепоче? — бовкнув хтось у юрмі.

— Джеффрі, ти можеш говорити голосніше? — запитав Доернберг.

Кілька секунд з рації сочилось монотонне шипіння. Зрештою американець озвався:

— Відповідь заперечна, — по-воєнному рубонув Джефф, а тоді, схаменувшись, додав простіше: — Пардон, Ральфе, не можу говорити вголос. Ми надто близько.

По лицях присутніх у переговорній кімнаті метнулась темна тінь. Кожен здригнувся, уявивши себе на місці Джеффрі: серед пісків, у небезпечній близькості від ботів.

— Ти бачиш «малюків»? Вони десь поруч?

— До найближчого — метрів вісімдесят, — повідомив Джеффрі.

Бразилійка стиха вилаялась. Тимуру хтось наче дмухнув за комір крижаним повітрям.

— Добре, я розумію, — повільно промовив Ральф. — Розкажи, де ви зараз.

Американець, звірившись з картою на iPhone, назвав координати, а потім продовжив:

— Ліворуч від мене стофутове[82] провалля. Тягнеться із заходу на схід. Внизу видно печери. Не повністю. Частково. Огляд з цього місця паршивий, але саме там ховаються боти. Ми з Алондрою залягли неподалік від прірви.

• Предыдущая
• 51/116
• Следующая