Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 52

• Предыдущая
• 52/116
• Следующая

— А де Ріно?

— Ми розділились дві години тому. Ріно з африканцем подались до протилежного кінця Долини.

Несподівано в динаміку пролунали притлумлені зойки Алондри. Джеффрі зашикав на неї, та зойкання не стихало. За кілька секунд запала повна тиша. Схоже, американець затулив чилійці рота долонею.

— Що сталося? — захвилювався Ральф. — Що там у вас?

— Мене зараз вирве, — прохрипів Джефф.

— Що там?! — від хвилювання канадець підвищив голос.

— Тут бот… прямо під нами… — Джеффрі говорив уривками. — Я не помічав його…

— Що з ним? Що він робить? Опиши нам! — гарячкував Ральф.

— Він стоїть… «малюк» просто стоїть, але… О, Господи!.. На ньому чиєсь лице.

— Що?!

— Він надягнув на себе чиєсь лице…

— Я не розумію тебе, Джеффрі. Повтори!

— Бот начепив на голову обличчя людини.

— Що ти таке говориш?

— Схоже, вони зрізали шкіру з якогось чилійця… зняли, як скальп… тільки не з тім’я, а з лицевої частини… і бот… він напнув цю шкіру на себе.

Тіана Емерсон застогнала. Стефан Ермґлен відсахнувся від передавача.

— Як ж казав тобі: вони дістались до людей, — обернувшись до Джепа, кинув Ральф.

У цю мить Тимур наче відключився. Схвильований гамір, що заповнив радіокімнату, долітав до нього віддаленим шепотінням. Програміст зловив себе на думці, що його не дивує повідомлення Джеффрі. Описана картинка вписувалась у його бачення ботів. Він, правда, ще не розумів чому.

Тимур почав пригадувати. Спершу демонстраційний тест для генералів з Пентагону: боти накинулися на «Мініґани», бо після двох тренувань «засвоїли» факт їхнього існування. Потім у пам’яті воскресли вечірні атаки ботів: «малюк», що засікав час появи охоронців. За ними зринула картина втечі: бот відкриває браму, набираючи код і «кахикаючи» в кулак.

Тимур відсунувся від решти і заціпенів. У «МАЙКОНі» Вадим Хорт працював над… макросами. Тимур знав про це. Знав давно, але спочатку чомусь не надав значення.

У більшості САПР існує можливість створення макросів. Щоб не будувати однотипні моделі чи креслення, щоразу починаючи з нуля, можна ввімкнути режим макроса. Під час першої побудови система запише послідовність натиску клавіш, вибору команд меню тощо. Утвориться код, який можна використовувати повторно, просто міняючи деякі параметри. Це і є макрос. У «МАЙКОНі» Хорт працював над тим, щоб дії користувача перетворювались на максимально гнучкий код.

І тут до Тимура дійшло. За секунду сталося прозріння — і хлопець усе зрозумів. Йому більше не знадобиться «MacrosVH.bcf». Він і без коду усвідомив, що закладено у тому файлі. Тимур аж підскочив на місці.

— О Боже, — прошепотів він і кинувся до радіостанції, виштовхавши Ральфа з крісла. — Джеффрі, ти слухаєш?! — закричав українець у мікрофон. — Говорить Тимур.

— Так, Тимуре, я тебе чую. Будь ласка, не горлай так, а то тебе слухатиму не тільки я, а заразом і пів-Атаками.

— Той «малюк» з чужим обличчям… — Тимур нервувався і говорив незв’язно, — ну, з чиєюсь шкірою на лиці… він ще там?

Радіо затихло. Джеффрі оглядав ущелину, шукаючи бота. Та ось пролунала відповідь, причому в голосі молодого американця проступили стурбовані нотки:

— Так… Він на тому самому місці. А що?

— Куди він дивиться? — не стишуючи голосу, випалив Тимур.

— На… ну-у-у… Він повернувся, дивиться сюди… але не на мене… наче трохи вбік.

Українець зробив глибокий вдих, стиснув кулаки і проказав:

— Джеффрі, я щойно дещо зрозумів, але не стану нічого пояснювати, бо це займе до біса багато часу. Ти повинен негайно…

Саме в цей момент щось відволікло увагу американця.

— Еге, народ, — присвиснув він, не дослухавши Тимура, — я бачу людей.

— Яких людей? — озвався Кацуро, відтіснивши голову Тимура від мікрофона.

— Дорослих… ем-м-м… це якась чортівня.

Тимур більше не міг стримуватися. Грубо відштовхнувши руку японця, він закричав:

— Джеффрі! Алондро! Валіть звідтіля! Тікайте заради всього святого!

— Тут люди… — мов зачаклований, твердив Джеффрі. — Вони дивні… ходять, мов сновиди… дехто лежить на піску.

— Ушивайтеся, якщо вам дороге ваше життя! — програміст кричав так, що ризикував зірвати собі голос. — Боти навчаються! Вони весь час навчались!!!

Вчені здивовано перезирнулись, всерйоз переживаючи за психічне здоров’я Тимура.

— Хлопче, з тобою все гаразд?

І тільки старий Кейтаро нахмурився.

— Жаль, що ми не прихопили камеру, — долинув голос із динаміків. — Чуваки, ви не повірите, що я бачу. Це якийсь сраний Освенцим, чесне слово… Тимуре, я не доганяю, чому ми повинні вшиватися? — Джеффрі нарешті звернув увагу на волання українця.

— Дурню, тікай! Хорт запрограмував їх на самонавчання! Кожну результативну дію боти перетворюють на код, який потім ними ж і керує. Хорт усе життя цим займався.

Кілька довжелезних секунд в ефірі панувала тиша.

— І що з того? — зрештою озвався Джефф. — Це щось міняє? Я знайшов їхнє лігво — і це головне.

— Джеффрі, ти знущаєшся з мене? Невже ти досі не зрозумів?! — Тимур трусився, немов у лихоманці. Серце висмикувалось із грудей. Хлопець не міг знайти потрібних слів, хоча вже тоді знав, що має статися. — Вони дивляться і аналізують, як ви відреагуєте на чуже обличчя! Боти думають, що їх так легко впізна?ють тільки через те, що вони мають однакові обличчя, — програміст судомно заковтнув повітря і знову зірвався на крик: — Вийми нарешті голову із задниці, Джеффрі, і почни думати! Сам факт того, що один з ботів напнув на себе «чуже» обличчя і постійно тримається перед тобою на видноті, означає, що вони від самого початку знали про вас, про тебе і Алондру!

— Що? — йойкнув американець.

— Вони від самого початку знали про ваш прихід, — закінчив Тимур, знесилено зсунувшись униз на кріслі.

Важко дихаючи, Ріно Хедхантер чалапав уздовж дороги. Над розм’яклим асфальтом тремтіло сріблом розпечене повітря. Праворуч від шосе кучугурилися вапнякові скелі. Десь там за ними починалася Долина Смерті.

Час від часу Ріно озирався назад. Чоловік знав: якщо за ним щось поженеться, він не зможе втекти. Сил бігти більше не було. Він перегорів. Як лампочка. Біг ніколи не був його козирем. Хедхантер міг до крові на кісточках дубасити грушу, годинами тягати «залізо» у тренажерному залі, але, коли справа доходила до затяжного кросу, він пасував.

Не знаючи, в якому саме місці він вибрався на трасу (вище чи нижче від Сан-Педро), Ріно бездумно простував на південь. Амбал за будь-яку ціну прагнув опинитись якнайдалі від Valle de la Muerte.

Несподівано з півночі долинуло дирчання двигуна. Ріно спинився. Приклав руку дашком до чола і став дивитися. Страх повільно, але неухильно стискав горлянку.

На пагорбі вигулькнув невеликий седан блідо-блакитного кольору. Двомісний пікап «Chevrolet». Ріно чекав. Тікати не було сенсу.

Небавом «Chevrolet» наблизився і став за кілька метрів від Хедхантера. Двигун затих.

— Босе, це ви? — з правого вікна виткнулася кучерява голова Джеро.

Ріно мовчав. Під щоками хвилями запульсували м’язи.

— Я притягнув машину, — бадьоріше заявив африканець.

Амбал, не говорячи ні слова, попрямував до авто. Вийшов на дорогу, обійшов капот і підскочив до кабіни з боку водія.

— Босе, що це ви… — Джеро не договорив. Хедхантер лівим прямим вколотив його голову глибше в кабіну.

— Це щоб знав, як покидати мене, — рикнув здоровань.

— Я не кидав вас! — верескнув гереро. — Я… — наступний удар відкинув його на пасажирське сидіння. Подавшись за рукою, Ріно наполовину ввалився у салон.

— Клятий брехун! Зрадник! — кричав ґевал.

Джеро, втямивши, що Ріно не втихомириться, викрутився вугром, переліз на праве сидіння і вискочив з машини. Ключі забув у запаленні.

• Предыдущая
• 52/116
• Следующая