Волонтер - Білий Дмитро - Страница 20
- Предыдущая
- 20/57
- Следующая
Ми зайшли в кав’ярню, Сергій замовив горілки, я з жахом відмовився й вирішив зупинитися на пиві. Мовчки випили.
— Мобілка з тобою? — нарешті порушив мовчанку приятель. Я здивовано подивився на нього.
— Витягни сім-карту, — коротко сказав Сергій.
Я знизав плечима й невміло почав колупатися в кришці свого мобільного телефону. Сергій мовчки дочекався, поки я закінчив цю справу, і закурив цигарку, а на мій здивований погляд сухо промовив:
— Про всяк випадок — можуть прослуховувати. — Здається, його нервова напруженість почала передаватися й мені. Знову запала мовчанка.
— Ти нарешті скажеш, що трапилося? — трохи роздратовано сказав я.
Сергій з-під лоба подивився на мене, потім знов запалив цигарку.
— Слухай, старий, — нарешті промовив він, — здається, я вляпався в досить неприємну історію.
— Уважно слухаю, — відсторонено сказав я. Неприємне почуття того, що я встряю в небажану ситуацію, посилювалося в мені з кожною хвилиною. «Скільки ж можна! Спочатку кохана дівчина промінює мене на якогось хлюща в „мерседесі“, а тепер напівзабутий друг намагається звалити на мене свої проблеми!» — з розпачем подумав я.
— Вибач, що звертаюся до тебе, але іншого виходу в мене немає. Знаєш, з часом починаєш розуміти, нащо по-справжньому потрібен друг… у мене є тільки один друг, і цей друг, — ти, — немовби читаючи мої думки, промовив Сергій.
— І чим я тобі можу допомогти? Що у тебе за неприємності? — обережно запитав я. Сергій опустив голову, і я помітив, що його рука з цигаркою тремтить. Раптом мені стало соромно за себе. Я зрозумів тоскну самотність свого друга і його відчай.
— Добре, друже, кажи, чим зможу — допоможу, — намагаючись максимально пом’якшити свій голос, промовив я.
Сергій озирнувся довкола й тихо, так тихо, що я ледве чув його голос, почав розповідати:
— Пару місяців тому кинули мене на одну справу. Мені вже давно одні «висяки» чіпляють. Ну, сам знаєш, що таке «висяк» — труп є, а жодних зачіпок, щоб справу розплутати, немає. А тут взагалі муть якась — коротко кажучи, на пустоші за Грушівкою якийсь дивний вибух стався, у закинутому шахтному шурфі. Почали розбиратися: шурф закинутий і, як годиться, затоплений, вибух сам по собі не міг статися. Полізли рятівники з’ясовувати, що ж там сталося — виявилося, що там один штрек відходив — і щось на зразок печери. У тій печері й вибухнуло. Більшу частину печери вибух завалив, трохи покопали — знайшли обгорілу людську руку, покопали далі — шматки людського тіла. Виявилося, що там троє людей загинули, наскільки можна було по кінцівках порахувати. Справу й закрити можна було б — мовляв, троє полізли ліве вугілля довбати, але ж треба було трупи, тобто те, що від них залишилося, ідентифікувати, до того ж, де ці «шахтарі» могли б вибухівку дістати. Ось я цією справою і зайнявся. Але так старанно зайнявся, що зараз і сам не радий. Коротко кажучи, в усі подробиці тебе вводити не буду — часу немає й тобі це знати не обов’язково. Скажу тільки, що почали ми перевіряти, хто з тої Грушівки щез. Виявилося, що якраз напередодні вибуху пропав один пенсіонер, такий собі Іван Степанович Байдак. Працював він до пенсії гірничим інженером, а останні десять років жив собі тихо у Грушівці. Ось підозра з’явилася, що він один з тих мертвяків, що хотіли собі вугілля на дурняк нарубати. Але в мене вже тоді думки виникли — пенсія була в нього непогана, будинок пристойний — нащо це йому було в той покинутий штрек лізти? До речі, у самому будинку дідугана я знайшов досить цікаву бібліотеку — і більшість книг була з історії та культури Сходу, головним чином Китаю. Половина книг іноземними мовами. Тут я ще більше зацікавився. Прийшов до цього будинку якось увечері та без свідків зробив повторний обшук. Знайшов одну хитру схованку, досить професійно, до речі, зроблену, але в мене на схованки чуйка досить сильна… Знаєш, що я там знайшов?
Сергій затягнувся цигаркою і в його очах запалав уже забутий мною войовничий вогник. Я подався вперед — цікавість уже перекрила мої страхи.
— А знайшов досить цікаві папери і ще дещо. Повернувся додому й читав до ранку. Тільки відчув, що ці папери до справи додавати не варто. А вранці на службі мені й кажуть — усе, справу закривай, пиши звіт — нехай один з трупів буде цей пенсіонер, два інших бомжі безіменні. Заходжу я в свій кабінет і отримую відповідь на запит, що про цього Байдака до СБУ надіслав. А у відповіді написано, що такий і такий Байдак Іван Степанович, двадцять третього року народження тягнув строк за п’ятдесят восьмою статтею як контрреволюціонер, і загинув під час повстання в сибірському таборі в 1953 році. Посмертно був реабілітований у 1960 р. Так виходить, що цей чолов’яга встиг двічі загинути!
— Ну, якщо примудрився один раз воскреснути, може, і вдруге зможе. Слухай, а якщо це дійсно той самий каер або хтось інший, то як він зміг під своїм ім’ям на шахті працювати?
— Це не питання, працював він з 1954 року, а тоді ще шахти Донбасу відновлювали, нові відкривали, потреба в працездатних руках була, а тут ще Сталін помер, шахта периферійна, запросто міг проскочити, тут і так ледь не половина колишніх каторжан працювала. Так ось, прийшов я додому ввечері, а квартиру мою хтось потрусив добряче, добре, що я за своєю звичкою важливі речі вдома не залишаю й документи, що в цього Байдака знайшов, уранці по дорозі на службу в надійне місце відправив. З того часу почав відчувати, що мене пасти почали і до того ж досить нахабно. А тиждень тому підкатують до мене двоє, одягнуті так офіційно і, не представляючись, запитують — а чи не знайшли ви в будинку Івана Степановича Байдака якісь цікаві документи? Ну я їх, зрозуміло, послав подалі, тобто до себе на службу, мовляв, у справі все записано. Відчув я, що не прості хлопці за мною стежити почали.
— А хто це може бути, есбеушники? — запитав я.
Сергій знизав плечима:
— Хто його знає, в усякому разі професійно стежили…
— А ти не думаєш, що вони й зараз нас випасають?
— Зараз ні, думаю. Я їх за цей тиждень задовбав — навмисно ледь не з сотнею народу зустрівся, до того ж вони ще не впевнені, чи знайшов я те, що їм потрібно. У всякому випадку — шукають ретельно, я дізнався: хату хтось купив і зараз перебудовує, якщо я правильно думаю, не стільки перебудовує, скільки схованку шукає. От якщо її знайдуть і побачать, що вона порожня, ось тоді мені непереливки буде.
Сергій замовк і в його очах знов майнув страх.
Я замислився — розуміння того, що я потрапив до якоїсь загадкової і вкрай цікавої (ще й небезпечної) історії, породжувало в моїй душі азарт і водночас досить обґрунтоване занепокоєння.
— А що ж там за папери були, у цього Байдака?
— Сам дізнаєшся.
— Яким чином? — запитав я, хоча вже почав здогадуватися, нащо я знадобився своєму товаришу.
— Зі мною нічого не трапиться, поки вони шукають документи, тому я думаю, що найкраще буде передати ці документи тобі. Є ще одне міркування, мабуть, набагато більш важливе.
— …?
— Розумію, ти думаєш, нехай і далі собі лежать у цій схованці, так тобі спокійніше буде — і я не я, і хата не моя.
— Авжеж.
— Так ось, — Сергій нахилився ще ближче до мене, — те, що є серед цих документів, має знати ще хтось, вони не повинні зникнути разом зі мною. Підозрюю, що далеко не все так просто, я туди ще дещо поклав, деякі фотки з місця вибуху… а головне, ти саме та людина, яка повинна знати все, думаю, що ти зможеш дати раду цій справі. Ти ще хист до авантюр не втратив? — Сергій досить різко ткнув кулаком у моє плече. Автоматично я відвів його удар м’яким блоком.
— Ну ось, — він задоволено хмикнув, — бачу, що не кидаєш свої вправи.
— А що мені залишається? Книги та у-шу.
— Еге ж, були часи! — з ностальгією зітхнув Сергій, мабуть, згадавши наші заняття в секції. — А з жінками як?
Я знов пригадав Марину, але ця згадка вже не принесла мені болю.
— Та ніяк, — махнув рукою. — Не витримують того, що я вічно перебуваю у світі своїх книг та Тайзі-цюань. Ну, усе на краще, нарешті заживу життям просвітленого даоса.
- Предыдущая
- 20/57
- Следующая
