Волонтер - Білий Дмитро - Страница 21

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая

Тут я згадав про пропозицію Сергія і подумав, що найближчим часом мені таке щастя не світить. Я вже хотів сказати, що кілька днів подумаю, чи мені погоджуватися, чи ні. Але Сергій знов заговорив, тепер про місце, де були заховані документи. Я мовчки слухав і розумів, що в цій історії став невід’ємним персонажем.

Закінчивши розповідь, Сергій підвівся і простягнув мені руку:

— Сподіваюся, зустрінемося, — промовив він і посміхнувся, але мені здалося, що посмішка в нього вийшла досить невпевнена…

Я сидів удома й намагався осмислити — у яку історію втрапив і які наслідки можуть з цього вийти. Нарешті до мене дійшло, що ця історія тільки починається, а як воно далі вийде — час покаже. Принаймні, як казав один французький артилерійський капітан: «Головне розпочати битву, а там буде видно». Тут я подумав, що вже не згадую Марину. Це мене неабияк утішило. «Усе дійсне — розумне,» — згадався мені ще один вислів. Тепер треба було подумати, як діяти далі. За документами я зібрався йти, не гаючи часу, уже сьогодні ввечері. А поки необхідно було навести хоча б якийсь лад у кімнаті. Часу в мене було досить.

Жив я на відсотки, що отримував з порівняно невеликої суми, досить вдало вкладеної в одну прибуткову справу. Це дозволяло мені себе занадто не обтяжувати роботою й тільки для душі почитувати на півставки лекції в одному приватному вузі. А тут дівчина, з якою я досить непогано прожив останні півроку, несподівано для мене подалася шукати долі з іншим, і тому я вже відчував, що важкі брами знову впали й широкі шляхи пролягли для мене по всьому неосяжному Всесвіті.

Поступово в голові склався план — увечері вирушити до місця, де, за словами Сергія, були заховані таємничі документи, а потім упасти подалі, десь на дно, і спробувати спокійно розібратися, у чому ж полягає ця справа. Десь у глибині душі сподівався, що весь цей трилер виник завдяки гіпертрофованій затурканості Сергія. «Попрацює людина в міліції, з нею й не таке може трапитися», — намагався втішити себе, збираючи речі. Свого часу довелося багато поблукати по світу, тому збори в мене були недовгі. Тепер треба було подумати про певну конспірацію, про всяк випадок я виходив з найгіршого варіанту: якщо за Сергієм дійсно стежили й бачили нашу зустріч, то, можливо, за мною вже стежать. Звісно, поки ще не цілодобово, тому краще буде податися з хати пізніше, уночі. Я не був упевнений, чи не прослуховується мій домашній телефон, тому почав телефонувати своїм знайомим, розповідаючи, які в мене плани на завтра (зрозуміло, вони не мали нічого спільного з моїми справжніми задумами), на це пішло майже дві години.

Розрахунки були досить прості. Жив я на околиці міста, відразу за моїм будинком починалися старі гаражі та уламки потрощених будинків колишнього шахтарського селища, а за ними розташовувався досить густий ліс, який чомусь називався парком. Саме в цьому лісі й заховав документи Сергій. Я подумав, що він передбачив мій план, тому й вибрав для схованки саме це місце. Я розрахував: заберу документи, вийду через ліс на об’їзний шлях, там, якщо пощастить, зловлю таксі або маршрутку до найближчої приміської станції, а тоді — шукай вітру в полі!

Потім я завалився спати, бо ця ніч мені солодких снів аж ніяк не обіцяла. Прокинувся я близько сьомої години вечора. За вікном було світло, але вже поступово сутеніло. Щоб підняти тонус, я почав робити бойовий комплекс у-шу «Гарматні удари». Через якийсь час відчув, що залишки втоми та пиятики в моєму тілі кудись зникли, натомість сила енергії, породжена десятиріччями наполегливих тренувань, знову прокинулася.

Час було вирушати.

Я одягнув джинси, вельветову сорочку, у кишеню якої поклав документи і всі свої грошові заощадження — пару сотень гривень і п’ятсот доларів, трохи провагавшись, сунув у невеличку торбу на ремені свій старий «магнум-38» (щоправда, стріляв він тільки гумовими кулями).

Для порядку я присів біля порога й подивився на годинник — десята вечора. Усе — час, сурми заграли. Я підійшов до дверей і в ту ж мить пронизливо заверещав дверний дзвінок.

Спочатку я витягнув револьвер і звів курок, потім, сховавши револьвер за спину, подивився крізь вічко — коридор був темним. Дзвінок заверещав знов.

— Хто там? — обережно запитав я.

За дверима зависла тяжка тиша. Мені стало не по собі — занадто швидко вже розгорталися події. Раптом я зрозумів, що до цієї хвилини просто грався в пригоди. Відтепер пригоди почали гратися зі мною.

— Хто там? — знову обережно запитав я.

Знов мовчанка. Як не дивно — не відчував жодного хвилювання. Мабуть, тому, що розумів — якщо вже ти почав гру, то треба грати.

Раптом почув, як хтось обережно вставляє ключ до замка. Той клацнув, і двері почали відчинятися. Я відступив на два кроки вбік, стискуючи за спиною револьвер.

Двері відчинилися. На порозі стояла… Марина. У руках вона тримала торбу, з якою три дні тому вирушила до свого нового щастя.

Не знаю, що вона подумала, побачивши такий вираз мого обличчя. Кілька довгих секунд дивилися одне на одного. Очі її були заплакані, а в постаті відчувалася якась дитяча невпевненість і надія. За ці кілька секунд я спробував надати своїй фізіономії більш індиферентного виразу й непомітно запхати револьвер позаду за пояс.

— Любий, у мене залишився ключ від твоєї квартири, — ніяково промовила вона і знов замовкла, очікуючи на мою реакцію.

— Двері зачини, будь ласка, — єдине, що я спромігся сказати.

Марина прикрила двері й посміхнулася своєю найбільш небезпечною чарівною посмішкою, від якої жодне чоловіче серце не могло не розтанути.

— Милий, я так скучила за тобою, вибач, я зрозуміла, що у мене тільки ти, я так кохаю тебе, — з цими словами Марина простягнула руки й обійняла мене. Я спробував відвести їх, але вона вже повисла на мені й гаряче заговорила, цілуючи мене в обличчя:

— Вибач, вибач мені, це була дурна дитяча помста, але ти, ти все для мене, ми створені один для одного, я кохаю тебе, я хочу тебе.

Так, коли вона хотіла чогось добитися, вона завжди добивалася, але зараз ця чарівниця обрала не найкращий час. Мені знов згадалася ще одна цитата (здається, я взагалі розучився мислити без посилань): «Жінка як тінь — коли ти доганяєш її, вона від тебе тікає, коли ти тікаєш від неї — вона женеться за тобою».

Приблизно це я і промимрив, кволо намагаючись звільнитися від палких обіймів Марини.

— Ти не можеш так, ти завжди чинив правильно, ти можеш все зрозуміти, ти єдиний, хто мене розумів, — відразу перейшла в контрнаступ Марина. Тут сталося те, чому я намагався запобігти, вириваючись із усе тіснішого кола її рук. Її долоні намацали руків’я «магнуму», що стирчало у мене з-за пояса.

Марина відскочила і притиснулася спиною до дверей, на її обличчі з’явився вираз непідробного жаху:

— Ти хочеш мене вбити? — запитала вона. Урешті-решт це мене остаточно дістало.

— Аякже, — проричав я, намагаючись надати своєму голосу максимальну зловісність, — я збираюся тебе розстріляти гумовими кулями, потім розрізати пилкою, а потім розчинити у ванні з сірчаною кислотою.

— Як у фільмі про Нікіту? — машинально запитала вона, потім полегшено зітхнула. — Не лякай мене, любий, я і так, коли йшла до тебе, перелякалася.

— Що трапилося? — насторожився я.

— Та там, біля твого будинку, за рогом, стоїть якась дивна машина з вимкнутими фарами.

Так, справа набирала нових обертів — Марина стала ще однією фігурою цієї гри.

На своє щастя, Марина поки що цього не розуміла. Вона торкнулася моєї руки і, зазирнувши мені у вічі, запитала:

— Так ти вибачив мені?

Я мовчав, міркуючи над можливим подальшим розвитком подій. Поглянув на Марину — коротка спідничка, блузка з відвертим декольте, черевички на високих підборах. «Звідки ж ти на мою голову впала!» — у відчаї подумав я. Але вже треба було грати, враховуючи й цю нову діючу фігуру.

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая