Волонтер - Білий Дмитро - Страница 40

• Предыдущая
• 40/57
• Следующая

— Це ієрогліф, який означає „Початок великої подорожі“, — тихо відповіла Аюмі.

— Сама досконалість! — захоплено, мов юна курсистка, вигукнула господиня, рвучко нахилилася над Інгою, видихнувши їй в обличчя дим від папіроски, потім із вдаваним співчуттям запитала:

— Боляче тобі, серденько, незручно? Сама винна, я тебе попереджала. Ось лежала б зараз, ну, теж не в змозі поворухнутися, але б навіть не відчувала своїх пут. Аюмі знає більше двадцяти способів зв’язування. І хоча вона чомусь виявила до тебе поблажливість, я все ж дещо виправлю, — з цими словами Тереза на диво міцним і вправним рухом затягнула вузол на мотузці, яка з’єднувала щиколотки та зап’ястя Інги. Зв’язана вигнулася ще більше, її м’язи пронизали біль та судоми. Вона хрипко застогнала.

— Ну що ти, дурненька! — Тереза ніжно провела по гарячій щоці Інги крижаними пальцями, — якби ти себе зараз бачила! Ти сама досконалість — таке гаряче, сильне, молоде тіло, сповнене пристрасті та жаги… Утім, здається, ми припустилися помилки: до твого смаглявого тіла більше би пасували білі шовкові мотузки…

Тоном плаксивої та вимогливої дівчинки вона звернулася до японки:

— Аюмі, дозволь мені наступного разу зв’язати її… І обов’язково білими мотузками!!!

Японка поблажливо кивнула головою.

Тереза заплескала в долоні й підхопилася, застрибавши, немов дитина:

— Так славно! Чуєш, Інго! Я дуже вправна учениця Аюмі! Хоча, на відміну від неї, я ніколи не вміла сам-на-сам впоратися із нерозумними дівками! Але я навчуся! Може ти мені допоможеш? У нас з тобою стільки всього попереду! І вранці ми з Аюмі віднесемо тебе до підвалу — там на тебе очікує стільки сюрпризів!

Раптом жінка засмутилася, на її очах ледь не виступили сльози:

— Але уявляєш, у нас тільки три дні… За три дні з’явиться цей мерзенний Ван Сан… І ми з тобою розстанемося, моя люба. Як я його ненавиджу! Але у нас контракт. Він, — Тереза по-змовницьки, немов гімназистка, що довіряє свою головну таємницю найкращій подрузі, зашепотіло на вухо нерухомої Інги, — продає після мого вишколу дівчат. Куди? Можна тільки здогадуватися. А може розірвати контракт? Може ти назавжди залишишся в нас? Ні, сімейна традиція не дозволяє. А може, дійсно залишити тебе? Мені вже давно кортіло випробувати на практиці досвід великої графині Ельжбети Баторі!

Тереза позіхнула:

— Але потім, потім! Ти дуже мила, але, вибач, ти покарана. До ранку ти пролежиш тут, можливо, це допоможе тобі зрозуміти своє негідне ставлення до таких милих господарів, як ми з Аюмі.

Інга безсило поворушилася, застогнавши від болю. З її очей котилися сльози.

— Ну не плач, Інгочко, — жінка витягнула хустку і провела по її обличчю, — я зараз і сама почну плакати… І, якщо моє чутливе серденько вкрай розм’якне, я закину свої принципи і прийду години за дві-три розтерти твоє так жорстоко покаране затерпле тіло…

Тереза ніжно поцілувала зв’язану в чоло й підвелася.

— Аюмі, тобі треба підготувати підвал для наших солодких триденних забавок! І всім нам треба відпочити!

Потім господиня знову нахилилася над Інгою:

— А може тебе зараз розважить сам пан Туруханов? Отой, із полум’яним поглядом?

Очі Інги розширилися від жаху, з горла вихопився заглушений мотузками крик розпачу…

— О, так ти його вже бачила? — замислено промовила Тереза і стривожено озирнулася на темні стіни спальні, — тоді не будемо заважати… Нам скоріше треба йти звідси!

З цими словами обидві мучительки нечутно залишили кімнату. Незабаром свічка згасла, і в спальні запанували темрява й тиша, яку ледь порушували звуки слабкого дихання полонянки, змішаного із стогоном розпачу та беззвучних ридань…»

Далі текст уривався…

Я одягнувся й вийшов на вулицю. Сірий ранок поступово перемагав ніч. Місто похмуро та іронічно дивилося на мене. Я повільно йшов вулицями, не звертаючи уваги на вологий холод. І в мене не було жодного сумніву, що це лише початок історії, з якої вороття вже не буде…

Поділля, кінець літа 743 року

…Здавалося, місяць просто заплутався між верхівками дерев і безсило завис над галявиною, приречено й похмуро освітлюючи пролісок, пагорб і звивисту річку під пагорбом. Далі стелилося широке безкрає поле, перерізане битим двоколійним шляхом. На полі деінде стирчали акуратні копиці сіна. Копиці, шлях та чорні обриси млина, який немов би потопав у річці, натякали на неквапливе людське життя…

Три вершниці виїхали на пагорб і нерухомо застигли, вдивляючись у краєвид, що стелився навколо. Було дуже тихо. Хіба що іноді храп їх змилених і вкрай втомлених коней порушував спокій…

— Здається, це має бути тут… — нарешті промовила перша вершниця — висока і струнка, повільно провівши долонею по своєму високому спітнілому чолі, відкидаючи пасмо довгого жовтого волосся, недбало перетягнутого шкіряним ремінцем.

— Невже доїхали, Ядвіго? — втомлено й невпевнено запитала друга з дівчат. Її ніжне й майже дитяче обличчя вкривав пил, великі очі дивилися без жодного виразу, хоча десь в глибині в них пильний спостерігач зміг би побачити похмурі блискавки.

— Не переймайся, Йоанно! — третя поплескала її по плечі. — Старша сестра знає, куди веде нас!

Йоанна здригнулась, немов її вжалила змія, в очах на мить блимнув зловісний вогник:

— Так, Мело, знаю… Хіба я за ці два місяці, що ми петляємо стежками від самої річки Лібіце, хоч раз мала сумнів?

Мела посміхнулася, але не втрималася і провела долонею по щоці Йоанни:

— Нічого, сестричко, тут ми добре відпочинемо…

Узагалі вершниці мали вкрай виснажений вигляд. Їх одяг — штани й куртки з добре обробленої шкіри, що більше личили б досвідченим воякам, — був добряче обдертим і брудним. На широких стегнах вершниць висіли довгі ножі, за спинами — короткі луки й сагайдаки зі стрілами. До сідел були приторочені аркани та мотки тонких шкіряних ременів-сириці. Видно було, що подорожні довгі тижні провели у своїй загадковій мандрівці — чи то переслідуючи когось, чи то рятуючись від гонитви…

— Може відразу до млина поїдемо? Вона точно там має бути… — повільно промовила Мела, прислуховуючись до повільного рипіння кам’яних брусів.

— Якщо вона дійсно там, то вже далеко не втече… Не варто поспішати — трохи відпочинемо, а вранці займемося цією зрадницею, — похмуро промовила Ядвіга.

Вершниці спрямували своїх коней до річки, спустилися схилом, виступи якого надійно приховували їх від сторонніх очей.

Першою з коня зіскочила Йоанна, нетерпляче скинула з себе ремінь, на якому бовтався довгий широкий ніж у потертих шкіряних піхвах, недбало покидала свій одяг на мокру траву й повільно вступила, осяяна місячними променями, у довгоочікувану прохолоду ріки. Невдовзі за нею занурилася у воду й Мела. На відміну від білотілої, ніжної Йоанни, яка більше нагадувала випещену тендітну панянку, ніж вершницю несамовитої Володарки Власти, Мела була смаглява, кожен рух підкреслював її м’язи — невеликі, але дужі та гнучкі. При місячному світлі здавалося, що її тіло обплутує чорне павутиння — загадкові малюнки-татуювання вкривали все її тіло від шиї до литок… Мела неспішно витягла довгу й тонку залізну спицю, яка скріплювала її зібране на потилиці волосся в тугий жмут, і блискучі чорні пасма розсипалися по її плечах. Перш ніж увійти до води, вона насторожено озирнулася, в очах блимнув хижий вогник. Мабуть, так у нічній темряві мали зблиснути очі пантери. За мить Мела вже занурилася в річку й безшумно поплила, швидко наздоганяючи Йоанну.

Ядвіга продовжувала сидіти на коні, дивлячись на своїх супутниць, але думки її були спрямовані зовсім на інші речі… Була впевнена, що їм вдалося уникнути погоні ще кілька тижнів тому. Подолати шлях сюди можна було б і набагато швидше, але обережна й досвідчена воїтелька про всяк випадок ще майже місяць вела своїх вершниць звивистими лісовими стежками, плутаючи сліди. Та їх справа була, безсумнівно, того варта. Зрадниця мала знаходитись саме тут. Залишалося тільки виконати головний Ритуал… Ритуал, про який, як вважала Ядвіга, знала тільки вона і їх повелителька Власта. Але Власта, напевне, була вже мертва. Принаймні, Ядвіга сама бачила під час останньої битви поблизу Лібіце, як Власта, вбивши князівського воєводу Счазона та трьох знатних королівських рицарів, сама покотилася з коня, збита з сідла ударом довгого списа. Далі все закрила курява… Ядвіга зрозуміла, що битва програна… Через зраду… Тільки їм трьом вдалося прорватися через ворожі лави й вирватися в ліс… Решта їх сестер вже була розтоптана ворожими кіньми, полягла від мечів та стріл. Ті, що залишилися живими, уже несамовито билися в путах в очікуванні найгіршої долі — знущання та довгих тортур…

• Предыдущая
• 40/57
• Следующая