Волонтер - Білий Дмитро - Страница 41
- Предыдущая
- 41/57
- Следующая
Від цих думок Ядвіга люто скрипнула зубами, на її очах виступили сльози безсилого відчаю…
А Власта? Невже вона загинула… Зачарований панцир мав би уберегти Власту від смерті… Невже хитрий і підступний князь Пшемислав розпустив чутки про її загибель, а сама вона знаходиться в якихось таємних підвалах королівської в’язниці, де її щоденно піддають катуванням, щоб вивідати всі таємниці, — і де заховані скарби дівочого війська, і які чари вона знає… А може, і про таємний Ритуал?
Вершниця здригнулася. Що вона могла зробити для своєї повелительки, правою рукою якої вона виступала ці три роки, коли вся Чехія і Богемія тремтіла при згадці про Власту та Дівоч-гору? Тільки б виконати останню волю Власти — здійснити Ритуал! І покарати цю підступну зрадницю Інгулу… Жорстоко покарати…
Ядвіга відчула, як кров б'є в її скронях, а тіло охоплює несамовитий жар. «Треба заспокоїтися, — подумала воїтелька. — Лють зараз ні до чого».
…Вона легко зіскочила з сідла і, скидаючи з себе одяг, попрямувала до води…
— Ми просто вб’ємо її? — дещо розчаровано запитала Мела.
Вершниці сиділи біля вогнища, розпаленого в ямі так, щоб не можна було його світло побачити сторонньому оку. Незважаючи на втому, збудження від того, що мета їх виснажливої мандрівки від Чехії до цього загадкового краю антів вже така близька, не давали їм заснути.
Ядвіга помовчала, ловлячи на собі запитальні погляди супутниць.
— Ні, не просто, — нарешті промовила вона. — Тепер я можу відкрити вам таємницю Власти, хоча й не всю…
— Але ми й так знаємо, що саме Інгула виказала воїнам князя Пшемислава обхідні шляхи до нашого замку Девіна… — тихо сказала Йоанна, — і саме вона підказала його воєводам, як увести в оману воїтельок Власти…
— Ми не можемо дати їй просто вмерти, — похмуро й жорстко кинула Мела.
— Не поспішайте, сестри, — незвично м’яко сказала Ядвіга. — Ми не тільки маємо виконати помсту, якою б лютою вона не була. Інгула має стати жертвою Ритуалу…
— А ми що, не могли для Ритуалу прихопити якусь місцеву селянську дівку? — запитала Мела.
— Це не звичайний обряд, який ми робили із полоненими дівками, щоб підсилити привороти наших жриць, — тихо промовила Ядвіга. — Це особливий, таємний Ритуал… Про все ви довідаєтеся невдовзі, коли Інгула буде в наших руках.
— Може зараз нападемо? — запитала Йоанна, і по її ніжному обличчю майнув прихований хижий вираз… Майнув і відразу щез…
— Дійсно, втече у свої рідні степи, прийдеться за нею аж до Меотійського озера гнатися.
— Не прийдеться, вона сама вкрай втомлена і, напевно, відчуває себе тут у безпеці… А тепер спати! На світанку вона вже буде в наших руках, — сталевим голосом наказала Ядвіга…
Але заснути ніхто з трьох так і не зміг. Вони лежали мовчки до ранку і вдивлялися в зоряне небо, на місяць, який наступної ночі мав стати повним. Їх ніздрі тремтіли, як у гончих псів, що відчували близьку здобич…
Млин стояв скособочений, наче схилився відпочити від тих літ, коли без перерви працював, перетворюючи тяжке золоте збіжжя на борошно. Мельник, певно, відправився цвиндрити гроші до найближчої корчми. А може (і це скоріше за все) загинув під час минулорічного набігу аварів. Принаймні, його хата була порожня…
Мела тихо, немов примара, вислизнула з відчинених дверей у світанковий туман і похитала головою. У руках вона тримала довгий кривий кинджал. Ядвіга кивнула в бік млина, і всі троє, зігнувшись, тримаючи коней за поводи, крадькома наблизилися до похмурої будівлі. Коли до неї залишалося не більше ста кроків, жеребець, якого вела Йоанна, стривожено закрутив головою, ловлячи повітря, і коротко захропів… З-поза дощатих дверей почулося іржання…
— Прокляття! — Ядвіга люто зиркнула на Йоанну і скочила в сідло. Туман розсипався і зник під першими променями сонця. Вершниці погнали своїх коней до млина…
Двері розчахнулися зсередини під могутнім ударом копит, і звідти вилетів одним стрибком білий неосідланий кінь. Верхи, міцно стискуючи його боки босими ногами, сиділа дівчина. Вона була простоволоса — чорні довгі пасма зміями моталися по накинутій поспіхом полотняній сорочці. У зубах вершниця тримала декілька стріл, однією рукою розмахувала луком, підганяючи коня, іншою смикала його за гриву. На смаглявому обличчі палали люттю і страхом великі очі… Її кінь закрутився перед млином, збиваючи копитами росу…
Три вершниці стримали своїх жеребців, повільно роз’їжджаючись в різні боки й оточуючи дівчину…
— Злазь з коня, Інгуло! — крикнула-прохрипіла Ядвіга. — Усе одно не втечеш, суко…
Інгула у відчаї закрутила головою, шукаючи шлях до порятунку, зігнулася, вдарила луком по крупу коня, і той, слухняний і стрімкий, одним стрибком перелетів через невеличкий тин, що примикав до будівлі млина. Гачкувате дерево, що росло поруч із тином, ніби вступивши у змову із переслідувачками, шарпнуло сухою гілкою край сорочки Інгули, та не змогло зупинити — тільки добрий шмат білої тканини залишився на гілці, а вершниця чвалом понеслася у відкритий степ, прокладаючи блискучу росяну доріжку поміж лугових трав.
Воїтельки з гиком та вереском погнали за нею. Коні Йоанни та Мели одним махом перелетіли через тин, але гнідий жеребець Ядвіги затупцював перед перегородою — поки вона примусила його перестрибнути, фігурки вершниць ледь виднілися вдалині…
Тільки зараз Йоанна та Мела зрозуміли, чому Ядвіга наказала їм відпочити: якби їх коні були втомлені, то Інгула давно б відірвалася від гонитви і зникла поміж високих, густих заростів терену, які чорніли неподалік. Але тепер їм вдавалося потроху зменшувати відстань…
Розідрана сорочка тріпотіла на плечах утікачки, клапті одягу вже не ховали ні засмаглі сильні плечі, ні випнуті тугі смагляві груди, ні плаский напружений живіт. Дівчина вправним рухом поклала стрілу на тятиву й розвернулася. Її обличчя хижо зосередилося. Виструнчившись, Інгула вистрілила, і Мела ледь змогла ухилитися від стріли, що просвистіла біля її скроні. Вона інстинктивно смикнула повід, і її кінь почав відставати… Другий постріл утікачка зробила у Йоанну, і стріла, вдарившись об мідний умбон, почеплений на нагрудному ремені коня, полетіла у траву. Здавалось, Інгула ось-ось відірветься від погоні. Вона схопила останню стрілу й радісно й переможно закричала. Але вистрілити не встигла — довгий аркан, розкручений рукою Мели, звився над нею… Дівчина встигла відмахнутися луком, ухилитися від зашморгу, та її єдина зброя вискочила з рук і зникла між травами. Ледь втримавши рівновагу, Інгула змогла знову вчепитися в гриву свого коня, але, коли побачила тінь другого аркану, що його різким непомітним рухом запустила Йоанна, було вже запізно. Зашморг миттєво затягнувся на її плечах, і дівчина полетіла додолу…
Коли Ядвіга наздогнала їх, то напівгола Інгула, мов хижа тигриця, що потрапила в пастку, напружено виставивши перед собою руки, уже стояла перед вершницями. Геть обідрана сорочка ледь трималася на ній і майже не прикривала тіло. По плечах пролягала червона смужка від аркану, який їй вдалося скинути, на руках і ногах червоніли подряпини та синці. Високі груди тяжко здіймалися, вона ледь дихала, приходячи до тями від удару об землю. Але її очі люто дивилися на колишніх подруг — вона збиралася боронитись до останнього. Мела та Йоанна обережно наближались до неї, тримаючи в руках в’язки сириці. Вони були збуджені гонитвою та очікуванням розправи. Вершниці, як досвідчені воячки, не поспішали, вичікуючи зручну мить для нападу. Першою не витримала та кинулася на дівчину Мела. Інгула встигла увернутися, перехопила руку супротивниці і щосили штовхнула її на землю. Та покотилася по траві, а втікачка сама кинулася на неї, намагаючись вихопити з-за пояса Мели ніж. У той же час Йоанна стрибнула їй на спину, закинувши ремінь на горло. Інгула встигла схопити зашморг, не даючи йому затягнутись на горлянці, вправним рухом перекинула нападницю через себе і вдарила ногою Мелу, яка якраз намагалася підвестися. За тим знову підскочила до неї, але та вже вихопила ніж і тримала перед собою. Інгула розвернулася і стрибнула до рятівних тернових хащ, що темніли майже поруч. Йоанна, немов кицька, швидким рухом кинулась їй під ноги й міцно обхопила обома руками її ліву литку. Бранка щосили вдарила нападницю вільною ногою по рухах, видерла ногу, ухилилася від ножа Мели, одним ударом знов збила її на землю, нарешті вихопила в неї з рук ножа, стрибнула до тернів… і — упала, збита з ніг Ядвігою, яка раптово стрибнула на неї прямо з сідла… За мить всі троє воїтельок навалились на неї… Вона ще встигла полоснути ножем Ядвігу по стегну, несамовито дряпалась, кусалась, гризла землю, придушена трьома сильними тілами, з її рота виривалося божевільне гарчання… Пошматована сорочка злетіла з її блискучого від поту тіла, і вона нагадувала стародавню богиню, яка виснажувалася у відчайдушній боротьбі із своїми суперницями…
- Предыдущая
- 41/57
- Следующая
