Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 67
- Предыдущая
- 67/99
- Следующая
Дощовий день непомітно переступив у вечірню імлу, Мальва засвітила лампадку, і враз щось засвітилося в моїй голові, і я з жахом подумав, що за всю ніч і день жодного разу не згадав, куди й за чим їду, і що не маю права гаятися жодної хвилини. Адже я злочинець, чорний злочинець, який запродує товариство і його святі заповіді, запропащає великий закон січового братства, освячений Покровою. Їхати, їхати негайно, проти ночі, наздоганяти згаяне.
Але я так і не поїхав. Ні увечері, ні вночі, ні вранці.
Цього разу польний гетьман нарешті пристав на пропозицію полковника Пива скурати козаків фортелем — хитрістю, військовою фантазією. В досвітковій темряві два полки жовнірів почали інкурсію на козацькі шанці, решта вчинили залогу в Наумовій балці. Напад був раптовий, швидкий, навальний, а втеча панічна (вдавана), з рейвахом, воланням до Бога, й козаки втягнулися в погоню. Даремно Бурий гукав з валу, даремно хапав козаків за поли осавул, деякі вже поминули Куцу балку, деякі добігали до Наумової, та врешті їх зупинив шкуринський курінний Баюра, розхреставшись на горбі перед козаками з пістолем і шаблею в руці.
— Безумці, отямтесь!
Його зрізала мушкетна куля, й козаки отямилися. Лука Хрін тільки трохи не добіг до Куцої балки, а молодий, прудконогий Тишко Миленький сягнув Наумового горба, зате й втікав, як нажаханий заєць. Одна куля наздогнала його, черкнула в плече. Тільки обережний Пукавка пробіг трохи й зупинився, й першим видряпався на свої вали. А за його спиною розпочалися утарчки, частину козаків було оточено, вони скуплювалися й відбивалися до останнього подиху. Тим, хто лишився на валах, випала важка борона, знову виручили гармати, гаківниці, шмагівниці, вони смалили, неначе з пекла, й острів гойдався од випалів. Козаки пам’ятали про виставлені по містах на позорище голови своїх побратимів і боронилися до загину. Під тим щільним вогнем звонпили польські полки, почали безладно відступати, й тоді по козачих шанцях озвіріло, люто вдарили польські гармати, й били та били до самого вечора, козацькі гармати огризалися ліниво, і навіть за те гетьман банітував пушкарів.
Він ходив від бочки до бочки й тільки хитав великою сивою головою. В лад тому погойдувалися, неначе два бичі, вуса. Куль до гаківниць лишилася одна бочка, залізних — півбочки, ядер — п’ятнадцять, куль олов’яних, куль до шмагівниць, шроту залізного не лишилося зовсім.
…Нижче того уступу, на якому зберігалися залишки запорозьких припасів, сиділи Хрін, Миленький та Пукавка,
Пукавка підмостив під себе польське ядро, яке не розірвалося.
— Де то наш Білокобилка? — мовив Хрін.
— Десь у корчмі варенуху п’є, — Пукавка прочищав бур’яниною цибух люльки. — А може, лучилася пригодонька… І його шкуру натягують на барабан.
— Е ні, — гаряче заперечив Миленький. — Не такий він, щоб у корчмі… — і пригодонька… Він — характерник… Дійде. Досі вже дійшов, веде козаків.
…І я знаходив собі всілякі виправдання: не відпочив кінь, не висохла одіж, натер ногу — бо ж так мені було хороше, бо ж так щасно, — відтак дощ вщух, і я, відриваючи від серця щось пекуче, щимке, сказав:
— Мушу їхати…
— Чому… — мушу?
— Бо… погине багато людей.
— Козаків?
— Ти догадлива. Козаків.
— Не догадлива, розумна.
— Тобі не бракує скромності…
— Ти на що натякаєш? — її очі сміялися і вже сумували.
— Ні на що…
Кінь не хотів брати вудила, не хотів іти з двору. Зеленіли проти сонця макові головки, дощова роса на них поблискувала наче сльози, і такі ж, тільки більші, краплі на мальві — на листі та квітах. Я попрощався з мальвою (вона мені видавалася живою, дивилася великими очима квітів), хвацько, по — парубоцьки вискочив на коня. На серці в мене лежала така туга, якої не знав ніколи раніше. Якась неймовірна сила тягнула мене назад, веліла повернути коня, і я ледве подолав ту спокусу. Було порожньо та вітряно на душі, здавалося, звідти вивіяло все тепло. Й зненацька подумалося, що, либонь, все оте, про що я думав раніше, — марниця, що ніякої такої великої істини в світі немає, або, принаймні, її не потрібно шукати, що вона ось тут, у звичайній хаті: свіжоспечений хліб, чиста сорочка, а найперше — любов. Яка зігріває серце й робить увесь світ іншим, наливає нас щастям та радістю, а для цього й живе людина.
— Чекай, скоро приїду.
Знизу, з кінця вулиці, ще раз махнув рукою: вони стояли біля плоту обоє, Мальва і мальва. «Дві мальви», — подумав і пустив коня чвалом. Ґелґотали на ставу гуси, хлопчик у довгій сорочці, підперезаній путом, гнав на пастівник вівці, хльоскав довгим батогом по калюжах, десь у городі сварилися молодиці, у чорній, вже добряче сколоченій калюжі юшили носами качки, квочка вела по межі з городу мокрих курчат, цвірінькали горобці — все таке домашнє, мирне, аж страшно було думати про мою роковану путь.
А я їхав і то посміхався дурникувато, то банітував себе, ганив і проклинав найпослідущими словами — це ж і до неньки вже не встигну заїхати, бо немає й крихти часу, і перед товариством завинив безмірно. І не міг відчахнутися від думки — що моя вина і мука солодкі.
Поминув Королі, виїхав на горб, там панський дім з дерев’яними колонами і схожою на шпаківню химерною будкою на даху, хліви, льодовні і комори, біля крайньої, з великим ґанком, селяни на розстелених ряднах перевівали зерно, либонь, ще торішнє. Зненацька верховіттям яворів над моєю головою прошелестів вітер, за лісом загриміло, й сонце заскалилося, посунуло за сиву хмару. З поля, дорогою, з одного боку обкопаною канавою, порослою глодом та терням, вороні коні несли карету, в ній сидів пан у шапці з пером, за каретою гицали в сідлах два гайдуки.
Я з’їхав з дороги. Карета порівнялася зі мною й стала. З неї вистрибнув уже немолодий пан, з довгою, пробитою пасмом сивини козлячою бородою та вусами, які стриміли в обидва боки, неначе ножі, і заволав:
— Як смієш, хлопе, вітати пана в шапці, сидячи на коневі! Геть додолу!
З розповіді Мальви я здогадався, що це Юс.
Мусив тамувати образу та гнів, бо ж не належав собі, а товариству, й покірно сповз у мокру траву.
— Хто такий? Куди їдеш моєю дорогою? Ет, — махнув рукою, бо знову загриміло за лісом. — Бігом до комори заносити зерно.
— Маю, пане, пильну справу, мушу їхати, — відказав тихо. — Дуже пильну, — й щосили гасив жарінь у очах.
— О небо, лотр має справу, пильнішу за панську! О Езус Маріє, сто копанок тобі, хлопе, в горлянку. Та я тебе… — Очі йому золов’яніли, шкіра на вилицях нап’ялася.
— Пане! — і доторкнувся до сережки. Вона обпекла, неначе вогонь. Злість брейонула по серцю гострою шаблею.
Але він уже вихопив у кучера батога, хвицьнув у повітрі. Я відхилився, батіг проклав басамана по мокрій траві. Вдруге батіг оперезав мої плече та шию, далі я знову ухилився й на — ступив чоботом на ремінний цвьйох. У лютості й безсиллі пан смикав батіг і випустив батожильно, й заверещав:
— Гайдуки, хапайте його!
Гайдуки вдарили на мене кіньми, я відскочив, пірнув гнідому під черево й смикнув одного вершника за ногу. Він гепнувся на дорогу, а тим часом другий крутнувся конем, потягнув шаблю. Вона не йшла з наділків, чи були тугі, чи заіржавіли. В мене в руках були віжки, скручені, як аркан, кинув їх, один кінець обвився довкола гайдука, я і його стягнув на землю. Помітив, що перший гайдук підводиться, деменув його носаком у груди, приплескав до мокрого глиноземля і в два скоки наздогнав пана Юса, який стрибнув у карету, длубався в ній і видлубав довгасту дерев’яну шкатулу, а з неї — довгого чорного пістоля. Клацнув курок, але я встиг пірнути вниз і підбити вгору панову руку, а далі обома кулаками деменув пана в щелепу. Він вилетів з карети й гепнувся на дорогу. Я на бігу рвонув з гайдука, який стогнав на землі, шабельтас, обірвав шаблю разом з наділками й скочив на коня. Ще встиг помітити, як мовчазною грачиною зграєю чипіли біля комори люди, як кучер сповз з козлів і затулив руками обличчя, мабуть, він подумав, що я зараз рубатиму всіх шаблею. На коня злетів, не торкнувшись ногою стремена. І вже мчав до греблі, пролетів місток і звернув під ліс. Аж тепер пошкодував, що не взяв гайдуцького коня — вигулянця, а поїхав на своєму виморенцеві з розбитими копитьми. Та вертатися було пізно.
- Предыдущая
- 67/99
- Следующая
